Слуга з Добромиля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Без сповіді й покаяння.

— Я не про це питаю!

— Звечора ще були живі, а на ранок вже готові. Хтось підв’язав їм щелепи, положив руки на грудях і вклав до них хрестики з патичків. Я не знаю, хто. Пацієнти відпираються. Бачите, їм тепер добре, аж ніби посміхаються. Напевно чули ангельський спів.

— Та замовкніть нарешті!

Олексій Іванович натягнув рукавички й приступив до процедури. Зробив розтин грудної клітки чоловіка й вийняв звідти змучене серце.

— Бачите, серце є! — спробував пожартувати головлікар. — Записуйте!

І почав говорити завчені фрази протоколу розтину.

— Не спішіться так, я не встигаю! — попросив старий.

— Я не збираюся тут сидіти до ночі!

— А ви не припускаєте думки, що душі небіжчиків спостерігають за вами й чують, як ви непоштиво говорите про смерть?

— Душі нема. Бога нема. - відрізав Олексій Іванович. — І так само потойбічного життя.

— То виходить, від них нічого не зосталося?

— Ну, діти, пам’ять…

— Які діти? У тієї старої жінки двох синів спалили живими у стодолі. А доньку забрали до Німеччини. Щодо цього чоловіка, то в нього зроду дітей не було. Пас людську худобу і сам був німий, як та худобина. Міг говорити, але не хотів.

— Чому не хотів?

— Людська душа незвідана. О, чуєте? — показав старий на склепіння. — Знову ходить!

— Хто ходить?

— Ангел.

— Ангели не ходять, а літають.

— Добре, що ви хоч в ангелів вірите…

— Ходім, подивимося! — відчайдушно запропонував Олексій Іванович

— А що буде, як ангел побачить вас із закривавленими руками? І зашийте нарешті рани тим нещасним. О, тепер двері риплять!

— У завгоспа має бути ключ.

— Не певен. Ключі від таких дверей, як оці, - старий показав на напівкруглі ковані двері, що, мабуть, вели до храму, — губляться. Я, здається, чув, ключі від усіх церков має комендант Добромиля. Він носить, напевно, ті ключі на поясі, навіть від тих церков, що спалив власноручно. Тяжко бідаці. Пане Олексію, мені якось не по собі, зашивайте, й ходімо. Тепер від нас нічого не залежить. Завтра Настю Вовк і Данила Домницького поховають. Як кажуть, прах до праху.

— Як, отак без одежі?

— Що, ми варвари? Може, ще скажете вапном залити? Настя приготувала собі вбрання на смерть, і Данилу щось підберемо. У нас цим займаються самі пацієнти. Ями вже викопали, труни готові. Але на похорон приходить начальство з усім персоналом.

— Ясно. Цікаво, хто ж то ходить нагорі? Мусить бути ще якийсь хід, бо двері забиті знадвору дошками.

- Є три світи: небесний, земний, і підземний, а, отже, між ними існують якісь комунікації.

Опівдні Олексій Іванович спостерігав найхимерніший похорон у своєму житті. Пацієнти, десь двадцятеро, оточили дві ями, викопані поруч. Був сильний вітер, і вони понатягали на себе різне ганчір’я, але все одно дрижали від холоду. Були схожі радше на одвічних волоцюг, а не на підопічних радянської медицини. «Колись таке вже було», — подумав він…. Литки стискають пружні боки білого коня, а довкола провалля замість носів, криваві рани замість очей; покручені руки, яким бракне пальців, хапають за стремена, а його ліва рука наосліп кидає жмені дрібних монет. Відчуття жалю, огиди, відчаю, що це — незмінне, бо і найбільші скарби не можуть заткнути бездонну прірву вбогості.. Лікар стріпнув головою. Певно, десь вичитав. Труни лежали у ямах, і ніхто нічого не робив. Олексій Іванович злякався, що так вони можуть простояти до заходу сонця, яке, незважаючи на холод, пригрівало; подекуди навіть повипростувались жовті квіточки мати-й-мачухи. І співали пташки. Тільки з лісу йшов якийсь хижий вологий дух.

— Що вони там собі думають? — хотів спитати Олексій Іванович. — Чого вони чекають?