Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та ті ще гірші, ніяких моральних устоїв. Все норовлять у борг напитися. Водочку хлищуть без закуски, а то ще й обряд йорша вчиняють — водку з пивом змішують. От раніше письменники були — і в коньячку доброму смак знали, і у винах дорогих, а на закуску рябчиків замовляли… Повеселитися вміли культурно, й не напивалися до положення риз. От недавно сам Купрін навідався по старій пам’яті, подивився строго на цю молодьож, махнув мовчки біля стійки стопку коньяку, приложив міцним слівцем і пішов геть, навіть не присів, хоч колись тут частенько бував.

— Чекай, — питаю, — то, бува, не той самий Купрін, що написав «Сладострастноє путєшествіє по прелестям Надєнькі Таракановой»? Чудова, скажу, книжка, життєва…

Буфетник зиркнув на мене з-під лоба, як на невігласа.

— Ти що, дурний? Це ж сам Купрін! Не буде він такого лайна писати. А ти ще щось замовлятимеш?

— Аякже, дай-но, любєзний, штоф водочки і два бокали пива, — дивлюся, прийшов один, із прикмет, описаних буфетником, — мій клієнт, пісатєль. Молодий, але виду пом’ятого, на обличчі втома шляхетна від учорашнього, ще й читає якусь книжечку. Ну, не то щоб читає, а так, гортає з нудьгуючим поглядом. Оце такий погляд є лишень у панів, бо в них багато вільного часу на дурне, через те й нудяться. А коли мені нудьгувати? Вранці прокинуся о п’ятій, вмиюся, поголю мармизу, приведу себе до уставного вигляду і біжу на службу. А бігти ж годину, більше навіть. Прибіжу, а там вже завдання роздають. Отримаю і біжу до клієнта. Добре, як спокійний якийсь, а бувають же такі літуни, що все місто десять разів перетнуть. Так бувало набігаєшся, що аж язик за плечима. Увечері доповіси штабс-капітану Мельникову, той, як у доброму гуморі, може горілки чарку налити, а як у поганому, так ще й лається. А потім ще додому пертися через усе місто. Прийдеш, ніг під собою не чуєш, ледь чоботи скинув і впав спати. Куди тут нудьгувати? А пани, вони такі, з жиру казяться.

Узяв я своє пиво та горілку і підійшов до хлопця.

— Чи можна присісти біля вас, пане? — питаю. Він глянув на мене здивовано, бо ж порожньо у ресторані.

— Як бажаєте, — відповідає байдуже.

— Чи не складете товариства, пане? Бо православній людині, щоб тугу розігнати, ніяк не можна без компанії. Ось у мене все з собою є. Може, пивка? — і так колотнув трохи бокалами, а в них пиво як заходить, жовто-бурштинове, із білосніжною шапкою піни, і кухлі аж у паморозі — із льодника щойно дістали бочку. Не витримав хлопець і киває головою.

Дав йому пива, сам водочки усугубив, удаю, наче вже п’яненький. Хлопець між тим бокал пива висмоктав за раз, видно, палить його як у полудень у Туркестанській пустелі.

— А ви письменник? — кажу і таким п’яним поглядом дивлюся на хлопця, що він аж троїтися починає.

— Письменник, — каже хлопець, гордо так, наче то титул не менше барона.

— А я саме одного з ваших шукаю.

— Кого саме?

— Жоржа Незабудкіна. — Як я це сказав, так хлопець у мене поглядом підозрілим втупився. Хіба ж ото можна так викриватися, щоб так одразу в лоба? А я вам скажу, що можна інколи, якщо очі у тебе бувалі й погляд витримають. Ось письменник дивиться на мене, а у мене в очах такий захват розквітає, наче я десять червонців на дорозі помітив!

— А навіщо він тобі? — питає хлопець, відвівши погляд, і вже не так вороже.

— Хочу на коліна перед ним впасти і руки цілувати, — кажу, а сам аж сльозу пустив.

