Слуга з Добромиля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Усе пропало!» — майнуло у нього в голові, коли клацнули затвори обох гвинтівок Хоч такого не могло бути, як згодом дійшло до нього. — Товаришу капітан, він глухонімий! Ідіот….

Хворий вискалив зуби. Він явно прикидався

— Где-то я его видел, — задумливо мовив капітан.

— Подивіться нього, — лікар навшпиньки підійшов до пацієнта і підняв на ньому сорочку. — Поранень немає.

Тоді взяв його за руку й посадив на ліжко, а сам зачинив вікно, на яке ніхто й досі не поставив грат. Втім, то був перший поверх. Капітан трохи постояв, ворушачи своїми енкаведистськими мізками, а тоді повернувся і вийшов з четвертої палати. Олексій Іванович поволікся за ним. Він опинився у цілковитій владі цієї істоти, котра не просто виконувала свій обов’язок, а ще й насолоджувались цим. Головлікар не був маленьким хлопчиком: ціле життя виконував накази і вмів себе поводити. Але тепер було інше: він стрівся зі злою владою, яка сама напрошувалась, щоб їй чинили опір, бо тільки тоді могла стати сильнішою. Водночас у ній було щось магічне і Олексій Іванович йшов за капітаном як заворожений, дозволяючи тягнути із себе силу, якої й так мав небагато. Він боявся проявити запопадливість, і соромився б найбільше Адама Віцентійовича, якби той був тут. Капітан йшов попереду, зупинявся перед кожними дверима, але відчиняти їх мусив головлікар, що мав нині єдиний вихідний, й підбираючи ключі, відчував, що зараз йому урветься терпець. До того ж він не знав, що за дверима, і страх наростав з кожною хвилиною, замість того, щоб спадати, бо все було наразі в порядку, тобто нічого не трапилось. Капітана зацікавила купа паперів, що лежала за сходами, які вели на дзвіницю. Олексій Іванович навіть не здогадувався, яку бурю спогадів викликали ці абияк звалені рахунки, рукописи, здебільшого, німецькою та польською мовами. Намагаючись приховати сіпання повіки на лівому оці, капітан різко кинув:

— Что делает здесь этот мусор?

Олексій Іванович задивився кудись угору, де з отворів у камені лилося світло.

— Я вас спрашиваю!

— Ми беремо звідти папір на розпал, щоб тріски загорілись.

— Чтобы завтра здесь не было этой поповской мрази!

«Чому я дозволяю так з собою розмовляти? — дивувався Олексій Іванович. — Я ж теж капітан, я тут господар.» І пригадав собі чорний 1937 рік, коли був на волосину від Сибіру. Але й капітан боявся не менше за нього, тому відразу скис.

Наостанок головлікар повів їх до моргу, що знаходився під церквою. Там було пронизливо холодно й вогко, як ніколи досі. Зате порожньо. Столи, оббиті бляхою, помили й зовсім не відчувалося запаху тліну, лише слабкий повів дезинфекції, однак очі в капітана якось дивно заблищали.

— Морг, — коротко кинув Олексій Іванович, гадаючи, що це все пояснює. Однак погляд капітана був спрямований на двері, обкуті залізними штабами.

— Открывайте!

— У нас немає ключа від цих дверей. Вони у коменданта Добромиля. Це лише вхід до церкви.

— Ведите в церковь! — наказав капітан, що вже геть остогид Олексію Івановичу.

У церкві сам головлікар не був. Обоє дверей були забиті дошками І навіщо туди йти? Олексій Іванович згадав, як недавно чув у підвалі звуки, ніби хтось ходив у церкві, й похолов.

У церкві на диво було тепло і зовсім не затхло. Бракувало, зрештою, кілька шибок. На викладеній кольоровими плитками підлозі лежала купка торішнього листя. Розбиті царські ворота акуратно поскладані на місці вівтаря.

— Кровь, — сказав капітан. — Здесь пахнет кровью.

Олексій Іванович безпорадно оглянувся. Йому нестерпо захотілось стати під купол, звідки падав пучок теплого сонячного проміння, підставити йому голову, болючий живіт, вічно змерзлі ноги через те, що мав порушений кровообіг. Треба ступити лише два кроки й він майже їх зробив, коли почув слово «кров».

«Звідки тут кров? — здивувався він. — Та він і справді ненормальний!» Досить було глянути у ці очі, що стали раптом непроникно чорними. А ці ніздрі, що ворушаться, ніби у пса, який натрапив на слід. Він знав, що є люди, яким подобається когось мучити, садисти. Але їх збуджують крики, стогони, а не кров. Зараз обличчя капітана в ясному світлі виглядало просто потворним: брезкле, нездорове, з борознами, проораними часом. Він аж тепер почув запах немитого тіла, не старості й не вбогості, а сморід розпусти й нехлюйства. Але Олексій Іванович зумів позбутися упередженості. На мить йому навіть стало шкода цього офіцера, на якого постійно чигає смерть в горах і долинах. Він промовчав і ступив другий крок до світла.

Їх було усього двоє у величезній церкві. Солдати пішли чатувати надвір. Капітан обернувся і пішов на ногах, що не згинались в колінах, у бічний вівтар, чи як це називалось, бо головлікар нічого не тямив у церковній архітектурі. Олексій Іванович ступив ще крок і опинився у світлі, заплющивши очі від втіхи. Він хотів би розчинитись у тому світлі назавжди. Це було так, якби він сидів на сонячному пагорбі над рікою. Та раптом до нього долетів здавлений крик жаху, і він розплющив очі, чекаючи на постріл, на багато пострілів.

