Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я ж недопалки, ті що наче царські, підібрав у попільничці в закладі Розочки Шпільман. Якесь там цабе відпочивало, на другий поверх нікого не пускали. Казали, що то чи не сам генерал-губернатор смуток тілесний приїхали втішати. А того дня, коли ми Залевського з компанією брали, синок генерал-губернатора просто там на повії й помер. І в кишені піджака покійного була пачка тих самих англійських папірос… І на тілі рана ніби від шаблі була, хоч сорочка цілою лишилася. Та папінька вирішили слідство припинити, щоб не було поголосу. Нехай уже краще серцевий напад вдома, ніж нагла смерть у борделі. Оце такі дурощі…

Сьогодні наче розверзлося небо — ллє та й ллє, пальто стало, як мокра онуча, либонь, викручувати можна. У такі дні я думаю про відставку, щоб сидіти у теплі та чаї ганяти. Бо оце ж по такій погоді завиграшки можна й інфлюенцу підхопити. Як тільки закінчиться день, одразу склянку горілки з перцем треба перехопити, найліпші ліки від зарази усякої. Мені ж хворіти не можна, я ж не кравець чи лимар, що захворів і вдома лежить. Я людина служива, мені отєчєство треба захищати, то і думати не смій про хворобу.

Бо ж робота моя дуже потрібна державі. Важка і небезпечна, за неї б, здавалося, треба платити більше. Однак, якусь копійчину я вже відклав. Не так за жалування, як за проїзні на візниках, що заощадив. Хоч їх благородь неабияка скнара і частенько викреслює із моїх звітів то полтиник, а то й цілий рубль — брешеш, каже, Ванько, злодійська твоя пика. Я ж не кінь ямський, спробував би ти, ваше благородіє, за бричкою три-чотири квартали побігати. І не обманюю я, а економлю. Не люблю я цієї міської суєти і смороду, хочу купити будиночок у селі та землиці, де буду сам собі начальник, і кину тоді службу в охоронному відділенні, бо ж всяке на ній буває. Не хочу, щоб колись знайшли мій труп десь на околиці з ножем у животі чи кулею в серці. Нині революціонер вже не той пішов, що колись. Раніше були все благородні пани, раз одного з них Мельников під слово честі відпустив, що арештований більше не займатиметься антидержавною діяльністю, і той слова дотримав. А щоб просто отак — ножакою служилу людину в живіт, то вони навіть думки такої не припускали. А тепер… Ет, куди той світ котиться…

Взагалі, я більше люблю соціалістів-революціонерів. Ні, вони, звичайно, теж запеклі бунтівники проти держави та царствуючого дому, однак люди переважно культурні й стежити за ними приємніше та безпечніше, ніж за есдемами, тобто соціалістами-демократами. А розвелося тих — як собак не різаних. І ще жидки з Бунду — йдеш, бувало, Подолом, аж там гвалт страшенний — а то господа талмуд того Маркса на мітингу обговорюють на своїй мові, аж допоки козачки з нагайками їх не розженуть. Та й інші, із тієї робочої партії, ще гірші. Студенти ще так-сяк, а ось фабричним порядного чоловіка зарізати, як добридень сказати.

Мені сьогодні доручили стежити за якимось офіцериком, начебто з есдемів. Звичайно, мабуть, він не справжній офіцер, а перебиранець, утім, це вже не мій клопіт. Він зійшов із потяга Варшава — Київ, купив газету в хлопчика-рознощика, запалив папіроску і пробіг очима по передовицях. Здається, крім мене, його ніхто не зустрічав, і з багажу мав лише невеликий саквояж. Поводив офіцерик себе цілком природно і, вочевидь, бував тут не раз. Ґречно допоміг донести до виходу з вокзалу валізу якійсь літній дамі з маленькою дівчинкою, вочевидь — онукою. Це треба буде записати до звіту, хоч мені видається, що вони незнайомі. Далі він вийшов на привокзальну площу, вилаявся на негоду, надів башлика поверх фуражки і пройшов крізь гурт якихось військових, що очікували перед вокзалом.

