5 мая 1886».
У спогадах М. К. Садовського читаємо: «Трупа зоставалася під моєю орудою і грала весь літній сезон у Ростові та Новочеркаському. В цей же таки сезон прийшла з цензури п’єса «Наймичка» Карпенка-Карого, і в тому ж таки Ростові була вперше виставлена.
Що сказати про першу цю виставу? На виставу приїхав крадькома з Новочеркаського сам К.-Карий і, сидячи в театрі, плакав. «Наймичка» так захопила всіх, і слухачів, і акторів, що були такі сцени, де й публіка, і актори, і навіть суфлер, якому це зовсім не належить, плакали, захльобуючись сльозами. П’єса зразу сподобалась публіці і пройшла
з великим успіхом кілька разів» (Садовський М. /С Мої театральні згадки, с. 16).
Про це ж є і в спогадах П. К- Саксаганськаго: «З Новочеркаська трупа переїхала до Ростова. Тут уперше була поставлена «Наймичка» 15 липня І886 року. На виставу приїздив автор і був задоволений. Після четвертого акту він сказав мені: «Я думаю, що ти вже ніколи не проведеш так цю сцену». За цензурованим примірником сцена кінчалась так: «Мелашка. А вам що? Ледачому туди й дорога. Нащо вона вам здалася? Хіба я вас не кохаю? Цокуль. Та відчепись ти к чорту з коханням: в печінках уже воно в мене сидить. (Завіса)».
Коли «Наймичку» читали в Новочеркаську, а п’єса була в цензурі, Карпенко прочитав нам іншу редакцію цього акту, що починається з виходу Аблаката і кінчається монологом Цокуля: «О господи, аж ось коли ти покарав мене за моє лукавство» і т. д. Рішили оставить п’єсу за цією редакцією. [...]
П’єса мала великий успіх; Заньковецька в «Наймичці» була на недосяжній височині» (Саксаганський П. К. По шлйху життя, с. 104—105).
Отже, П. К. Саксаганський засвідчив, що прем’єра «Наймички» в Ростові-на-Дону відбулася не за тим варіантом, який був посланий до цензури, а з окремими додатками, які на той час цензури ще не пройшли. Про характер цих додатків свідчить їх рукописний примірник, що зберігається в Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луначарського (№ 47454 - а). На першій сторінці рукопису є цензорська резолюція: «К представлению признать неудобным. За цензора драматических] соч [мнений] надворный советник. 21 декабри 1886». Причину заборони з’ясовує доповідь Н. О. Фреймана, що збереглася в фонді Санкт-Петер-бурзького цензурного комітету (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. 3, 1886 р., спр. 10, арк. 286, 288—291), на підставі чого було послано такий лист Саикт-Петербурзького цензурного комітету від 20 грудня 1886 р., № 1796, до Головного управління в справах преси:
«В Главное управление по делам печати.
Цензор действительный статский советник Фрейман, рассмотрев доставленное из канцелярии Главного управления по делам печати при отношении от 12-го декабря за № 4438 добавление к разрешенной к представлению драме на малороссийском наречии под названием «Наймичка», представил
о нем следующее заключение.
Добавления эти сделаны с целыо рельефнее очертить характер некоторых действующих лиц, а главное уяснить происхождение героини драмы, наймычки Харытины. В ныне представленных добавлениях к пьесе наведенными адвокатом справками разъясняется, что Харытина никто иная, как незаконная дочь ее же любовника Цокуля. Понятно, что случайно раскрывшийся возмутительный факт разом меняет характер пьесы и вместо симпатичного к ней отношения должен возбудить омерзение, так как восстановление в печати, а тем более на подмостках сцены, несомненного факта о преступной связи отца с дочерью не только оскорбляет нравствен*. ное чувство, но и выходит из пределов всякого приличия.
По мнению цензора, добавления к пьесе «Наймычка» неудобны как для печати, так и для исполнения на сцене.
Вполне соглашаясь с мнением цензора, имею честь донести об изложенном на благоусмотрение Главного управления по делам печати, с представлением рукописи отрывков.
Председательствующий член совета Главного управления по делам печати» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 26, спр. 5, 1885 р., арк. 64—85).
Отже, додатки були заборонені до виставлення. Без них п’єса була надрукована окремим виданням: Карпенко-Карий Іван. Наймичка. Драма в 5 діях. Херсон, 1887.
І тільки готуючи перший том «Драм і комедій», І. К. Тобілевич вніс їх у текст п’єси. Наприкінці автор позначив дату і місце написання: «1885. Новочеркаськ». Насправді в 1885 р. він тільки приступив до п’єси, а закінчив ЇЇ, як видно з попередніх доказів, у 1886 р.
