Харитина. Ох, правду, правду сказала!!
Панас. Боже мій, боже! Яким же тяжким каменем твоя правда падає на моє бідне серце!.. Воно тілько що стало оживать — і знов завмирає! Що ж ти наробила? Нащо ж ти себе занапастила?..
Харитина. Прости мене, прости!
Панас. Нехай тебе господь простить... не судилась ти мені...
Харитина. Не судилась?.. Така моя доля! (Кидає-ться йому на шию, обніма і цілує його.) Прощай! (Хутко пішла.)
Панас (один). Вона мене любить! І як мучиться, сердешна, тіка, не може жити у такім багні, душа у неї чиста! Вона не винувата... Боже, ти один бачиш, як мені жаль її, як у мене серце болить за нею... Куди ж вона дінеться?.. Знов до жидів? І Марусю нагадав, і ту жаль, ох, як жаль!.. О, будьте ж ви прокляті, всі баламути! Звірі ви, а не люде! Ви зводите із розуму дівчат собі на потіху, а їм на погибель! Кипить, лютує моє серце, а я дивлюсь, мучусь, жалію, стогну, та й більш нічого! А що ж я можу зробить?.. Та напути ж мене, господи, що мені робить!.. Невже я праведник такий, що одвертаюся від неї?.. Ми нещасливі обоє, ми сироти, наймити, хто нас пожаліє?.. Подам же руку їй, складем два безталання докупи, і господь пошле нам талан, виплаканий гіркими сльозами!.. О, як гарно робиться на серці, і сльози на очах... Це ти, господи, керуєш моїм серцем! Вволю ж твою волю, піду за нею і своїми сльозами обмию її. Нехай наші сльози змішаються і вкупі важким камінням ляжуть на душі ситих розпутних катів. (Іде.)
За коном чуть гомін: «Тікай! Тікай! Ага-ага-ага! Тю!»
Панас (стає). Що воно?
ЯВА V
Виходе дід з млина, а через греблю хутко переходять парубок
з дівчиною.
Дівчина. 'Ходім мерщій!
Дід. Чого ри репетували там?
Парубок. Відьму бачили.
Дівчина. Ох, як страшно!..
Панас. Де?
Парубок. Та я не бачив, а хлопці бачили. Над ковбанею стояла, біля ялового опуста. Охрім наблизився аж до неї, а вона в воду й шубовснула, а ми всі врозтіч. Каже, що на Харитину жидівську здається.
Панас. Харитина? Боже мій! То ж вона й є, ходім мерщій рятувать! (Біжить і гукає за коном.) Хлопці, сюди! Рятуйте!
Д і д. Ото нещастя! Треба каната їм дать, а то вони й самі там потопляться. (Пішов у млин.)
Дівчина. Чи йти, чи не йти? І страшно, і цікаво. Постою тут. Чого ж це вона утопилась? Невже то правда, що люде казали?
Входе Мелашка.
Мелашка. Що тут за гвалт?
За коном голоси: «Держи! Поясам держи!»
Дівчина. Чуєте?
Мелашка. Та чую. Що воно?
Дівчина. Харитина, кажуть, утопилась; побігли хлопці рятувать.
Мелашка. Де?
Дівчина. З ялового опусту скочила у ковбаню. Мелашка. Це так, це так! Побіжу ж я, скажу. (Побігла.)
За коном голоси: «Тягни, тягни сюди, до палі!»
Дід (з канатом). На, дівчино, біжи туди мерщій, подай каната, а то я поки додибаю старими ногами...