Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ти як думаєш?

— Мабуть, у молодості погуляв славно?

— Так він і в молодості такий був.

— Так а звідки тоді він оте все узяв?

— Вигадав!

— Тьху! — не стримуюся я. Щиро роздратувався, бо така ж книга хвилююча, коли ж не знати, який бовдур її написав!

— А давай вип’ємо, в мене ще тут фляга за халявою знайшлася, — пропоную, бо розчарувався я неабияк. Всякого чекав, але не такого.

— А давай, — каже Михайло. Він розповідає, що хоче написати про життя лікарів у провінції, серед простих людей. Я йому доводив, що про столицю треба писати, про яскраве тамтешнє життя, губернаторські бали та прийоми, красивих баришень і лейб-гвардійських офіцерів.

— Про простих людей нецікаво, і так всі все знають! А от про князів усяких та багатіїв-міліонщиків, ото так! — кажу я.

Михайло не погоджувався. Потім йому стало погано. Потім мені. Не пам’ятаю, де і розійшлися, та як додому дійшов. Пригадав тільки, що він мене знову гедоністом називав і казав, що коли що — до його папіньки, доктора-венеролога, звертатися. Та цур йому…

Наступного дня лежав до обіду, зле було, у голові гуло, ніби у Лаврській дзвіниці на Великдень. Потім, як тільки попустило, поплентався в околоток. Там Мельников давай на мене верещати, аж із чобіт від люті вискакував, мерзавцем називав, звільненням погрожував, навіть про ту мою довідку про сповідь не забув, аж доки я адреси тієї не згадав.

Виявилося, що дійсно той дядько і був Жоржем Незабудкіним. Зізнався, що напиюжилися тоді з Мельниковим свояком-цензором до синіх ґудзиків і тоді той підписав рукопис просто у трактирі. Скандал, звісно, був, але Мельников таки пристарався, щоб справу по гальмах спустили. Відбувся письменник Незабудкін лише штрафом. Але наступного дня після суду його зі скандалом звільнили зі служби без вихідного пособія і пенсії, бо начальник його дуже вже моралістом великим виявився. А через два місяці вкоротив собі віку письменник Жорж Незабудкін, повісився через злидні. Бо у нас мітлою більше заробиш, ніж тією писаниною. Ото і будь письменником. Та ну його…

А все почалося з того, що в Києві з’явився Сергій Залевський, досить відомий революціонер, який чотири роки тому був засуджений до довічної каторги і звідти втік. Та не просто втік, а покинув кордони нашого любого отєчєства на китобійному судні й дістався до Америки. Звідти був висланий за революційну діяльність, потім з’явився на Ямайці, де підбивав тамтешніх негрів (це такі дикуни чорного кольору, наче сажотруси після роботи, тільки п’ють менше) на бунт проти англійської адміністрації. Успішно закликав, а на погане повести справа не хитра. Ті бунтівники навіть захопили кілька містечок, однак англійці — люди суворі щодо порядку, і кинули війська, розгромили негідників і загнали у ліси. Генерал-губернатор острова оголосив нагороду в чотири тисячі фунтів за голову Залевського, однак виплачена вона не була, хоч багато хто з колишніх повстанців охоче б виконав замовлення. Казали, що революціонер захворів малярією і загинув у схованці в горах.

Та як виявилося, не загинув, а повернувся на батьківщину і об’явився у Києві. Знайшов його я випадково, але це та випадковість, яка стає можливою завдяки спостережливості й наполегливості. Я тоді стежив за гуртком революціонерів, який очолювала Ольга Карпова, донька багатого купця, котра вже відбула кілька років на засланні, але своїх протизаконних справ не покинула. Однак гурток Ольги Карпової був досить мирний, зброї у них не водилося, друкарні теж, збиралися частенько, щось там все обговорювали, сперечалися. Штабс-капітан Мельников схопив одного студента, який ходив на ті зібрання. Студент мріяв про революцію, а потім закохався в одну курсистку, батько якої був запеклим монархістом та членом Союзу Михайла-Архангела. Між суспільним і особистим студент вибрав останнє, бо дуже йому вже дівчина подобалася, та й посаг за неї непоганий давали. Вже, було, про вінець мріяти почав, а штабс-капітан тут як тут. Сказав, що може розповісти батьку дівчини про неблагонадійні захоплення майбутнього зятя, і не бачити тоді студенту коханої, як своїх вух. Хлопець молодий був, ще смаленого зайця не бачив, то злякався, почав божитися, що тепер нічого проти государя-імператора не має, тоді Мельников і запропонував довести це не словом, а ділом. Тобто доповідати, що там у гуртку відбувається. Студент спочатку трохи покомизився, що ніколи не буде донощиком, але коли почув, що може не стати чоловіком своєї коханої, погодився. Почав писати доповідні записки про кожне зібрання. Мельников за те йому ще і грошей трохи підкидав, щоб підтримати асигнаційними дровами патріотичне вогнище.

Той гурток назагал нас не дуже цікавив, і вів його штабс-капітан більше заради звітності. Коли ось студент розповів, що чекають у Карпової якогось гостя, чекають із надією, що ось тепер нарешті почнеться справжня робота. Що саме почнеться і для чого, студент не знав. Але доповів, що у гуртку почався збір грошей. Знову ж таки невідомо для чого. Мельников зацікавився тим і поставив мене стежити за Ольгою Карповою, а ще кількох філерів за іншими членами гуртка. Три дні ходив я за пані Карповою. Ходити за жінками, скажу я вам, досить приємно. Бо вони не бігають, не норовлять заскочити в трамвай на ходу чи стрибати через паркани. Як на відпочинку — ходиш, не поспішаєш, роздивляєшся навкруги і не нервуєш постійно від думки, що об’єкт може втекти.

