15 Чорний ліс — лісовий масив між річками Інгулом та Інгульцем у Кіровоградській області. У XVIII ст. входив до складу володінь Запорізької Січі. Поряд з Холодним Яром, Нерубайківським лісом та іншими лісовими урочищами Чорний ліс був одним з центрів формування гайдамацьких загонів. Тепер — державний заказник.
16 Великий Луг—назва у XVI—XVIII ст. дніпровських плавнів нижче від порогів у пониззі Дніпра, де перебувала до 1709 р. Стара (Чортом-лицька) Січ, відновлена в 1734—1775 рр. під назвою Нова Січ.
17 ...щ о зараз робиться в двор і...— Розповідь Микити про розправу над селянами у панському дворі збігається з викладом в історичному документі: «Приговор Люблинського трибунала, присуждающий Николая Потоцкого, старосту Каневского, к уплате значительного штрафа в пользу князя Любомирского за то, что он, остановившись проездом в селе Любомир-ского — Карапышах, дозволил жолнерам своей надворной хоругви истязать до смерти и грабить крестьян и насиловать крестьянок. 174-1. Октября 21» (Архиз Юго-Западной России, т. 3, ч. 3, с. 326 — 329). Драматург тільки змістив подію в часі, відніс її до середини 30-х років XVIII ст.
18 Такий самий Сава, я чув, сидить в тюрмі у Білій Церкві...— Йдеться про арешт Сави Чалого восени 1734 р. в м. Шар-городі на Поділлі, після чого він був ув’язнений в Білій Церкві, звідки у грудні 1734 р. втік (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. К., 1970, с. 72—73).
19 Морщ тин Збігнев (бл. 1628—1689) польський поет, пропагував аріанську ідею єдності всіх людей, боровся проти визискування селян панами. З 1663 р. жив у своєму маєтку Рудівцях.
20 Річ Посполита — польський переклад латинського терміна «республіка» — офіційна назва об’єднаної двоєдиної Польсько-Литовської держави з часу Люблінської унії 1569 р. до 1795 р., тобто до останнього розділу Польщі.
21 Очерети е.— Назва цього села вживається автором у прижиттєвій публікації непослідовно: Очеретне і Очеретна. Тут уніфіковано за більшою кількістю вживання: Очеретне. Села з такими назвами є на Україні в кількох областях, зокрема Очеретня,— в Погребищенському районі Вінницької області, Очеретне — в Кагарлицькому районі Київської області.
22 ...українська партія в Лисянці...— тобто українська частина польського війська в селі Лисянці (тепер — райцентр Лисянського району Черкаської області).
23 Це той Потоцький, що розум в нього жіноцький — пара^г)раз із української народної пісні «Гей ти, пане Потоцький» (Історичні пісні, с. 235).
24 Карапиші — село, тепер — у Миронівському районі Київської області.
25 Тульчин — містечко на Брацлавщині, тепер — райцентр Вінницької області.
26 Лисянка — містечко, тепер — райцентр Черкаської області.
27 Брацлавщина—історична область на Україні (територія теперішньої Вінницької і частини Хмельницької областей) у другій половині XVI—XVIII ст. Назва походила від м. Брацлав (тепер — райцентр Вінницької області) — адміністративно-територіального центру Брацлавського воєводства (1569—1648 та 1712—1793) в складі Речі Посполитої, Брацлавського полку (1648—1712) після визволення Брацлавщини від польсько-шляхетських загарбників і Брацлавського намісництва (1793—1796) в складі Росії. У 1796 р. територія Брацлавщини відійшла в основному до Подільської і частково Київської губерній.
28 Подол — Поділля, історико-географічна область, що займала басейн Південного Бугу і лівобережний басейн Дністра (до середини XIV ст.— Пониззя) і збігалася з адміністративно-територіальною одиницею Литовського князівства в 60-х роках XIV ст.— 1430 р., Подільського воєводства в складі Польського королівства в середині XV ст.— 1569 р., Речі Посполитої в 1569 — 1672 рр. та 1699—1793 рр., Подільського намісництва в 1793— 1797 рр., Подільської губернії в 1797—1925 рр., до якої ввійшли також частини поселень Брацлавського і Возиесенського намісництв.
20 В о л и н ь — історико-географічна область в басейні південних приток Прип’яті і верхів’ях Західного Бугу. Становила основну складову частину Володимиро-Волинського князівства в період Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, з другої половини XIV ст. підпала під владу феодальної Польщі. За Речі Посполитої в 1569—1793 рр. цю територію охоплювало Волинське воєводство, в складі Російської держави у 1793— 1796 рр.— Волинське намісництво, в 1797—1921 рр.— Волинська губернія, що за Ризьким мирним договором 1921 р. була розділена на дві частини: західні повіти відійшли до буржуазно-поміщицької Польщі, а східні — до Волинської губернії в складі УРСР (губернія ліквідована 1925 р.).
30 Гетьманщина — напівофіційна назва Лівобережної України разом з м. Києвом (після Андрусівського перемир’я 1667 р.) у складі Російської держави. Певною мірою зберігала суспільно-політичний устрій, який почав формуватись ще в роки визвольної війни українського народу 1648— 1654 рр. Мала свою адміністративно-територіальну систему, військо, суд, фінанси і користувалася деякою автономією. На чолі Гетьманщини стояв гетьман, який формально обирався на Генеральній військовій раді, а насправді призначався або затверджувався царським урядом. У 1722 і 1734 рр. гетьманство було тимчасово, а в 1774 р. остаточно скасоване. Функції гетьмана передано царським урядом Другій малоросійській колегії, яка була найвищим адміністративним органом влади на Лівобережній Україні. Суспільно-політичний устрій Гетьманщини, який протягом XVIII ст. зазнав значних 'змін у напрямі зміцнення централізації і бюрократизації, існував і після скасування гетьманства 1774 р. В 1781 р. його було ліквідовано царським урядом і замінено загальнодержавним устроєм.