Про враження І. К. Тобілевича від прем’єри, що відбулася 15 липня
1886 р. в Ростові-на-Дону, С. В. Тобілевич записала таке:
«Повернувшись до Новочеркаська, Іван Карпович довго згадував ту виставу, багато говорив про неї та про її виконавців, найбільше захоплюючись грою Заньковецької.
— Вона змалювала такий образ Харитини, про який я міг тільки мріяти,— казав він.— Я побачив на сцені не артистку в ролі Харитини, а справжню Харитину, щиру, чесну сільську дівчину, з чистим серцем, з високо-благородною вдачею. Простота, невимушеність, правда і глибока моральна незайманість були головними рисами виконання цієї ролі геніальною артисткою. Іван Карпович у захваті казав:
— Це вже не великий талант, а геніальність!
За його словами, гра Заньковецької в «Наймичці» не тільки піднімала її на самий високий щабель театрального мистецтва, а й увічнювала ім’я артистки, поставивши його поряд уславлених імен, відомих усьому культурному світові» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 232).
Цю думку І. К. Тобілевича підтвердили гастролі в Петербурзі трупи М. Л. Кропивницького 11 листопада 1886 р.—15 лютого 1887 р., під час яких «Наймичка» пройшла двадцять два рази. М. К- Садовський у своїх спогадах свідчить: «Особливо цей вияв симпатій захопив увесь Петербург після постави п’єси «Наймичка», коли виступала М. К. Заньковецька. Щось невимовно дивне, неописане трапилось. Це був такий тріумф українського слова, якого більш ніколи воно не зазнавало» (Садовський М. К- Мої театральні згадки, с. 20). П. К. Саксаганський до цього додав: «На вистави приходив і знаменитий зоїл Суворін. Після «Наймички» він, побачивши Данила Лукича Мордовцева, сказав: «Ныне отпущаеши раба твоего по глаголу твоему с миром». З того часу і до кінця життя свого він зостався прихильним до Заньковецької і почасти до Кропивницького» (Саксаганський П. К. По шляху життя, с. 122).
Йдеться про полярні позиції в поглядах на стан і перспективи української культури, які виявляли український та російський ліберально-демократичний письменник Д. Л. Мордовець (Мордовцев), котрий, живучи у Петербурзі, прихильно писав про вистави трупи М. Л. Кропивницького, і російський буржуазний журналіст, видавець, театральний критик і драматург
О. С. Суворін, який на сторінках власної пресловутої газети «Новое время» образливо писав про українську мову і драматургію, однак не міг приховати свого захоплення від майстерності «малоросійських» акторів. Статті
О. С. Суворіна були видані у збірнику «Хохлы и хохлушки» (Спб., 1907). У рецензії на виставу «Наймичка» («Новое время», 1886, 12 грудня) він писав: «Наивность простой девушки, что-то милое, детское увидел я только теперь. И как она просто сказала Панасу, что любит его, и как заплакала она, когда он грубо оттолкнул ее! Это был детский плач со всхлипыванием, которые нет-нет да и прорывались во время разговора. Иначе эта робкая и наивная душа и не могла плакать, как по-детски трогательно и жалобно. Ни одного фальшивого звука, ни одного жеста, которые бы противоречили цельно замеченному типу. Вот где истинный талант, вот где настоящее актерское творчество, напоминающее Мартынова и Щепкина». І далі: «Она только раз выходит из себя, когда «хозяин» говорит ей, что «прошлого», ее невинности и честности, уже не іюротншь. Это страшное сознание повергает девушку в такое мучительное отчаяние, какое можно видеть только в жизни, да и то в исключительных случаях. И рыдания, и гнев на себя и на весь мир, и какие-то стоны отчаяния и муки повергли зрителей решительно в оцепенение. Никогда ничего подобного я не видел на сцене. Это выше описания, выше того впечатления, которое подсказывают рукоплескания и крики «браво» (Суворин А. С. Хохлы и хохлушки». Сиб., 1907, с. 16, 18—19).'
У зв’язку з високою оцінкою О. О. Суворіним Заньковецької в «Наймичці» І. К. Тобілевич у листі до М. К. Садовського і М. К. Заньковецької в січні 1887 р. пише: «Это успех не только театральный, нет, это успех, за который любящие свою родину южане должны вовеки веков помнить имя артистки. Должны иметь се портрет и, передав его потомству, сказать: вот талант, который показал перед всеми, что [наш язык] не есть язык только чабанов, а что на нем можно писать и приводить в трепет'узурпаторов художественною передачею простейшей истории!» (Державний музей театрального, музичного і кіномистецтва УРСР, № 1525).
Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 1, с. 283—381.
1 Ходім турка воюват ь...— варіант української народної пісні «Ходім турка воювать».