Пообідати він вирішив у ресторані за два квартали. Поручик сидів обличчям до мене і поволі, зі смаком, їв великий, товщиною з долоню, недосмажений біфштекс, що аж цвиркав і сотався кров’ю під тупим столовим ножем, і запивав цю страву келихом темного червоного вина. Я таке їдло кинув би в морду половому, бо кров із м’яса пирскати не повинна, але хто ж тих господ зрозуміє? Та й такі ресторації мені не по кишені. Дивлюся за ним крізь скляну вітрину, мокрий як хлющ, аж дрижаки беруть, і за цілісінький день встиг перехопити лише два пиріжки з лівером, куплених у лоточника. Тож шлунок мій зрадницьки грає щось бунтівне, чи то варшав’янку, чи то інтернаціонал, а може, ще які марші, не менш червоні, ніж вино у келиху того офіцерика.

Ех, як закінчиться день, зайду-но до трактиру Філімонова, хляпну стопку горілки, замовлю червоного борщу та котлетки деволяй, і щоб були із хрусткою шкоринкою, а потім зайду в салон «Жозефіна» до Розочки Шпільман. Хто ж із наших не знає ім’я Рози? До Жозефінки всі наші ходять, навіть офіцери з одружених. Я такого не схвалюю, бо шлюб — це святе, та й нащо дарма гроші витрачати, коли благовірна вдома? І проти Бога те, і проти глузду. Ось як одружуся, то тоді дорогу до Жозефінки забуду, а зараз — як же ще здоровому чоловіку без жіночого тепла обійтися? Та й для чоловічого здоров’я це шкідливо. Он був у нас філер, що на жінках економив. Економив-економив, а потім замислюватися почав про засади світобудови, несправедливе облаштування суспільства й таке інше. А воно завжди погано, коли проста людина, а замислюється, наче професор. Бо у простої людини голова не для замислювання, а щоб поїсти, випити, а часом і заспівати, але аж ніяк не замислюватися. Ото філер той замислювався, замислювався, а потім у штунди пішов і звільнили його без вихідного пособія, бо до філерів приймали лише людей православних, а сектантів всіляких гнали, як гниллю битих. Тому краще на «Жозефінці» не економити, тим більше, що Розочка недорого бере. Для наших у неї знижка, бо розуміє людина, що ми государя-імператора та любе отєчєство захищаємо, а не абищо.

Ото трохи замислився я, але пильності не втрачаю. Он мій поручик пообідав, розраховується. Великі асигнації, при грошах. Офіцер вийшов із ресторану і роззирнувся. Швидкий гострий погляд ковзнув по вулиці, наче черга кулеметна. Еге ж, не помилився штабс-капітан Мельников, коли наказав стежити, — цей поручик наш клієнт. Їх ніщо так не видає, як оце озирання. Справжній офіцер, навіть коли до коханки прямує, не озиратиметься, наче крадій. А ось бунтівники все озираються, стеження побоюються. Ну, дивіться, дивіться, побачимо, ваше благородіє, хто із нас кращий конспіратор…

Офіцер сів до екіпажу, що чекав на нього, і швидко поїхав, я одразу зупинив наступного ваньку-візника. Поручик вийшов біля синематографу «Ренесанс». Сеанс якраз розпочинався, я ледь встиг квиток купити. Звісно, міг би чекати офіцерика на вулиці, але то було б уже занадто, я ж не залізний — мене вже почало лихоманити від холоду. Та й мусить мені штабс-капітан Мельников гроші відшкодувати, я ж квиток пред’явлю. Треба ж подивитися, чи той офіцерик із кимось тут не здибається. Вони зараз полюбили по синематографах зустрічі призначати, бо в залі темно і всі на екран дивляться.

Мій офіцерик сидів на два ряди нижче, як на долоні в мене. Поруч із ним нікого не було, не підходив ніхто, то навряд чи це була якась зустріч. Вочевидь, прийшов таки дивитися фільму. Сьогодні у «Ренесансі» давали «Франкенштейна». Я взагалі люблю синематограф, хоч нечасто можу собі дозволити таку розкіш. Однак такі фільми мені не до душі. Аж дрижаки брали від жаху, особливо, коли з казана з хімією всілякою постає потвора, створена схибленим професором. Яке ж воно страшне і огидне, прости Господи. Я більше люблю фільми про кохання, особливо, коли у головній ролі грає красуня Софія Пальцева. У Розочки є одна дівчина, Фрося, так дуже схожа на Пальцеву. Як не зайнята вона, то до неї завжди ходжу, щоби пристрасті були наче у кіно.