Ото ходив я за нею, ніби на променаді, але пильності все одно не втрачав. Якось вийшла вона зі своєї квартири, сіла на візника і поїхала на Бесарабку. Там походила базаром, дещо купила з їжі, склала все у кошик, який мала з собою, і поїхала на вокзал. Ось це вже цікаво. Когось зустрічатиме? Чи сама кудись поїде? На вокзалі вона вийшла на перон, а тут саме потяг з Одеси прибув. Натовп цілий вивалив, пані Ольга йде, жінка вона статна, осанки прямо царської, всі її обходять, як вода скелю. А вона все крокує. До кінця перону пройшла, а ніхто до неї так і не заговорив. Потім вона геть пішла звідти. Не дочекалася? Чи відчула, що стежать? Хоча я ж завжди працював чисто, так, що не помічали мене навіть досвідчені конспіратори.

Дивлюся я за Ольгою, коли бачу, що хода у неї змінилася. То вона трохи на правий бік хилилася, бо ж важкенький кошик. Там і шинки шматок, і хлібина, сир і дві пляшки пива, і ще якийсь дріб’язок. А тепер іде рівно, хоча кошик при ній. Придивляюся і розумію, що кошик порожній! Он як мантиляється у руці легко! Помінялася вона з кимось! Ось для чого і приїздила! А я це навіть не побачив!

У нашій справі філерській реакція дуже важлива. Як ото в боксі, англійській забавці, де кулаками один одного гамселять. Там теж, не зівай, Химко, поки ярмарок. Ледь ґаву піймав, тут же і отримав по зубах. Це тобі не шахи, чи доміно, коли можна посидіти, потилицю почухати. А в нас — щось помітив і тут же вирішив, а потім одразу виконав. Їх благородь любить говорити, що хибне рішення, але виконане швидко, у нашій роботі краще за правильне рішення, яке виконували не поспішаючи. Оце я перед вами зараз розбалакався, а тоді, на вокзалі, тільки діяв. Як побачив, що корзина не та, бігом помчав до виходу з вокзалу. Бачу попереду якийсь чоловік чимчикує, а в руках у нього кошик, майже такий, як у Карпової. Мій клієнт! Не встиг втекти, голубчик!

Сів він до візника і поїхав. Я кинувся вільного шукати, щоб за ним простежити. Та де там… Пасажирів багато з Одеси, всі екіпажі встигли розібрати. Ну, Ваня не велике цабе, можу і ніжками. Побіг за їхнім екіпажем, але, мабуть, поспішав той пан сильно, бо ж погнав візник коня так, ніби за ним чорти гналися. Довелося повертатися на вокзал та чекати доки візник, що ним той підозрілий тип із корзиною поїхав, повернеться. Візники ж по місцях працюють. Оце якщо возить від вокзалу, то сюди і повернеться за наступним пасажиром.

Таки дочекався, дав візнику гривеник, розпитав про того пана. Виявилося, що відвіз візник його на Солом’янку, висадив там на перехресті. Попросив я і мене туди відвезти. Приїхав, понишпорив навколо, розпитав рознощиків, але того пана ніхто не запам’ятав. Я і сам бачив його здалеку, тільки й розгледів, що борода у нього була.

Повернувся до околотку, доповів Мельникову. Той давай лаяти мене, що випустив об’єкт стеження. Я головою киваю — винен, ваше благородіє, голову з пліч. Дійсно ж винен… Потім пішов до хлопців, які гуртком Карпової почали опікуватися, коли Мельников про гостя почув. Розпитав їх. І виявилося, що ще тиждень тому один із революціонерів їздив на Солом’янку.

— Хату знімав. Навіть не хату, а кімнату окрему без пансіону, — доповів Євстахій Муха, молодий філер, але не без таланту. З усіх молодих він мені найбільше за всіх подобався своєю старанністю.

— Поїхали, Сташе, покажеш.

Поїхали ми, знайшли хатку. Стояла вона трохи осторонь, на краю ярку.

— Хороше місце, — кажу. — Є куди тікати, як поліція прийде.

— А ще господиня глуха, — шепоче Євстахій.

— Так це взагалі рай для бунтівника!

Вже темно було, ми обережно у двір зайшли, почали у вікна заглядати. У всіх темно, лише в одній світло наче горить, але штора зачинена. Однак кватирка відчинена була. Прислухався я, наче тихо в кімнаті. Хотів вже дубцем шторку трохи посунути, зробити щілину, в яку б дивитися. Коли чую:

— От чорт! Лайно! — лається чоловік. Через кілька хвилин ще так. Чи пише щось, чи читає, що гнівається так? А потім допер я, що він голиться! Оце коли гострим лезом водиш по шиї та вріжешся, то так і лаєшся час од часу.

Постояли ще під хатою, потім я Євстахія залишив, а сам додому — цілий день гарував, не залізний же, відпочити хоч кілька годин мушу. Із самісінького ранку знову пішов я до цікавої мені хати. Євстахій доповів, що ніхто не виходив і не заходив. — Ну, хіба що квартирант до вітру ходив. А ще оце зовсім нещодавно вийшов у одних кальсонах і вилив на себе відро води у дворі!