Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ввечері революціонери знову збиралися на тій квартирі. Тільки вбрані були якось дивно — Карпова і ще одна баришня, із курсисток прийшли в білому, ніби наречені, а паничі навпаки, геть усі в чорних костюмах і циліндрах, навіть нехлюї-студенти так вирядилися. Всередині достеменно відбувалося щось підозріле, чутно було якісь дивні звуки — чи то співи, чи якесь завивання. Ну назагал, ця публіка любить співати своїх революційних пісень, але то було щось інше. Слів не розібрав, бо близько підійти не було жодної змоги — один із них сидів на призьбі весь цей час і палив папіроску. Отже, вони стали обережнішими.

Зранку доповів про ті вихиляси Мельникову, і, на моє здивування, він не на жарт стривожився.

— Вчора студентик той приходив. Наляканий він дуже, слізно просився більше туди його не посилати. Якусь дивну молільню вони влаштували на тій квартирі, посередині неї стовп трояндами обвитий, навколо той приїжджий ходить і щось бурмотить, у дикунські барабани б’є. Усім якісь слова чудернацькі Карпова роздала і веліла напам’ять завчити. Казав студентик, що страшно йому, бо вони государю щось лихе заподіяти хочуть і зараз шукають якусь річ особисту, чи навіть дрібничку якусь — ніготь, кілька волосків чи недопалок його величності. І чекають на якогось барона Суботу чи Суботіна — він толком не розчув, гамірно було. Я перерив усю Оксамитову книгу. Немає таких баронів, тільки князь Субарідзе, але він камергер його величності і йому років під вісімдесят. Мабуть, кличка якась. Але у картотеці нашій теж не проходить. Що скажеш?

Ну що тут сказати? Це ж ясно як божий день, я зітхнув із полегшенням.

— Брати їх треба негайно. То, ваше благородь, вони на государя нашого порчу на смерть навести хочуть. Ось у нас у селі баба одна була…

— Ти що, пив, скотино? Яка порча, до дідька, посміховисько з нас хочеш зробити на усю охранку? — аж заверещав Мельников.

Налився червоним, наче буряк, хоч у борщ кидай, з очей блискавки сипле, ох і лютий, холера!

— А давайте, ваше благородь, дамо їм ту річ, котру вони шукають, — кажу, бо відчуваю, що треба щось вигадати, щоб гнів мельниковський збити. Бо коли начальство гнівається, то підлеглим це не на користь.

Дивиться на мене їх благородь. Збив я їх, наче качку на зльоті.

— Ти при своєму розумі? — питає вже тихо, без крику і в очі дивиться строго.

— Ну недопалок дорогої сигаретки чи кілька волосків знятих із гребінця. Звідки ж їм знати, що то не государеве? Ми тому студентику нашому розкажемо до пуття, де він їх взяв, навіть у Петербург звозимо на день-два для вірогідності, бо раптом за ним стежитимуть. Все можна влаштувати у кращому вигляді. Подивимося, що вони з тим робитимуть.

Почухав Мельников потилицю.

— Дубина ти, Ванько, але часом діло кажеш, хай так і буде. Подивимося, що вони тоді утнуть. Дурнувата, але все ж — хоч якась версія, іншої поки не маємо.

За три дні з майстерні двоє наших підопічних винесли велику скриню і перевезли на квартиру до Залевського. Трохи згодом скульптор взяв візника до вокзалу, а за дві години вже мав прибути петербурзьким поїздом наш студент із недопалком папіроски улюбленої государем англійської марки Честерфілд із золотообрізним мундштуком, котрий йому буцімто роздобула коханка одного його друга дитинства, що служить фрейліною при дворі.

Я трохи за студента хвилювався — слабкуватий він, боїться — блідий як смерть туди пішов. Аби тільки не викрили його, а то шукай потім вітру в полі — розбіжаться ті господа революціонери по усьому нашому безкрайому отєчєству, ще й того дурня закатруплять. Але ні — здається, спрацювало. Заворушилися, забігали. Першою Карпова з’явилася — прямує вулицею, вся у біле вбрана, зосереджена, а в руках клітку із чорним півнем несе. Ну не холодець же буде варити з нього ця панна освічена? Та й на холодець навіщо живого брати? Краще вже обскубаного та випатраного.

Потім інші почали сходитися — чоловіки знову геть усі в чорних костюмах та циліндрах, жінки в білому.

Я ходжу із лотком на шиї — папіроски продаю, Євстахій Муха куняє на козлах брички, ще кілька наших поруч крутяться босяками. Аж тут сам Мельников підходить до мене, у цивільному, блідий як смерть. Ото б янголи на трубах у небі заграли і то б я менше здивувався, аніж побачивши Мельникова. Мабуть, сталося щось важливе. Надважливе, що він сам прибіг, а не послав нікого.

Відійшли ми з ним за ріг, бачу, аж тремтить їх благородь. Таке і раніше траплялося, коли не просихав він кілька днів і потім ґудзик у петельку засунути не міг. Але зараз тверезий, хіба що трохи коньячком навіває, любить їх благородь вранці чарочку потягнути. «Отрезвляюща» — називає цю першу.

— Слухай, Ванька. Я тут щойно від професора Сологуба, — каже їх благородь і голос у них такий, що наче він на дивані з голою курсисткою в службовому кабінеті, а тут полковник Скуратівський зараз зайде. Переляканий голос, знервований. — Той професор — знаний фахівець у етнографії тубільців Південної Америки. Хотів я розпитати про ті барабани та стовпи з трояндами. Спочатку він слова крізь зуби цідив, ліберал чортів, не люблять вони нашого брата. Але коли я згадав про барона Суботу, то його наче в дупу шилом штрикнули — скочив на рівні ноги, загорівся весь. Каже, що це не що інше, як один із маловивчених і таємничих негритянських культів Карибських островів і називається він чи то Вода, чи то Вуда, якось так, а барон Субота то не людина, а їхній дух мертвих. І подейкують, що шамани Води цієї навіть мертвих із могил підняти можуть, і ті мертвяки там просто так поміж живих людей серед білого дня тиняються. А що вже зі світу людину звести, то їм раз плюнути! Сучасна наука цього феномену пояснити поки що не може, але це є доведений факт.

І дуже просився професор заради слави нашої російської науки поговорити з цим Залевським, коли ми його заарештуємо, бо той достеменно є не хто інший, як справжній посвячений шаман Води. І відомо, що для наведення порчі на смерть їм конче потрібен чорний півень.

Тут мене аж підкинуло!

— Ваше благородь, так Карпова понесла щойно того півня. Я ж ще здивувався, холодець вона варити з нього зібралася чи що?

Дивиться на мене їх благородь, наче баран на нові ворота, хоч і не можна таке про начальство казати. Очі вирячив, метикує. А що тут метикувати, діяти тут потрібно! Я он уже за пістолетом поліз.

— Ванько, будемо їх негайно брати, життя государеве і доля отєчєства в наших руках! — шепоче Мельников. Ну слава Богу, додумався!

Брати так брати, але їй-бо, гарячкує штабс-капітан — малувато нас для цього, можемо дров наламати. Але тут, як він каже, — або грудь у хрестах або ж геть навпаки…

Вирішили покластися на несподіваність. Я сторожа з призьби прибрав, Митрофан Скоробагатько плечем своїм широким вивалив двері, увірвалися ми до тієї хати. А там дійсно справжнісіньке капище, біля стовпа государ наш прив’язаний, звісно, не живий, а копія воскова, навкруг нього Залевський із Карповою скачуть і завивають, ніби навіжені, а Залевський ще козачою шашкою при тому розмахує. А інші довкола сидять навпочіпки і виспівують якусь тарабарщину зі скляними очима. Тхне чимось, солодкий такий запах, дурманить.

Оте голосіння і ще запах трохи нас із пантелику збили. А ще й государ, ну точно один в один, як на портреті. Я й сам мимоволі на якусь мить во фрунт витягнувся, хоч знав, що то лялька воскова, але ж як вона дивовижно на государя нашого схожа… А хлопці ж не знали того — стали й роти пороззявляли. Хоч це лише мить тривало, але Залевському цього вистачило. Він одним помахом шашки стяв голову півню, встромив закривавлене лезо в груди восковій ляльці й шугонув у вікно. Я за ним, бо наказ був живим брати, але у Євстахія Мухи нерви здали від такої наруги над царствуючою особою — застрелив він Залевського на смерть…

У тому безладі Карпова встигла випити щось із синього пуделка, що стояло на столі, й тут же впала замертво.

Заарештували ми усю цю компанію, але нічого від них дізнатися так і не змогли — не знали вони нічого, окрім тої тарабарщини, яку їм Карпова роздала завчити. Звинуватити до ладу їх особливо ні в чому було, але ж і відпускати не годилося. То Мельников інкримінував їм оскорблєніє царствуючої фамілії. А такі справи розглядає особисто государ-імператор, тож за тиждень повернулася наша справа із царською резолюцією на берегах — чінамъ Кієвского охранного отдєлєнія впредь глупостямі нє заніматься.

Що тут почалося… Полковник Скуратівський верещав так, що, мабуть, у сусідніх домах люди ті непотребні слова чули, хоч він особисто папери підписував. Ну і я тоді під гарячу руку потрапив, та не виную за те штабс-капітана, бо сильно засмучений він тоді був. Ну і що, що зуба вибив? Я ж за государя не те що зуба, а життя свого не пошкодую, бо замах той був справжнім, хто б що не казав.