31 ...Рубань і Степашки...— села на колишній Брацлавщині, тепер Рубань — у Немирівському районі, Степашки — у Гайсинському районі Вінницької області.
32Медведівка — село па Брацлавщині, тоді їх було принаймні два: одне тепер у Козятинському районі, друге — у Літииському районі Вінницької області.
ХАЗЯЇН Комедія в 4-х діях
Вперше надруковано у вид.: Тобілевич /. Хазяїн. Комедія в 4 діях. К., 1902.
Вперше виставлено 10 січня 1901 р. в Києві «Трупою М. Л. Кропивниць-кого під керуванням П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької».
Про задум п’єси С. В. Тобілевич зазначила таке: «Написавши чимало п’єс [...], Іван Карпович не переставав думати про земельне питання на селі, про нових багатіїв, що вже переросли і Михайла Окуня, і Гарасима Каліпку. Недалеко від нашого хутора, який Іван Карпович постійно відвідував, жили багаті аграрії Шевякови, батьки яких були з селян. Знав Іван Карпович і багато чув про магната й володаря неозорих с і снів та ланів Терсщепка, про якого ходило багато різних анекдотів, що мали цілком правдивим грунт під собою. Чоловік моєї сестри Юльки служив у одній з численних економій Терещенка. Порядки були в тих економіях, як у величезному аграрному хазяйстві. Щосуботи всі економи (а їх було багато) з’їздились на параду до головного управителя, який у свою чергу звітував перед ще вищим начальством, що перебувало в конторі терещенківських маєтків. Контора та містилась у м. Києві на Гімназичній вулиці (проти Володимирського собору). Побувавши в гостях у Юлії Бродецької, Іван Карпович мав нагоду бачити на свої власні очі, яким величезним китом став колишній селянин Терещенко. Це вже була широких масштабів експлуатація селянства, що втратило всяку надію коли-небудь звільнитись від матеріальної залежності від такого не «павука» вже, а величезної бездушної машини, хазяйського колеса. Усі безземельні потрапляли в йоголабета. Таких терещенків було чимало на бідолашній Україні. Всі їхні крутійства й комерційні махінації відомі були Іванові Карповичу. Знав він і про те, як добувались робочі руки, як використовувались усілякі нещастя народні — недорід, голод та різні пошесні хвороби. Це знання, розум і почуття справедливості примушували письменника думати й подовгу виношувати в своїй душі образ такого всежерущого кита, якому й простір океану почав уже здаватись занадто тісним. Зброя письменника — це його слово, перо! І от, нарешті, Іван Карпович наважився засісти, під час одного літнього відпочинку від сцени, за новий твір, який він назвав «Хазяїн» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 332—333), Ще далі С. В. Тобілевич уточнює дату початку роботи драматурга над комедією: «П’єсу «Хазяїн» Іван Карпович розпочав у квітні місяці 1900 року» (там же, с. 335).
Насправді ж робота над п’єсою почалась ще раніш: 23 лютого 1900 р. І. К. Тобілевич виїхав з Києва до Єлисаветграда, де поселився у родинному будинку на Знаменській вулиці, а незабаром перебрався на хутір Надія. Звідти 26 березня 1900 р. драматург повідомляє сина Назара: «Я пишу нову комедію «Хазяїн», але діло туго йде, часто голова болить. Одначе перший акт готовий, і я ним наче задовольняюсь. Хоч то раз у раз так зі мною буває: поки пишу, задовольняюсь, а напишу — недоволен» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К.) Твори, в 3-х т., т. З, с. 252). 4 червня 1900 р. робота над п’єсою була закінчена, про що свідчить дата на автографі, що зберігається в Державному музеї, театрального, музичного і кіномистецтва УРСР (№ 9331 с): «Хазяїн. Комедія в 4-х діях. Соч. И. Тобилевича (Карпенко-Карый). 4 июня
1900 г. Х[утор] Надежда». Приїхавши наприкінці червня до Полтави, де на початку липня 1900 р. після літньої перерви розпочалися виступи вже об’єднаної «Малоруської трупи Марка Лукича Кропивницького під урядом Миколи Карповича Садовського і Опанаса Карповича Саксаганського при участі Марії Костянтинівни Заньковецької», «Карий,— як свідчить П. К. Саксаганський,— привіз п’єсу «Хазяїн», ми прочитали й одіслали до цензури» (Саксаганський П. К. По шляху життя, с. 195).
Але сталося це наприкінці серпня 1900 р., перед закінченням гастролей у цьому місті об’єднаної трупи корифеїв., У фонді Головного управління в справах преси збереглася цензурна справа, в якій є власноручне письмове прохання І. К. Тобілевича:
«В Главное управление по делам печати, отделение драматической цензуры коллежского секретаря Ивана Карповича Тобилевича
(Карпенко-Карый);
Прошение.
Представляя при этом в двух экземплярах комедию в 4 действиях] нод названием «Хазяин» и две гербовых марки 80 коп [еечного] достоинства, честь имею покорнейше просить: разрешить эту пьесу к представлению на сцене и один экземпляр с надписью о дозволении выслать мне в г. Николаев Хёр [сонской] губ [ернии], театр Шеффера.
Коллежский секретарь Иван Карпович Тобилевич (Карпенко-Карый)