…У кутку висів образ Божої Матері. Лікарю здалось, що він чимось вимазиний, бо на золотому тлі вирізнялись дві темні смуги. Він наблизився і справді відчув запах крові. Під іконою була темна калюжа загуслої крові. Із очей Богоматері текла кров. А між бровами був темний отвір, наче від кулі. Олексій Іванович не знав, що йому робити. Він став свідком приниження офіцера НКВС, його тваринного жаху, і це його у першу хвилю вразило більше, ніж кров, яку він звик бачити в найнесподіваніших місцях. Тепер це не була мана: вони обоє бачили її, але сприймали по-різному. Якби лікар побачив ікону в крові сам, то підійшов би ближче. Але він не насмілився цього зробити, бо в капітана був геть божевільний вигляд. Олексій Іванович позадкував і сховався за колоною, щоб не потрапити під кулі. У нього спрацював інстинкт самозбереження. «Хай воно все горить!» — подумав він, опинившись у безпеці. Хотів притьмом вискочити з церкви, але боявся, що його там схоплять, як підозрюваного в злочині, тому вийшов повільно й одразу відчув щось схоже на зловтіху. Торкнувся рукава солдата, що курив при вході:

— Слухай, капітану трохи недобре. Йди до нього, а я принесу чогось заспокійливого. І пішов до лікарняного корпусу, як господар, якому нема куди тікати. «От і скінчилось моє перебування», — подумав так, ніби між іншим. Зрештою, пожив трохи на світі. Мав дружину, яка померла при пологах разом з дитиною у 1940 році, мав квартиру, в якій поселились інші люди, поки він був на фронті. Мав друзів, яких пропав слід, і двадцять років втручався у функції людського організму, нічого не знаючи про людську душу.

Слуга з Добромиля, 1949 рік

Трохи нетвердою ходою Олексій Іванович подався до свого кабінету, машинально вийняв пляшечку валер’янки, поставив на стіл, і виглянув у вікно, хоча й не хотів цього робити. Загалом картина була мирна. Кілька солдатів оточили криницю під дашком, намагаючись витягти води. Хотіли пити. Коло церкви не було нікого. Це занепокоїло головлікаря.: безневинний весняний полудень, щебет птахів під дахом, і похоронна тиша в коридорі, бо відвідувачі мали прийти пізніше, або їх завернули, — здавались затишшям перед бурею. Як на фронті, порівняв він. Та ні, на фронті йому не загрожувало нічого, крім смерті чи поранення, бо снаряди часом вцілювали й у госпіталі,і тоді доводилось вивозити поранених глибше в тил. Однак ніколи він не почував себе заручником ситуації. Дивно поводився Адам Віцентійович. Спершу його відмову спілкуватися з офіцером НКВС головлікар сприйняв як страх перед мундиром., але тепер це виглядало на тихий бойкот. І про нього наче забули! Старий розчинився у повітрі. Навіть кімнату його не оглянули, бо десь у туалеті загримотіло відро, й стався переполох у капітановій свиті. Не буде кому навіть передати ключі. Зрештою, залишить на столі.

Олексій Іванович не мав наміру йти дивитися, що з капітаном, хоч почувався трохи незручно, бо він як лікар мав би надати тому допомогу. Але щось поки що його стримувало.

Шкода, що він не дізнається, звідки взялася кров на іконі. Чия то була кров? Ікони не плачуть і не стікають кров’ю. Хто міг так підставити його і цілу лікарню? А якби в церкві знайшли пораненого бандерівця? Персонал весь із місцевих, окрім нього і Адама Віцентійовича. Яка ж тоді стаття йому світить? Або розстріл, або 25 років без права переписки. Втім, він і так не має кому писати. Навіть з фронту не було кому. За вікном виднілося дивовижне мереживо молодого листя, затуляючи зеленувату траву на горах, залитих сонцем. На якусь мить він уявив те, чого ніколи не зробить: піде до якоїсь порожньої кімнати з північного боку, вилізе через вікно й піде до лісу. А там знову фронт, де все значно простіше. Тільки, якби він мав переконання, ідею, а не для того, щоб врятувати себе від НКВС.

Та раптом він побачив, яе содати швидко сідають у вантажівку й заводиться мотор. Від’їхали! Олексій Іванович відкрутив корок і втягнув у себе знайомий запах валер’янки, щоб пересвідчитись, що він у себе в кабінеті, а не сидить зараз у кузові зі зв’язаними руками, або не лежить в калюжі з власної крові.

У понеділок вони палили торішнє листя в саду і папери, помічені капітаном у дзвіниці. Щоб вижити, треба звертати увагу й на такі дрібниці. Паперів було зовсім небагато. Олексій Іванович навіть не здогадувався, хто і де міг переховати частину архіву Добромильського монастиря, який не вивезли увесь у тридцять дев’ятому році. Але спалення паперів відбувалось при свідках. Церква була відчинена аж до сьогоднішнього ранку, доки не прийшов завгосп і знову не забив двері дошками. Він нічого не казав, чи бачив щось у церкві незвичайного. Олексій Іванович прийшов туди сам. Ікона була чиста, однак на підлозі залишилася пляма від засохлої крові. Стефан не прибрав її. Він навчився бути мудрим: не виявляти жодної ініціативи, нічого не питати. Адам Віцентійович теж нічого не питав про вчорашній інциндент, так ніби все знав, або вмів бачити крізь стіни. Один тільки головлікар усвідомлював, якої біди їм вдалося уникнути. Увечері він пройшовся палатами. Хворі поводили себе, як звичайно, навіть повеселіли, бо після обіду були відвідувачі. Зрештою, той світ, у якому перебувала їхня свідомість, міг виявитися значно страшнішим, аніж той, що увірвався до них недільного ранку. Олексій Іванович спинився коло пацієнта, який так не сподобався капітану, й спитав, як той себе почуває