Ті ж і Потоцький з гайдуками і козачками. Всі йому кланяються низько, він іде до крісла і сіда.
Потоцький (дивиться на Жезніцького). Ну, ну — говори. Я бачу вже по очах, що пан Жезніцький зна якусь цікаву новину.
Жезніцький. Ясновельможний пане, є така новина, що боязко про неї говорить.
Потоцький. Ото! З гайдамаками пан сміливо розправи чинить, а новина якась його лякає... Що там? Жезніцький. Пан Шмигельський...
Потоцький. Ну?
Жезніцький. До гайдамак пристав.
Потоцький. О-о?!
Жезніцький. Він тепер у Чалого в коші. Потоцький. А-а?! Так Чалий ще живий! Жезніцький. Певно.
Потоцький. Може, певно, а може, й ні!.. Звідкіль же пан то знає?
Жезніцький. Курчинська Зося...
Потоцький. Втікла від гайдамаків?
Жезніцький. Ні. її від Чалого привіз додому пан Шмигельський.
Потоцький. Цікава, справді, новина. Що ж далі?
Жезніцький. Нічого більш не знаю.
Потоцький. Це не цікаво... А хто ж знає?
Жезніцький. Пан Яворський.
Потоцький. Пане Яворський!
Яворський (підбіга). Слухаю пана.
П о т о ц ь к и й. Я слухаю, а пан нехай говорить, що він зна.
Яворський То моя жона мені казала...
Потоцький. Ага! Ну, то поклич сюди...
Яворський (побіг). Слухаю пана.
Потоцький. Пане Яворський!
Яворський (вернувшись). Слухаю пана.
Потоцький. Кого ж пан буде кликать?
Яворський. Жону.
Потоцький. Так! На сей раз угадав! А як я бачу, пан Яворський дуже щасливий в малжонстві і хотів би щохвилі бачить тут свою жону?
Яворський. Так, ясновельможний пане, кожна хвилина без моєї жони мені здається віком!
Потоцький. Виходить, і пані Качинська тепер щаслива, бо я бачив її зараз в прийомному покою, то певно, що нудиться дома за малжонком і тут його чекає... Поклич, почуємо, що зна вона про цю цікаву справу.
Яворський. Слухаю пана! (Пішов.)