Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Куди?

— Пішли, покажу кому ти руки збирався цілувати.

— Зараз, допити треба!

Довелося трохи посидіти, бо пан письменник ніяк не хотів іти. Аж здалося мені, що дурить він мене. Ну нарешті випили залишки горілки, пивом закусили і пішли.

— Куди йдемо?

— Та тут неподалік!

Поспішає письменник, збуджений такий. Я і думаю, що, може, запідозрив мене? Чи не погрожує мені небезпека якась? Потім дивлюся, як він хитається, як шепоче щось, і заспокоююся. Такий п’яний, що якби і хотів щось погане вдіяти, то не зміг би. Йшли ми хвилин двадцять, потім зупинилися біля якогось задрипаного доходного дому. Квартири там тісні й темні, люд живе бідовий.

— Підсади, — каже Михайло, який зупинився біля одного з вікон. Дивуюся, але підсадив. — Ага, є, — шепоче Михайло і сплигує. Ледь не впав, я його втримав, бо добряче пісатєль вже зволили набратися з моєю поміччю.

— Тепер дивися на свого кумира, — каже і посміюється.

Заплигнув я на парапет, дивлюся у вікно. Бачу, як за столом сидить дядько якийсь. Йому років під п’ятдесят вже, підтоптаний, у сорочці брудній і щось пише при гасовій лампі.

— Бачиш його? — питає Михайло.

— Кого?

— Жоржа Незабудкіна!

— Жоржа немає! — шепочу. — Якийсь дядько сидить, пише.

— Дурню, то Жорж і є!

— Як Жорж?

Я зліз, стою, тупцюю на місці, наче розгубився.

— Зрозумів тепер? — шепоче Михайло.

— Що?

— Те, що як у кого чого немає, то він про те і пише!

— Як це?

— А так! Ти по темноті й малообразованості своїй ототожнюєш автора із його героєм. А насправді, коли читаєш роман, а там герой перемагає всіх, то це напевно, що автор його малий та кволий, кого і в гімназії, і в університеті усі кривдили. А коли герой — дамський угодник, так це у автора із жінками не щастить!

— Не вірю я, що це Жорж Незабудкін! Він більше на якогось чиновника дрібного схожий!

— Він і є дрібним чиновником, колезький асесор Пробної палати. Одружений, жінка страшна і сварлива, четверо дітей, ледь перебивається родина на його мізерне жалування. А щоб втекти від цієї кошмарної дійсності, він романи еротичні пише.

— Не вірю! — кажу я. Деруся знову на парапет. Дивлюся у вікно і дивуюся. Ну як ось могла така нікчемна людина таку книгу цікаву написати, ну як? Лисе, у зморшках, перо гризе. Опудало якесь! Потім у кімнату жінка зайшла.

— Не настачишся керосину на твої дурниці, дітям їсти нічого, а він керосин палить, гаспид, — верещить так, що аж на вулиці чути. Чоловік зітхає і квапливо прибирає зі столу товстий зошит, ховає перо з чорнильницею і гасить лампу.

Зліз я, стою вражений.

— Невже це дійсно він?

— Він, він. Василь Степанович Обляпухін. Власне ім’я здалося йому нецікавим, то став Жоржем Незабудкіним. Під цим псевдо і прославився. То що, підеш йому руки цілувати? — питає Михайло.

— Та тепер вже не знаю навіть. Слухайте, а звідки ж він ото все знав, про що книгу написав?