Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

www.korona.ua

Перш ніж поринути в читання захопливої книжки двох молодих українських авторів, написаної в жанрі історичного детективу, варто дізнатися, як вона створювалася. Юрій Камаєв із Кременця (Тернопільщина) і Владислав Івченко (Суми) не приховують, що писали роман у Мережі. Якби вони жили в ті часи, під які стилізують свою розповідь, тобто на початку ХХ століття, то змушені були б мешкати поряд. Але зараз Юрію з Владиславом вистачило єдиної зустрічі в реалі — у львівській кав’ярні, задовго до написання книжки.

А потім був довгий інтернет-діалог, який став можливим завдяки технічному прогресу. Десять років тому більшість із нас навіть уявити не могла, що людина в Китаї за лічені секунди спокійнісінько обмінюватиметься файлами з людиною в Південній Африці, не відчуваючи при цьому жодного дискомфорту, як не могла уявити спілкування за допомогою програм голосового та відеозв’язку.

Література, звичайно, не стає ні кращою, ні гіршою від подібних технічних засобів, бо пишемо ми не руками, а серцем і розумом. Однак погодьтеся, що в комп’ютеризовану еру нас вабить романтичне світло газових ліхтарів, хочеться почути неквапливу розважливу оповідь людини, яка чимало побачила на своєму віку. Колишній агент київської охранки (поняття це зникло з нашої мови вже скоро буде як сто років), сидячи десь у вишневому садочку, розповідає комусь із приятелів про свої пригоди. І навіть не може уявити собі, що ось-ось «враги отєчества», проти яких він так успішно боровся, зруйнують і саме отєчество, і покарають його захисників. Він не може передбачити свого майбутнього, а ми — свого. Що нас чекає в світі, де немає ні самодержавства, ні стовпів, що його підпирають, але де люди здатні все знищити, щоб здобути владу і гроші, — ніхто не знає.

Бурлескний типаж головного персонажа Івана Підіпригори вималюваний так само рельєфно, як біцепси під шкірою атлета. Певна річ, Геракл із охранки, розповідаючи про свої дванадцять подвигів-справ, намагається навіть поразку перетворити на перемогу. Так вчинив би кожен на його місці. Згадаємо лишень Санчо Пансу чи Тартарена із Тараскона. Критичний реалізм із його класовим підходом тут не годиться. Часом хочеться спересердя сказати: «Ну й негідник ти, Ваню! Ну й манкурт із тебе!», коли послухаєш його розумування про малоросійськоє нарєчіє. А часом думаєш, який він класний, почувши його дотепні характеристики «професіоналів». Так-так, ви не помилились: декорації й костюми давні, а проблеми ті самі, й той, хто мешкає в Україні, безпомилково знайде в романі пародійні портрети сучасних українофобів, політичних діячів та журналістів. А спершу здавалось, ніби автори наступають на п’яти легендарному Ерасту Фандоріну. Я маю на увазі перші історії, які могли трапитися як у Києві, так і в Москві чи Петербурзі. Потім українська лінія стає чіткішою. Наш Підіпригора починає відчувати, що, незважаючи на всі вдалі розкриття змов, замахів, спійманих власноруч злочинців, він ніколи не зможе зробити кар’єри, піднятись на вищу сходинку станового суспільства. Мрія маленького українця про садок і млинок дедалі голосніше озивається в його серці. Автономне тихе життя на Батьківщині — ось воно, справжнє, за що варто боротись. І тоді риторика патріота отєчества звучить уже не як мантра, а як підтвердження лояльності. Про всяк випадок. Перед вами типовий середньостатистичний українець з усіма його традиційними недоліками й достоїнствами: лукавий, обережний і з глибинним почуттям порядності.

