Слуга з Добромиля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чудово! — посміхнувся той якоюсь світлою дитячою посмішкою, через що не хотілось йому докоряти. Проте Олексій Іванович усе ж зітхнув:

— Ледь не втратили до халепи, шановний…

— Я маю дар потрапляти в халепу, пане докторе.

«Який же в нього діагноз? — подума лікар. — От, чорт, дірява голова!» Те, що він хотів спитати у пацієнта, мусив знати сам. Однак, наступного дня завгосп затіяв генеральне прибирання території, і потребував допомоги.

— Скоро Паска. У моєму селі хати білять, перуть, церкву обновляють…

— Церква нам не належить, — нагадав головлікар. — Клич надвір усіх, хто бажає погрітись на сонечку. Я потім підійду.

Найбільше роботи виявилось у саду, що впирався до гори. Після обіду посеред саду височіла величезна купа сміття, довкола якої зібрались усі хворі.

— А вогонь їм не зашкодить? — спитав Олексій Іванович старого психіатра. — Ну, те, що вони дивитимуться на вогонь?

Той криво посміхнувся: — Це — не вогонь, а правдиве автодафе!

— Що-що?

— Спалення книг, заборонених Інквізицією.

— Де ви тут бачите хоч одну книжку? — обурився Олексій Іванович. — Та. якби на карту було поставлена ваша чи моя свобода, здоров’я пацієнтів, я спалив би навіть книжки із вашої валізи. Ви не розумієте, що вас можуть звинуватити в нацизмі!

— Паліть, я їх давно знаю напам’ять, — здвигнув плечима Адам Віцентійович. — Але паління книжок легко переростає у звичку. І знаєте, шановний пане докторе, як би ви не вичищали усе, завжди знайдеться привід, аби вас і мене відправити самі знаєте куди. Існує лише один засіб — протиотрута…

— Що ви маєте на увазі?

— Писати доноси. Тільки, якби усі це почали робити, не залишилося б нікого. Треба просто прийняти те, чого не можна змінити. Бути бездіяльним, пасивним…

— Ви не бачили того капітана, — чомусь пошепки сказав Олексій Іванович

— А ви не знаєте, що у тридцять дев’ятому році цей капітан, тоді ще лейтенант, вивіз звідси і з Лаврівського монастиря бібліотеки кудись, здається, у Стрільницю, де їх спалили. І вивіз усіх ченців. Звісно, він виконував накази, втім, люди кажуть, ніби він сам нечистий, бо навіть куля його не бере. Він нас усіх переживе..

— Отже, цей енкаведист безсмертний? — іронічно посміхнувся головлікар.

— Таким, як він, колись відтинали голову, а серце пробивали осиковим кілком. Моліться Богу, щоб він не стрінувся вам знову…

— Я — атеїст.

— Богові байдуже, чи ви атеїст, католик чи юдей. Без його волі жодна волосина не впаде з голови. Я це знаю. Коли мене двічі розстрілювали, я казав собі: «Бог зі мною, а тому не може трапитися нічого лихого.»

— Але ж інших вбили!

— Так, їм не пощастило.

Мусили незабаром відійти від вогню, бо стало гаряче. Листки, змережані старанним почерком давно померлих ченців, корчились у полум’ї.

— Ну, що ж, — сказав Адам Віцентійович, — мої предки не раз спостерігали подібні видовиша у Фламандії, Іспанії, Німеччині, а потім їх самих спалювали на кострищах як єретиків або чаклунів. Коли я дивлюся, як горить папір, у мені щось оживає. Здається, ніби ось-ось розірветься запона, яка відділяє минуле від майбутнього, і я згадаю все. От тільки не знаю, навіщо це мені. Піду, прогуляюсь садочком…

Олексій Іванович заплющив очі й запах диму пригнав йому видіння: туша вепра на величезному вогні, золотистий килим, розстелений поверх гістої зеленої трави, оксамитовий присмак мальвазії. Перстень з печаткою врізався у палець руки, спухлої від меча. Рожеве небо на заході… Хлопчик — слуга накладає мазь на поранену ногу….

Лікар стріпнув головою, відганяючи ману. У нього ж ні роду, ні племені: мати — прибиральниця у школі, з варикозом на ногах, тата взагалі не було. Стеля, що завжди протікала і доводилося підставляти миски, вічний запах сирої крейди. «Де мій батько?» — кричить він, худющий підліток. І мати б’є його по лиці. Кров з розбитої губи, гидкий присмак крові…

Тим часом старий лікар майже зникає у надвечірньому тумані. Олексій Іванович повертається у 1949 рік, як у нову реальність, і бачить пацієнтів, санітарів, завгоспа Стефана з розчервонілим лицем і вилами в руках. Дим від автодафе ХХ століття підіймається вгору, але, здається, тільки Олексій Іванович сприймає його, як жертву, марну жертву. Він дивиться на людей, котрих неможливо вилікувати, бо душу лікує тільки інша душа. Рани закриваються і відкриваються, ніби двері. Їх не можна забити дошками навхрест Вони відкриваються від кожного подуву вітру Історії чи навіть випадково підслуханого слова.

«Я теж божевільний — думає з жахом Олексій Іванович, — тільки ще здатний себе опанувати.» У гарячому повітрі над вогнищем тремтять обличчя людей, яких він бачив досі сидячими на ліжку, або згорнутих в позі ембріона із закутаною головою. Тут, у саду, на свіжому повітрі, вони такі самі змучені, виснажені, але вогонь відбивається в їхніх очах, дерева, він, їхній лікар, стіна, за якою — Добромиль з його убогим базаром, заповненими трупами криницями і соляними шахтами, де непохованими лишились останки їхніх родичів. Саліна, Саліна, Саліна. Це слово він чув від одного чоловіка, що міг би стати його пацієнтом. Сидів на землі коло ринку, зарослий, брудний, і повторював це слово. Люди його оминали, хрестились, а дехто плакав. Але ні про соляні шахти, ані про розстріляних євреїв лікар нічого не знає.Це стане відомо через п’ятдесят років, коли його вже давно не буде на світі.

До нього підходить чоловік, котрий стояв зі схрещеними на грудях руками учора, в четвертій палаті на тлі розчиненого вікна. Це його думки про Саліну і людей, чиї поламані кістки лежать на споді соляної шахти, а не думки лікаря, у кого рани подібні до дверей, які не можна замкнути, бо від них немає ключа. Він стає навпроти лікаря і той починає розмову першим: