з орденами Російської імперії, в 1831 р. під назвою імператорського і царського остаточно ввійшов до числа російських орденів. Він мав три ступені. Перший ступінь з 1855 р. давав право потомственого дворянства.
5Не дурно пожертвував на приют.— Йдеться про дитячі притулки, метою яких було надати дітям тимчасове перебування і початкову освіту. Одним із засобів існування притулків були пожертвування благо-творителів.
6 К р ез (595—546 до н. е.) — останній цар Лідії у 560—546 рр. до н. е., вважався найбагатшою людиною свого часу. Про його скарби склали численні легенди, він перший почав карбувати золоті монети. Ім’я Креза стало синонімом надзвичайно багатої людини.
7 Земський гласни й.— Так називалися з часу введення у дію земських установ (1 січня 1864 р.) члени земських зборів, повітових і губернських.
8 «В Полтаві дозволено поставить пам’ятникпершому українському поетові Івану Петровичу Котляревському... Гроші висилаються полтавському голові».— Справу спорудження пам’ятника І. П. Котляревському (1769—1838) взяла на себе полтавська міська дума в 1894 р. Оскільки потрібні були великі кошти, наступного року почали збирати гроші. Пожертви надходили поволі, й тільки на початку XX ст. було зібрано 14 тисяч карбованців (Дмитриев Н. К истории открытия памятника И. П. Котляревскому в Полтаве.— «Киевская старина», 1903, № 10). Автор пам’ятника — український скульптор Л. В. Позен (1848—1921). Пам’ятник урочисто відкрито 30 серпня 1903 р.
9 А у вас, кажуть, єсть такі степи, що нагадують собою степ Гоголя? — Йдеться про опис українського степу в творах російського письменника Миколи Васильовича Гоголя (1809—1852), передусім у повісті «Тарас Бульба».
10 Бархат ліонський...— Йдеться про оксамит, виготовлений на фабриках у французькому місті Ліоні.
11 Парижська виставк а...— Перша в світі Паризька промислова виставка відбулася 1798 р. і відтоді до 1849 р. було їх одинадцять. Потім наступила перерва. В 1898 р. до сторіччя першої виставки в Парижі відбулася ювілейна, і вона мається на увазі.
12 Я собі куплю у татар бухарський.— Йдеться про бухарський халат, тобто халат середньоазіатського типу, від назви міста Бухари (тепер — в Узбекистані).
З другої кімнати чутно «Гетьмани, гетьмани»...— Йдеться про романс М. В. Лисенка на слова Т. Г. Шевченка.
14 Класична птиця! Рим спасла,ахазяїна погубила! — Легенда про те, нібито під час облоги Капітолія галлами в IV ст. до н. е., в момент, коли їх загін намагався пробратися до фортеці, у нічній тиші загоготали і гучно затріпотіли крилами гуси, що містилися при храмі ІОнони. Вони почули наближення галлів і підняли тривогу. Охорона прокинулась і відбила атаку. Так виникло прислів’я: «Гуси врятували Рим». Відтоді
18 червня кожного року вулицями Риму урочисто носять багато прибрану гуску і розіп’яту на хресті собаку, яка нібито погана стерегла Капітолій.
15 Вельзевул — у ранньохристиянській міфології князь злих духів, диявол.
СУЄТА Комедія в 4 діях (картини)
Вперше надруковано у вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 5, с. 141—302.
Вперше виставлено 4 січня 1904 р. в Києві Трупою П. К. Саксаганського і М. К. Садовського в постановці П. К. Саксаганського.
Початок роботи над п’єсою С. В. Тобілевич відносить до другої половини
1902 р.— першої половини 1903 р.: «...Іван Карпович почав ретельно працювати над п’єсою «Суєта», темою якої повинно було бути питання «батьки й діти», не в тому тільки освітленні, в якому трактував її Тургенев у своєму романі «Батьки і діти». Український письменник Тобілевич хотів показати перед усіма сумне явище, яке існувало у нас на Україні: інтелігенція, що здобувала освіту на гіркі, мозолями добуті копійки батьків-селян, соромилась здебільшого свого походження.
