Слуга з Добромиля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пусте! — махнув рукою пацієнт з четвертої палати. — Нам треба було відволікти увагу. І заодно дещо нагадати з того, що було десять років тому. Мене турбує куля в легенях. Її треба витягти.

— Мені потрібні інструменти.

— Вони вже тут. Я їх забрав з вашого кабінету.

Олексій Іванович аж розкрив рота від обурення. Потім спромігся на слово:

— Ну, знаєте, я ще не стрічав такого пройдисвіта! Ладен присягтися, що й ваша хвороба цілковита фальшивка.

— Ага.

— Треба його перенести на стіл, туди… — лікар не насмілився вимовити слово «морг». А тоді звернувся до дівчини: Це ваш чоловік?

— Так, це мій чоловік і моя дитина, — вона гойднула сповитком, який не випускала з рук. — Ми воюємо разом.

— З дитиною?!

— Василько вже звик.

— Знаєте, шановна, я був на війні цілих чотири роки, але не бачив, щоб немовлята воювали. Діти мають залишатися в тилу.

— Може, на вашій війні й був тил, але на нашій його немає!

Олексій Іванович зітхнув:

— Треба ноші, щоб його перенести. Там є в кутку.

Коли нарешті поранений опинився на столі, лікар помив руки і облив їх спиртом. До нього повернулося давно забуте відчуття того, що він потрібен і на своєму місці. Сказав тим обом:

— Хтось з вас буде мені асистувати. Швидко вирішуйте.

— Я, — сказав чоловік.

— Від цієї хвилини не задавати мені питань і робити все, що я вимагаю. Попереджаю, може трапитись усе, що завгодно.

— Якщо він помре, я вас уб’ю! — і жінка витягла з пелюшок пістолет.

— Сховай ту штуку, Олю! — гримнув на неї чоловік. — Йди з дитиною до комірки! Не переживайте, пане докторе, сюди ніхто не прийде. Усі сплять, як після купелі.

— А якщо хтось приїде?

— У такий дощ і туман жодна машина не виїде на гору. Дощ буде падати, скільки треба.

— Ви, що чарівник?

— Ні, я його слуга. Ну, а слуги повинні вміти все.

— Слуга? Що це може означати?

— Тільки те, що означає це слово. Ви хіба забули, що я казав вам коло вогню? Місцеві люди чули про Слугу з Добромиля, проте ніхто не знає його в обличчя. Бо у мене їх багато. Впізнають не по обличчі, а по вчинках, як казав мені колись один добрий чоловік.

Час зупинився для тих, хто зараз спав у психіатричному закладі. Щільна завіса дощу відділяла їх від Добромиля, а, отже, від решти світу. Працівники не змогли вийти на роботу, бо, як тільки ступали на дорогу, що вела до колишнього василіянського монастиря, їх охоплювало почуття страху, а відтак з’являвся вихор вітру й відпихав їх вниз, на стерню. Вертали назад у Діл, куди завжди могли вернутись.

Під оточеним муром костелом брів під дощем чоловік, що його давно не було видно: той жебрак, що перше сидів на базарі, повторюючи одне-єдине слово — «Саліна» Йшов помалу, видно, тіло його боліло, а одне око цілком заплило.

— Так-так, — промовляв він беззубим ротом, — Слуга з Добромиля… дуже добре!

Ніхто його не чув, а якби чув, то не кожний би зрозуміів, що до чого. Понаїжджало сюди повно чужих людей з великої України і навіть Росії, і селились у порожніх жидівських та польських кам’яницях, де пахло сльозами і кров’ю, і де було страшно їм жити. І хоч то теж були підневільні люди, однак, коли чоловік боїться, то помалу починає звіріти.