Тому мені здається, цей роман попри свою бурлескність, карнавальність і розважальність має підводні підступні течії, здатні розтрощити не один човник стереотипів, що їх намагаються нав’язати нам історики й політологи. Перевага Івана Підіпригори в тому, що він не піддається ані масовим психозам, ані гіпнозам, а керується виключно власним інстинктом виживання. І коли він йде у відставку — не зразу, через кілька років, самодержавство гине. Хоча сам він, звичайно, цього не здатен усвідомити. Не тому, що не є інтелектуалом, а тому, що не може побачити зв’язку між цими двома подіями. Просто інший тип мислення, у якому відсутня манія величі.

Окремо хочу звернути увагу читача на дві речі. Чи є там у нас детективи, які було б так само приємно читати, як імпортовану класику жанру? Немає, на жаль. Критики пояснюють це тим, що досі не створено персонажа, який би розкривав злочини так само елегантно, як Еркюль Пуаро чи комісар Мегре, що був би особистістю, яку впізнаєш. Чи можемо ми сподіватись, що Іван Підіпригора розповів ще не всі свої історії? Бо життя у відставці теж сповнене пригод і несподіванок.

І друге. У літературному меню нашої доби дуже мало творів про початок ХХ століття, написаних не в стилі критичного реалізму чи соцреалізму. А якщо і є, то лише у вигляді коротких містичних екскурсій або дуже вже ідеологізовані. Тому спільне творіння Юрія Камаєва та Владислава Івченка, народжене в глибинах Мережі, мало б викликати інтерес не лише у читачів, а й у літераторів, які перебувають у творчих пошуках.

Галина Пагутяк

Філер повинен бути політично та морально благонадійним, міцним у своїх переконаннях, чесним, тверезим, хоробрим, спритним, розвинутим, кмітливим, витривалим, терплячим, наполегливим, обережним, правдивим, відвертим, але не базікалом, дисциплінованим, стриманим, серйозно та свідомо ставитися до справи…

Витяг із інструкції начальникам охранних відділень з організації зовнішнього стеження

А гарне ж яке наше місто сьогодні. Вулиці чистенькі, заметені, дощиком нічним вмиті. Будинки, як нова копійка, сяють на фасадах свіжою фарбою вздовж секретного маршруту. Конки та візники не їздять, лише прошмигне вряди-годи випадковий перехожий, бо скрізь поліцейські урядники суворо питають документи. А все чого? Бо государ наш любий приїздили на прощу до Лаври. Літерним поїздом прибули зі столиці, з государинею та цесаревичем, великими княжнами та усім своїм почтом — генерал-ад’ютантами, камергерами, фрейлінами і ще цілою купою різного вельможного люду.

Народ наш радісно вітав осіб царствуючих. Та щоб ви знали — ніяк не можна допустити, щоби государя абихто зустрічав. А раптом якийсь бомбіст десь між мирних обивателів вскочить та справу свою чорну зробить? Не можна, ой не можна життям царствуючої особи ризикувати. Тому государя вітали вбрані у цивільне солдати та поліція, а попереду ще ряд із поліції, всі у білих парадних мундирах, вусаті, вогонь в очах, косий сажень у плечах! А як зустрічали государя, з якою любов’ю! Справжнє свято!

Але кому свято, а нашому відомству візит государя — то такий ґвалт, що хоч службу кидай і тікай світ за очі. Набігалися напередодні — досі ніг під собою не чую. Добряче ми місто підмели — всіх людців непевних та підозрілих у адміністративному порядку за місто вислали — і есерів, і соціалістів-демократів разом із бундівцями, максималістів та анархістів-синдикалістів вкупі із сочуствующим. Підмели так Київ, що зразковим містом став. Ото б острів який в окияні купити, щоб з усієї імперії туди бунтівну наволоч звезти і нехай там собі мітингує та бомби рве, а в нас тут лад та спокій буде, як то і належиться під благословляючим покровом дому Романових.

