Вважаю за потрібне підкреслити, що мільйонер Терещенко дав тільки 300 крб., цебто менш, ніж ми, актори» (Саксаганський П. По шляху життя, с. 201—202).
У листі І. Тобілевича від 1 серпня 1903 р. з Харкова до дочок Ярини та Марії на хутір Надія читаємо: «Суєту» сьогодні послав в цензуру. П’єса «Суєта» дуже подобається всім, і дядькові Миколі в тім числі, Панас недоволен тим, що нема значних, пануючих ролей; але то байдуже, я не пишу ролей, а пишу п’єсу, в котрій дружнім ансамблем треба висловить основну ідею самої п’єси...» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 260) Вказана драматургом дата підтверджується іншим його автографом:
«В Главное управление по делам печати, отделение драматической цензуры коллежского секретаря Ивана Карповича Тобилевича (Карпенко-
Карый)
Прошение.
Представляя при этом комедию в 4 д [ействиях] «Суета» в двух экземплярах, покорнейше прошу: разрешить эту комедию к представлению на сцене и выслать один экземпляр с разрешительною надписью мне в г. Харьков, театр сада Тиволи.
Коллежский секретарь Иван Карпович Тобилевич.
1 августа 1903 г.
(Харьков, театр Тиволи).
Варшава. Летний сад. Театр Саксонский».
Як свідчить цензурний штемпель, цей документ надійшов до адресата 4серпня 1903 р. А 11 серпня 1903 р. за № 7740 канцелярія Головного управління в справах преси переслала рукопис п’єси до Санкт-Петербурзького цензурного комітету. 27 вересня 1903 р. за № 1967 останній на підставі висновку цензора Вержбицького доповідав Головному управлінню:
«Не усматривая в содержании этой пьесы ничего противоцензурного, и. о. цензора полагал бы возможным к печатанию ее дозволить.
С.-Петербургский цензурный комитет имеет честь представить на благоусмотрение Главного управления по делам печати, что ом не встречает и со своей стороны препятствий к разрешению для печатания ,возвращенной при сем рукописи (в двух экземплярах), так как в содержании ее не усматривается какой-либо вредной тенденции».
Внаслідок цього цензор М. Алферакі зробив остаточний висновок: «Комедия в 4 д. «Суета», соч. Ив. Карпенко-Карого, может быть дозволена к представлению на сцене по исключении отмеченных мною простым карандашом мест.
М. Алфераки.
Спб., 6 ноября 1903» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25,
1903 р., спр. 10, арк. 169—171).
Наступного дня на титулі обох-примірників рукопису п’єси «Суєта» з’явився напис: «К представлению дозволено. Спб., 7 ноября 1903 года. Цензор драматических сочинений» (Державний музей театрального, музичного і кіномистецтва УРСР, № 3118 с.; Ленінградська державна театральна бібліотека ім. А. В. Луначарського, № 23066).
Відсилаючи п’єсу до цензури з Харкова, автор подав і варшавську адресу для відповіді, бо саме туди трупа поїхала на гастролі. За свідченням П. К. Саксаганського, цензурований примірник п’єси, висланий з Петербурга 9 листопада 1903 р., було одержано в Києві (Саксаганський /7. По шляху життя, с. 206). Можливо, автор додатково просив надіслати п’єсу саме до Києва, бо гастролі там розпочались аж 29 листопада 1903 р., отже, практично після 9 листопада текст п’єси можна було одержати ще у Варшаві. Той же П. К. Саксаганський стверджує: «Суєту» вперше поставили у мій бенефіс 7 січня 1904 року. П’єсу сприйняло громадянство як сенсацію. Збори повнісінькі. Карпенко після кожної вистави одержував десятки листів. П’єса подобалась і пройшла 15 разів. Серед значних громадян знайшлися такі, що не могли примиритися з тим: як таки так, генерал і його донька-інститутка розмовляють українською мовою,— і радили переробити останній акт так, щоб усі, крім батька й матері, говорили російською мовою. На питання — чому Отелло, венеціанський мавр, у Шекспіра говорить англійською мовою, ці мудрагелі не знали, що відповісти. Факт той, що п’єса внесла і нову ідею і дала низку цікавих і нових типів» (там же).