Водночас Іван Карпович хотів підкреслити у своїй п’єсі ще й те, що земля — це наша рідна матінка, яка годує людину, вчить і робить її щасливою, коли, звичайно, походити біля неї, не лінуючись, з повним знанням справи. Недурно ж у першому плануванні автор хотів назвати цю п’єсу: «ЗемЛѣ» або «Хлібороб» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 340).,І далі:,«Як і завжди, починаючи писати свою п’єсу, Іван Карпович звернувся у своїх думках до того оточення, серед якого йому доводилось жити і яке він знав досконало, як своє власне життя. І тут, як і в «Мартині Борулі», як і в інших п’єсах, він. зумів усе особисте, родинне або близько знайоме узагальнити і зробити малюнком більш широкого значення, що виходив за межі тісного родинного кола або лише невеличкої кількості певних людей. В особі якого-небудь Те-решка з його сином Матюшею узагальнювалась батьківська сліпота щодо своїх дітей, зайве й шкідливе захоплення, яке часто-густо виявляють батьки, вихвалюючи їхні «таланти». Приклади такого настирливого вихваляння Іванові Карповичу довелось бачити не тільки по чужих родинах, а й у своїй, власній. Одного разу його син Назар мав декламувати якогось вірша, написаного російською мовою, на шкільному святі, а директор школи заборонив хлопцеві вийти перед публікою за його український ,акцент. Ота маленька подія, яку довго не міг забути бідолашний хлопець, і дала привід автору написати про Матюшу з його байкою «Гуси» (там же, с. 341).
Про цей епізод більш докладно розповів сам Назар Іванович Тобілевич: «Образ Матюші з «Суєти» був ним побудований на одному епізоді мого власного життя. Було це так. Коли я прийшов прямо з села до реального училища, то російську мову знав таки поганенько. Не було правильної вимови. В школі в ті часи проводились дитячі ранки. Учні співали, грали на інструментах, декламували вірші, байки тощо. Вибрали мене читати байку Крилова «Гуси». Мабуть, вчиїель, який доручив мені читати цю байку, не примітив мого українського акценту. На генеральній репетиції директор школи, чех-русифі-катор (див. лист Івана Карповича від 25 лютого 1897 р.), не дав мені довго декламувати. «Акцент нікуди не годиться,— суворо сказав він,— випускати на сцену не можна». Це мене тоді обурило, і я написав батькові на заслання у Новочеркаськ лист про цю подію в моєму дитячому житті. Пройшов не один десяток років, і Іван Карпович в «Суєті» виводить на сцену невдалого декламатора Матюшу» (Тобілевич Н. Спогади.— «Театр», 1940, № 3, с. 7).
«Що ж до приїзду батьків до Михайла Барильчепка в день його іменин,— свідчить С. В. Тобілевич,— то подібне сталося з самим Карпом Адамовичем. Його менший брат Степан, якому він допоміг учитися і вийти в люди, обіймав досить значну посаду при повітовому суді. Він жив собі як пан. Одного разу зайшов до нього Карно Адамович, щоб відвідати його і поскаржитись на свої турботи, але він його не прийняв: у нього були гості, офіцери й чиновники. Побачивши брата Карпа, дуже вбого одягненого та ще й у подертих чоботях, Степан зробив вигляд, що не впізнав його, і спитав: «Это что за музыкант?» Тон цих слів був такий, що батько повернувся і пішов з хати. Про цього музиканта довго пам’ятали в родині Тобілевичів. Отаке трапляється в реальному житті, то чому не показати його на сцені? Дехто із знайомих Івана Карповича дорікав йому за останню дію, вважаючи сцену з Тарабано-вим і сцену з переодяганням матері Барильченків гротеском та грубим шаржем. Радили обов’язково викинути оті дві сцени, переробивши останню дію. Іван Карпович пе погоджувався з такими порадами, тим більше, що ніякого гротеску й жарту він у своїй п’єсі не бачив. Він вважав, що обидві ті сцени цілком можливі і зовсім не подібні, як йому казали, до «циркового трюку». Прототип кухаря, п’яниці Тарабанова, досить сильно в’ївся у печінки самому автору п’єси ще коли він жив у Єлисаветі. Я про це писала у свій час, подаючи біографію Івана Карповича» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 341—342). І справді, розповівшії все, що запам’ятала зі слів самого І. К. Тобілевича про його життя до 1883 р., С. В. Тобілевич не проминула й такого комічного епізоду з