— Руки цілувати? — дивується письменник.

— Руки! І ноги! Землю на якій він стояв! Доброчинець мій! Він же мені очі відкрив! Я оце з самого Куп’янського повіту причимчикував до Києва, щоб вклонитися йому, послухати і мудрості преісполниться!

— У Жоржа мудрості? — реготнув письменник. — А ви, люб’язний, нічого не наплутали?

— Та що ви! Що тут плутати можна? До самого Жоржа Незабудкіна йшов! Пішки йшов, як на прощу до Лаври. Аж підошви стер! — показую йому чоботи. А вони в мене дійсно збиті, наче я не те що з Куп’янська, а з самого Владивостока чи Харбіна пішки волочився. Що поробиш, бігова в мене робота, підошви за пару місяців горять.

— Прелюбопитний ти персонаж, братчику. А що ж ти читав із Жоржевих проізвєдєній? — питає мене письменник, а сам усмішку іронічну ховає за бокалом пива. Ну пий, пий, як вигорить, штабс-капітан Мельников мені все поверне. Я так беру і починаю озиратися, наче змовник якийсь. Потім тягнуся і шепочу йому на вухо:

— Читав я велику і сонцесяйну книгу «Сладострастноє путєшествіє по прелестям Надєнькі Таракановой»! Чули про таку?

Письменник мене делікатно так відстороняє, з подивом дивиться.

— І що, сподобалася ця книга?

— Так як же не сподобатися! Вона мені все життя перевернула! Я ж тепер іншою людиною став!

— Зачекай, а де ти її у своєму Куп’янську узяв? — питає письменник. Я удаю, наче ніяковію. Починаю у підлогу дивитися, руки розминати, наче соромно мені, хоч скрізь землю провалися. — Ну кажи вже! — сміється він.

— Та тойво, вкрав я її. Працював я на економії в купця Коростіна. А до нього синок приїхав із Харкова, здоров’я поправити на сільських харчах та повітрі, бо в нього сухоти лікарі знайшли. Ото ціле літо жив він на природі, парне молочко з-під корівки, яйця свіжі пив, медок та сало споживав. Так і вилікувався. А я при ньому на побігеньках був — Ванько, піди принеси те, Ванько, піди принеси се. Ну, воно, звісно, краще, аніж у полі в спеку. А потім помітив я, що синок хазяйський якусь книгу ховає. От тільки я заходжу, а так він одразу прибирає її. Спочатку подумав, що то якась заборонена книжка, ну там, знаєте, революція всяка, прости Господи. Тепер тої зарази багато розвелося. А то якось вранці застилав ліжко, коли дивлюся — лежить під подушкою. Я й розгорнув.

— А де ти грамоті навчився?

— А мій дядько рідний, Агапій Севастіянович, панотець у Свято-Михайлівській церкві, у селі Крижанівка, от він мене по Святому Писанню і навчив у грамоті розбиратися. Я єдиний із-поміж братів та сестер грамотний! Так! Ось узяв я ту книгу, почав читати і як загубився! Ото знаєте, буває так, що після Великодня за стіл сядеш розговітися, закладеш за комір добряче, а наступного дня ще усугубиш, а потім прокинешся і не розумієш, де ти і хто ти, і чого на голові баняк, а сам спиш межи свинями! Так і тоді, загубився я! Кілька годин просидів, поки мене кухарка наша Зінка кликати не почала, щоб я допомагав стіл накривати — до хазяїв гості приїхали. Так мене книга та захопила, що тільки про неї і думав! Через це перечепився за поріг і гепнувся із супницею, яку гостям ніс. А вона, холера, із саксонської порцеляни була. Стала мені у чотири місячні платні! А я і не переймався тим, все про книгу думав. Наступного дня просто забрав її і сховав. Панич увечері хватилися, шукати почали. Його питають, що за книга, а він тільки червоніє. На тому й скінчилося, ну хіба що мені в зуби дав, здогадувався, видно. А що мені, коли така книга є!