А сам драматург у листі від 25 січня 1904 р. з Києва до синл Назара писав: «Увесь час, починаючи з празників, я дуже зайнятий: одно — щодня граю, а друге— готовили «Суєту» [...] «Суєта» пройшла за 11 день
4 рази і дала кругом 600 крб., чим сильно підтримала наші фінанси. П’єса подобається публічності дуже, визовам акторів і автора нема краю. І це, мабуть, впливає на мої нерви, бо робить кожний раз, коли призначається вистава «Суєти», тривожний настрій: а що, як за цим разом буде пусто?» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К )> Твори. В 3-х т., т. З, с. 262). А ще через якийсь час, у листі до Назара від 5 березня 1904 р. з Житомира драматург пише: «Суєта ішла в Києві десять раз (отже, десять, а не п’ятнадцять, як стверджував П. К. Саксаганський.— Р. Я.), і збор давала, і славила мене, як ще й досі ні одна п’єса так не славила!.. Що там люди бачать такого надзвичайного — не знаю. І в Житомирі вже пройшла 2 рази, і всім подобається, і збори дала, а оце 7 марта знову починаємо серію вистав «Суєтою» (там же, с. 263).
У виставі сам автор грав Терешка Сурму, П. К. Саксаганський — Івана Барильченка і Тарабанова, М. К. Садовський — Михайла.
У критиці висловлювались різні, іноді протилежні думки про «Суєту». В зв’язку з цим у листі до М. Ф. Комарова від 7 грудня 1904 р. драматург пише: «Суєта наробила мені багато турбот, але я до цього привик: одні кажуть те, другі — друге... Всі уваги я ціню і зо всієї сили постараюсь уникнути тих недостатків, які замічаються при писанні нової штуки, але зараз поправлять несила, та й даремна була б праця. Краще я напишу, щось нове, ніж поправлять уже написане. Та ще якби хоч уваги були незначні, а то такі недостатки 4 акту, які підкреслили хоч, наприклад, ви, нищать в попіл весь 4 акт, і треба писать цілком новий. Що зразу не вийде добре, то так вже і буде погано.
А що, коли поправлю чи пак перетворю 4 акт, а він вийде гірший? Нема ж ніякої певності у тім, що, викинувши те, на що звертають увагу як на фарс,— п’єса буде слухатись так само, як зараз. Правда, нема такої певності і у вас. Та й що таке фарс? У Гоголя свиня приходить в суд, відшукує прошеніє (грамотна) і уничтожає все діло!.. Це фарс. Але коли життя людське до того погане, що тільки свиня може розрішить спор Ів[ана] Ів[ановича] і Ів[ана] Никиф [оровича], то що його було зробить?.. Чим я винен, що люди заражені суєтством до того, що події їх для розумного слухача здаються фаРС0М? І генерал, і повар, і переодягання — все це тільки суєтність людська, і поставлені вони як життєві риси, що яскраво дають зрозуміти фігуру Михайла і тисячі йому подібних, хворих суєтою мирською, яка шкодить чесним простим людським відносинам і оддаляє їх від натури.
Може, я, як той казав, всередині маю багато — та надвір тпру!
І через це не можу висловити добре своїх думок, так само, як не вмів краще змалювати того, що думав намалювать в «Суєті». Ну, що ж робить? Против сили не піднімають, що підняв, те й поніс!..» (там же, с. 268—269).
Комедія «Суєта» ішла в трупі П. К. Саксаганського і після смерті драматурга — до кінця існування трупи (1910). М. К. Садовський, який вибув з трупи навесні 1905 р., поставив п’єсу у вересні цього ж року в Руському народному / театрі товариства «Руська бесіда». Вистава протрималась в репертуарі театру до 1913 р. М. К. Садовський включив комедію у власній постановці й до репертуару своєї «Трупи українських артистів», яка'наступного дня після відкриття першого сезону— 16 вересня 1906 р. в Полтаві показала прем’єру «Суєти», а далі ця вистава була в репертуарі трупи весь період її стаціонарних виступів у Києві (1907—1919).
У радянський час «Суєта» — одна з найчастіше представлюваних п’єс української драматургічної класики. У постановці Г. Юри вона пішла у першому сезоні існування Нового драматичного театру ім. І. Франка у Вінниці (1920). На сцені цього театру в київський період його діяльності «Суєта» йшла з 1936 р. в постановці М. Терещенка (прем’єра — 28 квітня 1936 р.). У Львівському театрі ім. М. Заньковецької прем’єра «Суєти» відбулася ЗО грудня 1967 р. (режисер О. Ріпко) і відтоді мала тривале сценічне життя, здобувши визнання як зразок сценічного втілення української класики на сучасній сцені.
Ця сама львівська постановочна група здійснила виставу «Суєти» і в Харьківському театрі ім. Т. Г. Шевченка (прем’єра — 13 грудня 1972 р.).
Є відомості, що в перекладі англійською мовою комедія «Суєта» виставлялася в одному з лондонських театрів («Рідний край», 1908, № 1, с. 15).