14 дек[абря] [18]99»
(ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1899, спр. 10, арк. 324—327).
У Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луна-чарського (№ 55873 б) зберігається цензурований відбиток тексту «Сави
Чалого» з «Киевской старины» з таким написом: «К представлению дозволено. За цензора др [аматических] соч[инений] 14.XII [18] 99». На цьому примірнику цензором підкреслені майже всі місця, де йдеться про тяжкі податки, які викликали невдоволення селян, їх прагнення помститися, про розправу шляхти з гайдамаками та ін.
21 січня 1900 р. під час виступів «Товариства малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського» в Києві в бенефіс І. К. Карпенка-Карого, який виконав роль Потоцького, було вперше виставлено трагедію «Сава Чалий». Роль Сави Чалого виконував М. К. Садовський, Гната Голого — П. К. Саксаганський, режисура П. К. Саксаганського. «Киевская газета» від 23 січня 1900 р. вмістила рецензію, в якій відзначається, що трагедія викликала «захватывающий интерес».
Незабаром, з початку липня 1900 р., після вступу до трупи М. Л. Кро-пивницького, роль Потоцького було передано йому, а І. К. Карпенко-Карий перейшов на роль Шмигельського. П. К. Саксаганський писав: «Графа Потоцького він жував і був більше похожий на Виборного, ніж на графа. Карпенко-Карий, граючи Шмигельського, був мучеником» (Саксаганський П. По шляху життЯ, с. 195). Коли М. Л. Кропивпицький у 1903 р. вийшов з трупи, роль Потоцького знов повернулася до її першого виконавця. Готуючи п’єсу до друку в четвертому томі «Драм і комедій», І. К. Карпенко-Карий вніс незначні зміни в текст.
Поштовхом до створення трагедії «Сава Чалий» стала широкопопулярна в XIX ст. на Україні історична пісня прб Саву Чалого, яку залюбки співали в родині Тобілевичів. Вона була відома в багатьох варіантах, опублікованих у збірниках: «Запорожская старина» І. Срезнев-ського (X., 1833, ч. Г); «Польські і руські пісні галицького народу» Вацлава з Одеська (Львів, 1833),; «Украинские народные песни, изданные Михайлом Максимовичем» (М., 1834).
Оскільки І. Срезневський датував факт зради Савою Чалим гайдамаків кінцем XVI — початком XVII ст., а М. Максимович і ряд польських істориків першої половини XIX ст. пов’язували його з періодом повстання С. Наливайка (тобто до 1596 р., коли було у Варшаві страчено С. Наливайка) або з часом гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного (початок XVII ст.) (Рихлик Є. Сава Чалий і Сава Цеглинський у польській літературі.— Збірник заходознавства. К-> 1929), то М. І. Костомаров, автор першої історичної драми в новій українській літературі — «драматичних сцен» за мотивами народної гіісґіі під назвою «Сава Чалий» (1838), очевидно ж, через це відніс зображені в ній події до XVII ст. Він на той час ще не мав у своєму розпорядженні документів, які б дозволили правильно датувати події, пов’язані з іменем Сави Чалого.
, Немає згадок про нього і в працях інших російських та українських істориків першої половини XIX ст. Першим підняв питання про Саву Чалого, спростувавши неправильні, твердження І. Срезневського і М. Максимовича і датуючи події першою половиною XVIII ст., А. Скальковський у двох працях: История Новой Сечи. Одесса, 1846, ч. 1, с. 130—135; Наезды гайдамак на Западную Украину. Одесса, 1846, ч. 2, с. 49. Важливо підкреслити, що А. Скальковський користувався документами з архіву Запорізької Січі.
На основі відомостей, поданих А. Скальковським, і взятих з різних варіантів народної пісні, спробу узагальнити образ Сави Чалого зробив російський і український письменник та історик Д. Мордовцев у монографії «Гайдамаччина» (Спб., 1870).
Однак найціннішим набутком історичної науки про Саву Чалого став третій том третьої частини і другий том шостої частини «Архива Юго-Западной России» (К., 1876), в якому було вміщено листування польської шляхти, актові записи, універсали коронного гетьмана, скарги панів на гайдамаків, хроніку з польських газет і т. ін.
Оскільки драматург у своїх листах не вказав, які саме історичні матеріали він читав, готуючись до написання трагедії «Сава Чалий», а його особистий архів, де могли б зберегтися витяги з джерел, загинув, то слід гадати, що основним джерелом трагедії «Сава Чалий» був передусім «Архив Юго-Западной России», а також різні варіанти «Пісні про Саву Чалого», публікація яких у середині і другій половині XIX ст. продовжувалась у багатьох збірниках: «Старосветский бандуриста» М. Закревського (1859); «Пісні, думки і шумки руського народу на Поділлі, Україні і в Малоросії» А. Коципінського (1862), «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» Я. Головацького (1878).
