Марися. Ну, а як же? Я забуваю.
Мартин. Он як Степан каже: папінька, мамінька...
Степан. Або: папаша, мамаша.
Мартин. Чілі: папаша, мамаша... треба так казать, як дворянські діти кажуть.
Марися. Я так і не вимовлю.
Мартин. Привчайся: ти на такій линії. (До Степана.) Ходім! (Обніма його за стан.) Канцелярист!
Пішли.
ЯВА IV
Марися, а потім Микола.
Марися (одна). І що це з батьком сталось, все пере-іначують! Папінька... Мамінька... Аж чудно! Папаша... Мамаша... ще чудніще! Ха-ха-ха! Не можу я так балакать.
Входе Микола.
А ти чого притиеся?
Микола. Хіба не можна?
Марися. Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряджаємо в город. А я люблю з тобою сидіть і розмовлять так, щоб нам ніхто не заважав і ніхто нас не бачив.
Микола. А мені вже обридло ждать і ховаться од людей. Сьогодня скажу своєму батькові, щоб побалакав з твоїм, а після провід8 і поженимся. Чи так, Марисю?
Марися. Авжеж так, чого ще ждать?
Микола. Поклич мені Степана, я хотів з ним побалакать.
Марися. Зараз.
Микола. А йому сказать?
Марися. З якої речі?
Микола. А щоб на весілля приїхав.
Марися. Поспіємо ще. (Іде.)
Микола (оглядається). Марисю!
Марися. Чого?
Микола (підходе). Не будеш сердиться, я тебе поцілую?
Марися. Ну, мерщій!
Микола цілує її раз, хоче ще, Марися одводить його.
Годі! (На відході.) А то ти до весілля націлуєшся, а послі обридну. (Пішла.)
ЯВА V
Микола, а потім Степан.