єлисаветградського періоду першого подружнього життя І. К. Тобілевича в 70-ті — на початку 80-х років: «В той час, коли молодий Іван Карпович і його дружина у вільні від праці години грали, співали, читали, обмірковували глибокі питання і моральні настанови роману Чернишевського «Что делать?» і мріяли про нове життя, бажаючи для всіх рівності, щастя й волі,— повар Тарабанов, наприклад, якому вони дали у себе притулок, підібравши його взимку на вулиці, бажав для себе тільки одного — горілки. У тверезі іодпии він тяжко зітхав біля илити, Думаючи, «что делать», щоб похмелитися. Вся душа його і сам він прагнули... до любого шиночка на базарі, прикрашеного чарками і пляшками [...]< Тарабанов і дядько Микола, на щастя, промайнули метеорами в родинному житті Тобілевичів. Лише пам’ять про них довго смішила всіх після того, як і слід їх вітром замело. Особливо довго згадували про Тарабанова. Іван Карпович довідався, що його справжній фах — кухарювання, і вирішив залишити його у себе, в надії, що той оцінує людяне ставлення і, маючи одежу, добрі харчі й помешкання, допомагатиме молодій господині па кухні, давши їй змогу піклуватися малими дітьми. Але сталося так, що в кухні частенько ані провізії, ані кухаря й признаку не було, а коли він, нарешті, повертався додому вранці, прогулявши цілу ніч, то в нього не було вже настрою до куховарської чи якоїсь іншої роботи. Тоді доводилося самому панові секретареві показувати своє куховарське вміння й готувати обід для всіх членів родини, а п’яний кухар спав, як убитий» (там же, с. 166—І68).
Про інший факт використання в комедії «Хазяїн» реальної події свідчить у своїх спогадах П. К. Саксаганський: «Діла в Харкові (1903) були чудові.
26 липня від полтавського городського голови В. Трегубова я одібрав такого листа: «Милостивый государь Афанасий Карпович! 30 и 31 августа текущего
1903 года состоится в Полтаве празднование открытия памятника И. П. Кот-лярезскому. Открытие памятника славному поэту, родоначальнику нового периода украинской литературы, является выдающимся событием в жизни украинского народа и представляет собою факт, имеющий общекультурное значение.
Полтавское городское управление, извещая о предстоящем празднике, имеет честь покорнейше просить вас, милостивый государь, почтить означенное торжество своим присутствием в качестве почетного гостя. Примите уверения в моем истинном почтении».
Ще 1895 року, коли уряд дозволив поставити пам’ятник поетові, ми з братом Іваном, граючи в Полтаві, дали виставу, від якої чистих грошей 332 крб. офірували на пам’ятник. З приводу цього полтавський городський голова писав мені від 23 жовтня 1895 року:
«Городская дума в заседании 19 октября единогласно постановила выразить вам, милостивый государь, оіг имени городского общества глубокую благодарность».
Тоді ж таки ми з братом Іваном оповістили Данила Лукича Мордовцева та професора Пелеха про дозвіл поставити пам’ятника І. П. Котляревському і написали такого листа Терещенкові: «Его высокопревосходительству тайному советнику Николаю Артемьевичу Терещенку.
Городская дума г. Полтавы предположила поставить памятник первому украинскому поэту Ивану Петровичу Котляревскому. Правительство разрешило сбор пожертвований для этой цели произвести в пределах Полтавской губернии. Вследствие этого городской голова г. Полтавы не может пригласить официально иногородних жителей к пожертвованию, и пожертвования идут в крайне ограниченном размере. Так как нужно предполагать, что не все лучшие культурные люди Украины знают о постановке этого памятника,то, побуждаемый единственно любовыо к памяти первого малорусского народного поэта, творца известной всей Украине «Наталки Полтавки», я взял на себя смелость известить об этом ваше высокопревосходительство в уверенности, что ваша, всегда щедрая на пользу благих начинаний, рука подаст
г. Полтаве помощь для увековечения памяти первого народного малорусского поэта Ивана Петровича Котляревского. При этом прилагаю отчет о поступивших уже пожертвованиях. Почтительнейше прошу, в[аше] в[ысоко] п [ре-восходительство], извинить меня за эту декларацию. Малорусский артист Афанасий Карпович Саксаганский».