Декілька з цих публікацій наведено, а ще більше зафіксовано в примітках до видання «Історичні пісні» (К., 1961, с. 467—497, 981—983). Там же вміщено і дві пісні — «Та йшов Гнатко, та йшов братко тихесеньким шляхом» і «Ой ще не світ» (с. 498—499, 984), які Д. Мордовцев небезпідставно вважав ідейно й художньо пов’язаними з піснями про Саву Чалого і висловив припущення, що в них ідеться про якусь невдалу спробу Гната Голого захопити Саву Чалого (Мордовцев Д. Гайдамаччина. Изд. 2-е. Спб., 1884, с. 50—51). До цього ряду належить пісня «Іде Харко із Туреччини (Пісня про Харка і Гнатка)» (Історичні пісні, с. 506).
Цілком можливо, що І. К. Тобілевич знав публікацію «Спів про Саву Чалого» невідомого Е. Сакуна (вірогідно, це один із псевдонімів О. Конись-кого, бо є відомості, що він підписував свої твори «Іван Сакун») у львівському журналі «Правда» (1872, ч. 6, с. 278—286). Цей твір складався з дванадцяти частин і являв собою звичайну контамінацію з відомих варіантів пісні. Наукової цінності він не має, але як фактаж для драматурга міг пригодитися.
До речі, цими матеріалами міг скористатися також український письменник К. М. Устиянович, автор віршованої драми «Сава Чалий», про написання якої була вміщена хронікальна замітка у львівській газеті «Діло» (1895, 16(28).Х). Але вона не була надрукована, отже, говорити про якийсь її вплив на І. К. Тобілевича не доводиться.
Не виключено, що І. К. Тобілевич знав варіант пісні «Ой був в Січі старий, сивий, на прізвище Чалий» («Дума про Саву Чалого»), записаний С. В. Тобілевич десь після 4 жовтня 1894 р., а можливо й інший, якщо запис було здійснено за життя драматурга, бо, на жаль, вказано тільки, що записано від няньки Явдохи у с. Новоселиця Балтського повіту Подільської губернії (Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич. К-, 1982, с. 254—256, 406—407).
«Пісню про Саву Чалого», як і легенди та перекази про Гайдамаччину і про того ж таки Саву Чалого, зокрема, драматург міг не раз чути на рідній Херсонщині від місцевого населення. Журнал «Киевская старина» повідомляв, наприклад, у 1887 р., що старші люди на Херсонщині пам’ятають пісню «Ой був собі козак старий, по прізвищу Чалий» і що один із старих чоловіків с. Лозоватки Єлисаветградського повіту, Яків Мусійович Біланенко розповідає переказ про те, як було вбито Саву Чалого («Киевская старина», 1887, кн. 9, с. 194).
С. В. Тобілевич у своїх спогадах відзначила: «Народна дума про Саву Чалого збудила в Івана Карповича цікавість до кращого обізнання з тим періодом історії України, в який міг діяти ватажок-гайдамака, що зрадив народній справі. Сама по собі-зрада вчорашнього героя (перехід його на бік ворогів) не була цікавою подією для Івана Карповича. Відомості про ту зраду, які подавала дума про Чалого, були занадто дріб’язковими. Товариші покарали його за «сукні й адамашки» та за інші дарунки, якими заплатила польська шляхта зрадникові за його допомогу в знищенні своїх колишніх друзів і бойових товаришів. Іван Карпович хотів ускладнити почуття- зрадника, наділивши його неначе щирим бажанням урятувати рідну землю від кривавих боїв повстанців-гайдамак з панами. Багато й довго міркував письменник над темою «Сава Чалий», над розгортанням сюжету трагедії людини, яка в своєму серці мала вірність і любов до батьківщини, а проте пішла хибним шляхом. Чимало різних історичних джерел довелося йому вивчити, перш ніж приступити до створення п’єси. Іванові Карповичу хотілось написати п’єсу правдиво з історичного боку і водночас змалювати Саву в новому освітленні. Показати його тяжку помилку, а не лише підлу зраду. Отож письменник, зберігши історичну правду щодо подій, подав образи своїх персонажів цілком імовірними і переконливими» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 330).
Яким же поставав історичний Сава Чалий з документів, що ними користувався І. К. Тобілевич?