Оце думаю про своє, а справу не забуваю, на поручика зиркаю. Втім, поведінка його якась дивна. Он вся зала аж стогне від страху, а він регоче, наче дурний. Всі коли затихають у жахливому передчутті, воно посміхається і само собі шепоче щось. Дивний він якийсь, навіть як для революціонера. Однак моє діло — теляче, мені потрібно за ним лише стежити.

— Думати вам, філерам, зайве. Ваша задача — стежити. Думаю тут тільки я, і цього цілком достатньо! — полюбляє казати їх благородь. Правий він, бо, як каже Митрофан Скоробагатько, не треба брати тяжкого в руки та дурного до голови…

Сиджу, вгрівся. Хоч кіно і дурне, однак я трохи вдячний цьому офіцерику за те, що прийшов сюди і дав перепочити трохи. Вже не страшно було знову під дощ виходити. Після кіна клієнт мій відвідав перукарню, де провів близько години. Заклад цей був цілком респектабельний і дорогий й працював над офіцериком сам власник салону — Георг Дюбуа, в миру — Грицько Дубовий. Я те знаю, бо він із нашого села, розбитний чолов’яга, із хлопчика на побігеньках вибився у власника модного закладу, який велике панство полюбляє. Тепер Грицько таким цабе став і так кирпу дере, що нікого із земляків не впізнає, лише з панами знається. Хоча зі мною вітається. Бо якось бачив, як мені довелося бунтівника одного арештовувати. Не знаю, чи зрозумів, ким я працюю, але браунінг мій запам’ятав і тепер мене поважає. Сам Грицько навряд чи хоч якось пов’язаний із антидержавними справами, він звичайний міщанин, зразковий батько великого сімейства, що переймається лише власною справою.

Красиво ж Грицько працює! Гострі ножиці сталевими метеликами так і пурхають довкола голови того офіцерика. Потім ще завили йому щипцями і нафарбували тонкі вусики, поголили, пилочками відполірували нігті на руках — що, як на мою думку, було заняттям виключно дамським і не личить чоловікові. Далі господар перукарні обдув офіцерика хмарою парфумів із пульверизатора. Це така пшикалка, як ото на борошно чхнути. Схоже мій клієнт радше до дамочки збирається, тет-на-тет, аніж на якусь підпільну сходку. Хоча ці бунтівники, шельми, вигадливі. Ось на перше травня свої сходки маскують під маївки, наче звичайні обивателі. А там, у їхніх корзинах під пляшками з горілочкою та різними закусками всілякі листівки і брошури нелегальні.

Цікаво було б поглянути, що у саквояжі цього поручика. Закладаюся на місячне жалування, щось там мусить бути цікаве. Адже офіцерик жодного разу не випустив його з рук і не здавав до гардероба у ресторані. Однак затримувати його не веліли, поки що треба взнати адреси, де він буває, та людей, із якими спілкується, щоб одночасно накрити мокрим рядном усю їхню підпільну організацію.

Врешті той офіцерик підвівся, усміхнувся своєму відображенню в дзеркалі та, розрахувавшись із Георгом-Грицьком, вийшов із перукарні та знову озирнувся. Ич, яке обережне. Тільки я за ним йшов іншим боком вулиці. Спробуй мене побач. От і не побачив, думав, що чисто, пройшовся далі, а потім різко повернув у парадну довгого п’ятиповерхового будинку. Чорт, здається, цей дім прохідний, так і загубити його недовго. Я перебіг вулицю й забіг до будинку. Знав же, що зопалу нічого робити не треба й інструкція службова не дозволяє. Але я зробив. А в нашій роботі помилки коштують дорого і платити за них доводиться одразу. Тільки зайшов, як отримав такий удар у живіт, що аж у очах запаморочилося, а ще повітря не стало. Хапаю його роззявленим ротом, а проштовхнути до легенів не можу, наче та риба на піску. А чиїсь швидкі пальці вже кишенями моїми нишпорять. Стою, ледь на ногах тримаюся, скрутився, наче червак на сонці, кахикаю, немов сухоти в мене, дивлюся на морду свою скривлену, що віддзеркалюється у наваксованих до блиску офіцерських чоботях.

— Оце так здобич! — дивується офіцерик.

