Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Коритько — мій дядько, і він не провокатор, і не вбивав Вигилянського! — кричить студент.

— Ну так, звісно. Хіба ж твій дядько може бути зрадником? Ви ж біла кістка, у вас такого не має, щоб зраджували. Це я, холоп, у мене дядька вбили, а я служу царю-батюшці, бо смерд, бо ані гордості не маю, ані честі! Ванька!

— Кого ще з провокаторів знаєш? — питає статський радник. Сидів він тихенько та дивився все на мене уважно.

— Нікого. Бо я — холоп, а вони всі — пани. Думаєте, їх благородь мені хоч про когось скаже? Ні! Вони ж такі точно, як і ви. І в зуби теж можуть дати. А довірити хіба чаю принести, чи коньяку, а щоб розповісти — та ніколи. Холоп і є холоп. Смерд огидний. То кінчайте вже скоріше мене, щоб вам не заважав, і боріться далі за щастя народне своїми білими ручками.

— Ти про ручки дарма! Я, коли від поліції переховувався, то два місяці у кузні працював! Гепав молотом! — ображається поручик.

— А я на станку працювати вмію, на токарному! — додає студент.

— Як тебе звати? — питає графиня. Голос у неї приємно схвильований. Гарненька вона, хоч і худа, мабуть, не один по ній сохне.

— Іван. Як і положено. Ванька.

— Ти, Ванько, дурня не валяй, — каже графиня.

— А я і не валяю. Набридло мені все. Не вірите мені, то вбийте мене і забудьте. Це вам неважко.

— Важко тобі повірити, Ваню.

— Звісно, важко. Ви вже треті, кому довірився. Ніхто ще не повірив, всі за провокатора тримали. І ви ж такі самі. — Я знову кривлюся. — Ніколи мені не повірите, бо для вас я був і є чужий. Холоп. Ось і все.

— Розкажи про провокаторів, — каже радник. Він тут найдосвідченіший, і його мозок думками про графиню не забитий. — Когось мусиш знати.

— Професор Сальніков. Він же два роки на нас працює. Не знаю, як його узяли, можливо, за картярські борги. Любить професор у карти перекинутися, а платити нічим. Ось і став на жалування. Бахтін, він — студент. Я чув, що йому не дали бойову групу очолити, ось він і образився, здає потроху. Капустянський, його ви, може, і не знаєте, він з есерів. Цього на содомії спіймали. Щоб не було розголосу, погодився на нас працювати. Ще кількох знаю, але тільки в обличчя і за агентурними прізвиськами. Кажу ж, мені штабс-капітан Мельников так само, як і ви, не довіряє. Хоч я ж йому життя врятував! Коли на Подолі брали ми кількох бундівців, що з Одеси приїхали. При зброї й такі шибайголови, що ого-го! Один вбив поліцейського, потім із каторги втік, зарізавши двох охоронців. Небезпечні люди. Я казав Мельникову, що треба почекати козаків, та куди там, полізли їх благородь. На город їм хотілося. Але мене першого послали, а самі за мною вже йшли. Бо я ж хто? Ніхто! Пристрелять мене, іншого візьмуть. Чого мене берегти. Ото вламалися ми до квартири, жидки давай із револьверів пухкати, ми у відповідь, а потім гупнуло щось на підлогу. Дивлюся, а біля штабс-капітана бомба крутиться. Він на неї вирячився і не ворухнеться. Я кинувся під кулі та ногою вибив. Я футбол люблю, гра така англійська. У нас на Осокорках команда є, одного разу першість міста вибороли, перемогли самих англійців із заводу «Арсенал»! Вибив я гранату в сусідню кімнату, там вона і вибухнула. А сам упав на підлогу, а з боку кров хлище. Влучили в мене жидки. Добре, що хоч не вбили, але майже місяць у лікарні пробув. Все думав, що нагородять мене. А потім читаю в газетах, що, виявляється, то Мельников під кулі кинувся і вибив гранату, самотужки одного бундівця убив, а трьох заарештував. За це йому орден і від генерал-губернатора грошова премія. Сім тисяч рублів! І знаєте, скільки Мельников мені дав? Червінець на горілку! Вони ж мене навіть у лікарні не провідали жодного разу! Гроші дали, коли я вже сам до контори причапав. Червінець! Ось моя красна ціна! Червінець! І не копійки більше! То що оце вам, таким поважним людям, зі мною, дешевкою, ляси точити? Стріляйте та займайтеся далі своїми справами.

Я зморено зітхаю і відвертаюся. Несподівано поручик кидається до мене і приставляє мій же браунінг до скроні.

— Стріляти? — питає тихенько.

— Стріляйте, пане, стріляйте, — відповідаю теж тихенько. І відчуваю холод дула, але не боюся.

— Я ж вистрелю! — аж шипить поручик. — Вистрелю!

— Трошки опустіть браунінг, — кажу.

— Що? — розгублюється поручик.

— Якщо так вистрелити, то можу живий залишитися. У нас у полку один офіцерик стрілявся, наче і до скроні приставив, але куля вниз пішла, вийшла з щоки. Він потім тиждень мучився у лікарні, поки помер. Навіщо це мені й вам. Трохи опустіть браунінг, щоб надійно, — кажу, і залягає тиша. Чутно тільки, як поручик важко дихає. Воно ж важко людину вбивати. Особливо, коли вперше. Я, пам’ятаю, коли у Туркестані першу людину вбив, пачкаря на кордоні, то кілька днів мучився. Ні їсти, ні спати не міг, все ввижався він мені.

— Прибери зброю, — нарешті наказує радник. Здається, він тут головний, бо поручик слухняно ховає револьвера. — І що ж, ти пропонуєш просто тебе відпустити?

— Ні.

— А що?

— З собою узяти.

— То ти хочеш на нас працювати?

— Не на вас, а на себе. За дядька хочу помститися. Я перед Богом за те присягся. Гидко мені дядьковим катам прислужувати! Іудою себе відчуваю! Як згадаю небогу мою, яка тепер крива і нікому не потрібна, так серце кров’ю обливається. А ще одна небога від управителя завагітніла. Той потім втік, прихопивши хазяйську касу, а вона втопилася бідолашна. Бо кому потрібна покритка? Ось від цього і жити сам не можу, що одним життя, а іншим — мука. Одним — усе, а іншим — нічого, тільки прислужувати та зуботичини отримувати! А хіба Бог людей створив не рівними? Хіба чимось гірший я за того ж штабс-капітана Мельникова?

Важко дихаю я, у роті пересохло, скривився в обуренні, ледь не плачу від праведного гніву, кулаки стиснув і в очі раднику дивлюся. Так дивлюся, що аж печу вогнем свого погляду.

— Обговорити нам дещо треба, — каже радник.

Вони виходять із кімнати. Я стою і важко дихаю. Головне не розслабитися. Щоб тобі повірили — ти мусиш повірити. І я повірив. За ту віру тримаюся, бо вона мене врятувала. Стою серйозний та задумливий. Відчуваю, наче дивиться на мене хтось. Це для філера важливе вміння, чужі погляди відчувати. Мабуть, десь є дірка у стіні, спостерігають вони за мною. Чи не видам себе якось, що насправді брешу, що мелю казна-що, тільки б врятуватися. Дивіться, дивіться. Я впав на коліна і почав Богу молитися. Воно ніколи не зайве і враження певне справляє.