Ну, то вже не мій клопіт про таке патякати, то для державних мужів турбота, а я маю своє робити. Вже й потяг государів відбув, здається, і дихнути можна з полегшенням. Хоч люблю я государя нашого всією душею, але скажу — добре, що хоч не часто вони навідуються до нас у Київ. Бо дуже вже заморився я від височайших гостей. І думав же відпочити, коли послали стежити за зібранням товариства Просвіти. Штабс-капітан Мельников і їх хотів вислати адміністративно, але папір гербовий у околотку скінчився, тому мене про всяк випадок послали приглянути за ними. Але то люди мирні, нічого поганого не замишляють і співають гарно, аж за душу бере. А потім сваряться між собою незрозуміло через що, але так завзято, як дві погані сусідки на межі. Тож яка від таких шкода? От сиджу собі на лавочці, чоботи зняв — ноги аж вогнем пашать. Відпочиваю, спів слухаю, що лине крізь відчинене вікно. Аж тут раптом підходить до мене філер Скоробагатько і каже, що мене штабс-капітан викликають у нагальній справі.

— А що за справа? — питаю.

— Та бозна, сказали покликати, — знизав плечима той.

Прибув до околотку, заходжу в кабінет.

— Викликали, ваше благородь?

— Сідай, Ваню, — каже Мельников.

М’яко каже, але нічого доброго це не обіцяє, бо коли його благородь мене Ваньою лагідно називає, значить якась справа важка знову намітилася.

Дивиться їх благородь на мене поглядом своїм котячим, яким вже не одній жінці серце розтопив, як сонце мед.

— Ось ти чув про останню постанову обер-прокурора Святійшого Синоду?

От дідько, за тією біганиною, за государевим візитом, висповідатися не встиг, а сьогодні ж був останній день, щоб довідку про проходження церковного таїнства покаяння начальству здати. Та й ні про яку нову постанову я не чув, але казати, що чогось не знаєш, начальству ніяк не можна. Хіба коли знаєш, що винен і тебе на цьому за руку схопили, тоді тільки «нє могу знать» і «віноват» треба відповідати зі скорботним обличчям, щоб більшого лиха не накликати. А так треба вдавати, ніби все знаєш. Тому сміливо киваю головою.

— Як не чути, чув. Ось вчора був на сповіді у ієрея Волобуєва, він потім про ту постанову згадував. Але ви ж самі знаєте нашого батюшку. Йому б тільки попліткувати, а не про справи поговорити. А довідку про сповідь я вдома забув.

— То дурне, завтра, Ваню, довідку принесеш, — каже Мельников ласкаво і далі веде, — Ця постанова Святійшого Синоду про обществєнну мораль і протидію поширенню атеїзму та порнографії, — просвіщає мене їх благородь. — Навіть цілий департамент відповідний створили, щоб, як то кажуть, докорінно знищити твар, яка підгризає основи імперії, — каже їх благородь, а у самого голос ну просто медовий, наче у кота, який вже примітив, де шмат ковбаски поцупити.

Ніби про щось дуже приємне розповідає, тільки яка ж із того приємність, коли хтось підгризає основи любого отєчєства. Ет, дивлюся, щось тут нечисто. Про атеїзм я знаю, це ті ханатки, які у Господа нашого Ісуса Христа не вірують. А ось про цю, прости Господи, графію якусь не дуже розумію.

— Яка грахвія, ваше благородь? — перепитую не для того, щоб показати своє недоуміє, а щоб дати керівництву можливість засвідчити знання свої багаті й розуміння докорінне.

— Порнографія, Ваню, порнографія, запам’ятовуй це слово. Будемо боротися з нею, Ванюшо, жорстоко боротися, не жаліючи живота свого і вдень, і вночі боротися! — каже їх благородь і сам регоче, наче божевільний. Ну, тоді й мені можна трохи посміхнутися, скласти компанію. Бо як начальство сміється, не можна стояти серйозним.

— Наказали — значить будемо боротися, ваше благородіє. А що таке та пірнограхвія? — питаюся.