ЯВА IV
Зося, Жезніцький і Потоцький.
Потоцький. О, яка панна прехороша. Подлий хлоп — смак добрий ма! Панна єсть Зося Курчинська?
Зося. Так, ясновельможний пане.
Потоцький. Була в полоні і з полону повернулась? Хто ж панну викупив з неволі? Прошу повідать все мені, бо Чалим я й гісторією панни занадто цікавлюсь.
З о с я. Як мене з дому вихопили,— ясновельможному пану, певно, більш відомо, ніж мені, бо я з страху зомліла. Тілько в полі уночі прийшла до пам’яті. Я чула, як гайдамаки жартували над тим, що віз мене. Ніч була темна, і я не бачила в лице нікого. Коли це раптом стали, і я почула гомін: «Отаман, отаман!..» Отаман крикнув грізно: «Хто дівку захопив?» Усі мовчали. Він гнівну річ до всіх держав, корив і смертію стращав того, хто цей зробив учинок. Потім звелів двом козакам мене у корчму одвезти. Ми їхали лісами, ярами глибокими ще цілий день! Гайдамаки мене годували хлібом сухим і так поводились, як з панною то слід. Увечері мене до корчми привезли і, наказавши жидові рудому від отамана свого Сави, щоб він беріг мене, як ока, там покинули і сами вернулись.
Потоцький. Бідна бранка! Ну, і що ж потім, панно моя хороша?
Зося. Жиди щовечора мені казали: «Сьогодня буде, -певно, Сава!» І я три ночі від страху не спала, бо кожний стук, маленький тріск чи шум од вітру будив мене, і я тремтіла, сидячи на ліжку.
Потоцький. Ну, ну!
Зося. Жиди мені служили й догоджали, а байками про Саву так зацікавили мене, що я нарешті вже сама його без страху ждала і бачити хотіла страшного всім на Україні гайдамаку.
Потоцький. І що ж, таки діждалась?
Зося (зітхнула). Діждалась...
Потоцький. І гайдамака скривдив панну!!
З о с я. О ні, ясновельможний пане. Сава — чесний лицар!
Потоцький. Чого ж панянка так зітхнула?
З о с я. Так.
Потоцький. Ну-ну, далі!..
Зося. Раз уночі, ми тілько що лягли і погасили світло,— жидівка у ванькирок, де я мешкання мала... мені прошептала: «Приїхав!..» Я одяглась мерщій і вийшла назустріч! Передо мною стояв лицар, кращого й між шляхтою не бачила ніколи, і усміхаючись, і лагідно, і мило промовив: «Не бійся мене, панно, я тобі лиха не зроблю! Дозволь посидіти
з тобою, побалакать і тим розважити моє суворе гайдамацьке життя!..» І ми балакали всю ніч; про скривджений народ він говорив, про панськії неправди, потім співав мені чарівні пісні і зворушив мене до сліз... Два рази ще я бачила його, а потім одвезли мене додому.
Потоцький. Який же дурень Сава! Таке золото оді-пхнув від себе. А хто ж панну привіз додому?
Зося. Пан Шмигельський.
Потоцький. Так пан Шмигельський гайдамакою вже став?
Зося. Певно. Він називав себе Іваном Найдою. Коли ж до нього я призналась, велів мені про це мовчать і у дорозі скрізь звать Найдою.
Потоцький (до Жезніцького). Га! Пане Жезніцький! А що, коли і справді наш Шмигельський до Чалого пристав?
Жезніцький. То найпевніша річ, ясновельможний пане! У, бестія! Коли б він мені тепер достався в руки!
ЯВА V
Ті ж і г а й д у к, подає лист. А потім Шмигельський і Чалий.
Потоцький (прочитавши). Стань коло мене, панно! Клич! Ну, пане Жезніцький, готуй найтяжчії тортури.
Входить Шмигельський і Чалий.
Жезніцький. Я ні живий ні мертвий! Дозволь мені, ясновельможний пане, насамперед одрізать язика Шмигель-ському, бо язиком своїм брехливим він обморочйть всіх і виправдиться перед ясновельможним.