І є ж чому дивуватися, бо он мій поліцейський свисток, посвідка, семизарядний браунінг та гаманець перекочували до кишень поручика. Ось так, був філер, а став босяк. Ох Ваня, Ваня, сам же дурень, що у таку халепу вляпався! Потроху випрямився, дивлюся на супротивника мого. Бачу погляд його зневажливий. Ну так, поважати мене немає за що, попався, наче курка на борщ. Офіцерик мене тикає револьвером у бік.

— Вперед, пішов!

Пішов, зі стволом не сперечаються. Плентаюся і зубами скриплю. Лютую сам на себе. Оце вляпався. Бо ж розумію, що з цієї квартири мені живим не вийти. Може, кинутися на нього? Що втрачати? Але ж бачив його впевнений погляд і як він револьвер тримає. Такий не схибить і шансу не дасть. Подумати треба, що робити, не поспішати, бо вже раз поспішив.

Піднялись сходами на третій поверх, офіцерик постукав у двері з номером 12. Не просто так стукав, а вибивав якусь мелодію, щоб знали, що свій. Відкрив нам якийсь нервовий хлопець, який вирячився на мене, наче привида побачив. Офіцер штовхнув мене повз хлопця, до квартири. Почув, як за спиною клацнули замки. Ми зайшли до вітальні. Тут сиділа доволі дивна компанія. Дамочка — її можна було б назвати гарненькою, хоч як на мене, так тараниста занадто і бліда якась, наче давно вже світла сонячного не бачила. З панночками часто таке, бо ж сидять вдома, а як на вулицю і виходять, то прикриваються капелюшками та хустинками, щоб, борони Боже, не засмагнути, бо засмаглі тільки селянки.

Поруч із жінкою присів той хлопець, який нам відчиняв. Вбраний неохайно, з довгим масним волоссям, у сюртучку, скоріше за все, студент. У руках крутив невеликий швейцарський ножик. Чомусь нервував, бо його довгі тонкі пальці помітно тремтіли, наче у старого пияка.

У кутку, закинувши ногу на ногу, сидів геть сивий, однак ще не старий чоловік у мундирі статського радника міністерства юстиції з орденом Святої Анни на шиї. Оцей мене здивував, бо не чув я, що серед бунтівників такі високопосадовці трапляються. А ще засмутив, бо як показали мені його, то значить уже живим неодмінно не випустять. Ну, я і раніше не дуже то сподівався врятуватися.

Зайшли ми, офіцерик залишився при дверях, а мене штовхнув вперед, до середини кімнати. Тиша. Сиділи вони мовчки і дивилися то на мене, то один на одного. Офіцерик задоволено посміхався, наче щасливий мисливець, що повернувся з успішного полювання, а я — дичина впольована. Аж роздратувався трохи, але потім заспокоївся. Дратуватися не можна, навіть коли ти револьвера тримаєш. А коли на тебе наставили, то й поготів. Треба спокійно думати. Виходу наче немає, але я ніколи не здамся. Цьому я ще у Туркестані навчився, що до останнього треба битися, зубами за життя чіплятися, у будь-яку шпарину лізти, тоді, може, і врятуєшся.

— Навіщо ви, поручику, притягли сюди цього клоуна? — врешті втомлено запитав статський радник.

— Цей екземпляр стежив за мною від самісінького вокзалу, — відповів офіцер. — Я навмисно перевіряв, чи це бува не випадковість, протягнув його ледь не через усе місто. Але цей спритник ходив за мною, приліпився, наче реп’ях до собачого хвоста!

— Поручику, ви брудні калоші зазвичай перед дверима лишаєте, чи несете грязюку просто до дому? — сердито запитала білявка.

— Даруйте? — не зрозумів поручик.

— Поручику, графиня хотіла запитати, чому ви не позбулися цього типа десь дорогою, а приволокли сюди? — із неприхованою зневагою запитав студент.

— Тому що цей тип може дещо знати про речі, які нас цікавлять. І, я маю надію, розповість усе нам. — Поручик дивиться на мене. Я, може, і з села, але у людях розбираюся. Поручик зі студентом у пікіровках за білявку, яку вони «графинею» звуть. Невже насправді графиня? Ти диви, ще не бачив таких бунтівників, щоб і статський радник, і графиня! Он як офіцер зі студентом один на одного дивляться з ненавистю, наче сусідські півні на вулиці, того й дивися, наскочать битися.