Міщанин з Комаргорода Ямпільського повіту на Поділлі (тепер село Томашпільського району Вінницької області), служив ротмістром (сотником) надвірної міліції у князя Юрія Любомирського в Рашкові під Шаргоро-дом (тепер ця назва в довідниках не фіксується). Полком міліції командував полковник Верлан, який у 1734 р. очолив повстанський рух проти шляхти на Поділлі. В травні 1734 р.в Умані Сава Чалий в присутності Верлаиа, який заявляв, що після вигнання «іноплемінників» все Поділля буде приведено до Росії разом з новоствореним козацьким військом, склав присягу на вір* ність російській цариці Анні Іоаннівні. Пізніше Сава Чалий відділився від Верланового загону. Очоливши ватагу з п’ятдесяти чоловік, напав на Шар-город, пограбувавши його населення, згодом — караван грецьких купців, що перебували під царською опікою. Коли повстання Верлаиа було придушено російським військом, Саву Чалого розшукували водночас охоронці царської і королівської влади, бо вважали його, з боку польської шляхти, учасником бунту Верлаиа і ватажком гайдамацького загону, з боку російських чиновників — порушником присяги на вірність цариці. Саме російській владі вдалося спіймати Саву Чалого, і його було ув’язнено в Білій Церкві. Восени 1735 р. Сава з частиною своєї ватаги утікає. У 1736 р. він уже фігурує в документах як козацький полковник на службі у Речі Посполитої, що активно допомагає шляхті в боротьбі з гайдамаками, зокрема в нападі на гайдамацький загін Медведя, якого тричі ранить. Протягом 1737—1738 рр. бере участь ще в кількох антигайдамацьких виступах.
Те, чого не вистачало в опублікованих документах, доповнює оповідання польського письменника й історика Антонія Й. (А. Ю. Ролле) «Сава Чаленко. З гайдамацької історії минулого віку» (1885), передруковане в «Киевской старине» (1887, кн. 2, с. 471—490). У розпорядженні автора були накази рашківського губернатора М. Рогуського за 1728—1740 рр., до речі, вони не потрапили до рук жодному з істориків, і не відомо, чи збереглися до нашого часу. Однак А. Ю. Ролле вперше добуті ним історичні факти переплів
з загальновідомими, розбавив усе це неперсвіреними легендами і художнім вимислом, так що виділити істину з цієї мішанини дуже важко*,
В його оповіданні знаходимо історію кохання Сави з жінкою рашківського чоботаря, історію повернення Сави на службу польській шляхті
із 1736 р. з розрахунку на обіцяну коронним гетьманом Потоцьким амністію, розповідь про призначення Сави полковником немирізської міліції, одержання за вірну службу двох подільських сіл: Рубань (тепер — Немирівського району Вінницької області) і Степашки (тепер — Гайсииського району на Вінниччині), про одруження з вдовою рашківського чоботаря, що стверджувалось конкретним документом — листом рашківського губернатора М. Рогуського та шаргородського губернатора.
Нарешті, в «Книге пограничных судов Киевского воеводства» (за 1746 — 1751 рр.), опублікованій в «Архиве Юго-Западной России» (с. 353), була вміщена така інформація: «Ігнатко, січовий козак Медведівського куреня, 1741 року, на саме різдво руське, взявши з собою двадцять п’ять гайдамаків, напав вночі на Степашки, спадкове село вельможного його моці пана великого коронного гетьмана, що лежить у трьох милях від Немирова, і там що-найжорстокішим способом вбив Саву, гетьманського надвірного полковника».
Зіставлення історичних фактів з текстом трагедії І. К. Тобілевича «Сава Чалий» дає підстави для висновку, що драматург у своїй роботі над твором спирався на міцну документальну основу, доповнюючи нестачу історичних даних фольклорним матеріалом.
Крім «Товариства малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського», в якому трагедія «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого здобула перше і найкраще сценічне втілення протягом 1900—1905 рр., ця п’єса увійшла до золотого фонду в репертуарі й інших українських труп. Передусім виділялася своєю монументальністю вистава «Сава Чалий» у київському театрі Миколи Садовського (1912—1919). П’єса періодично з’являлася й на сценах українських театрів у радянський час. Згадаймо хоча б виставу в Харківському державному театрі «Березіль» у 1927 р. (постановка Ф. Лопатинського), Львівському державному академічному театрі ім. М. Заньковецької в 1957 р. (режисер О. Ріпко) та ін.
Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 4, с. 139—294.
1 Потоцький Юзеф (?—1751)—великий коронний гетьман Речі Посполитої, київський воєвода. В 1703 р. криваво розправився з селянським повстанням під проводом С. Палія на Україні; в ЗО—40-х роках здійснював розправи над гайдамаками.
* Голий Гнат (рр. н. і см. невід.) — один з керівників гайдамацького руху на Правобережній Україні в ЗО—40-х роках XVIII ст.запорізький козак Медведівського куреня, відомий як Ігнатк'о Голий або Ігнат Медведовський. На початку 30-х років став кошовим гайдамацького загону в Чорному лісі на Поділлі. У 1741 р. стратив Саву Чалого, за що був спійманий за наказом київського генерал-губернатора М. Леонтьева і ув’язнений в Запорізькій. Січі. Однак запорожці звільнили його. Загін під керівництвом Г. Голого діяв до 1748 р.-