Слуга з Добромиля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але ж…

— Вчися послуху, — суворо мовив старий чернець. — Треба дотримуватись закону, якщо навіть світ валиться. У мирні часи він видається обтяжливим, але Церква стоїть на послушенстві й терпінні вже майже дві тисячі літ. Ходімо!

— Отче, — пошепки спитав послушник, — а інші отці знають, що я піду звідси?

— Не знають. А коли нічого не знають, то й нічого не скажуть. Я про них подбаю. І про отця Теофіля, нашого настоятеля, також, якщо йому судилося пережити цю ніч. Вберися у мирську одіж, а зверху вдягни реверенду…

Коли вони повернулися, отець Павло і отець Атаназій прикладали мокрий рушник до чола недужого, бо в того знову почався жар. Видавалося, ніби вони й не помітили чиєїсь відсутності. Обидва вже понад тридцять літ жили в монастирі й перебували наче в іншому світі. Серце молодшого за них отця Никодима стислося: як їм буде там, поза монастирем, таким лагідним, спокійним і милосердним до кожної істотки? Не мали жодного мирського минулого, рано віддані з багатодітних священницьких родин під опіку Ордену отців Василіян. Як їм завтра їхати під отим похмурим сірим небом поміж брутальних слуг Антихриста? Сказати їм це, чи не сказати?

— Що казав отець настоятель? — спитав Никодим. — Приходив до тями?

Отець Атаназій перехрестився.:

— Казав, аби ми палили книжки. Господи, борони й заступи!

— Браття дорогі, - м’яко мовив отець Никодим. — Наш настоятель, почувши постріли й гук гармат за горами, згадав минуле…

— Але ж палити книжки! — аж трусився отець Атаназій.

— Якби я замерзав, як отець Теофіль, і від одробини вогню залежало моє життя і життя товаришів, то я теж палив би книжки.

- І Святе Письмо?

— Хіба отець говорив, що треба палити Святе Письмо? Ти чув, брате Павле?

— Ні.

— Отже, він мав на увазі просто книжки, а не Святе Письмо..

Атаназій відав монастирською бібліотекою і ходив ці дні, як струтий. Точніше не ходив, а сидів коло настоятеля, щоб не дивитися на те страхіття. У перший день його ледве не застрілили, вже вивели надвір, бо перешкоджав виносити книжки, але отець Никодим не дав. Викотив з пивниці барильце старого угорського вина, і зняв з себе золотий хрест, подарований мамою на іменини. Після того отець Атаназій більше не ходив до бібліотеки, за тим пильнував Павло. А послушник Ілля підбирав те, що губилось, і приносив старому. Навіть допомагав зносити книжки вниз. Мав таке добродушне лице, що навіть у лейтенанта не виникало підозри. Але безцінні рукописи всеодно щезали в пащі вантажівки. Якби їх не застали зненацька, ченці встигли б сховати більше. Великого болю завдавав прострілений образ Діви Марії. Вони ховали його тепер в келії отця настоятеля за шафою, виймаючи на ніч.

Отець Павло виглядав спокійнішим: саду, яким він опікувався, не чіпали. Стояв собі незворушно, добре затулений високими мурами від вітрів зі сходу і заходу. Та й з городу встигли все зібрати. Не було що топтати й ламати. Але що буде з ним у тюрмі, - журився отець Никодим, — де все кам’яне? Ще тиждень тому їздив до Добромильського монастиря, радився з братами, але ті нічого не знали так само. А про те, що будуть вивозити архіви, ніхто й гадки не мав. Навіщо?

— Документ… — бурмотів бідний отець Атаназій, — він міг би нас порятувати…

То була давня легенда, бозна з якого віку, можливо, навіть з часів князя Лева, однак Никодим вірив у Божу ласку, а не у якісь байки.

— Бо як потрапить до них, що тоді буде?

— Молися, брате…Найперше за нашого недужого брата, отця Теофіля. Молитва зрушить навіть ці гори, а той папір, хто його бачив? Якщо й був, то миші згризли. Ти думаєш, що той кавалок пергаменту чи паперу може щось важити для отих хамів? І що він спинить таку навалу?

— Ну, то він прийде! Тільки не знати, яким…

— Почув би тебе отець — настоятель, — гнівно мовив Никодим, — то наклав би покуту. Ми маємо покладатися лише на Бога і на свої сили Дивись, як терпить отець Теофіль. Він бореться зі смертю як правдивий лев. Завтра йому стане ліпше, побачиш, брате.

«Там, куди нас відвезуть, легше буде знайти лікаря, — подумав він. — У кожній тюрмі є шпиталь»

Отець Теофіль розплющив очі, подивився у кут і прошепотів:

— Він каже: «Бога нема.»

— Хто каже?

— Слуга з Добромиля… знає..

Отець Никодим глянув перше на отця Анастазія. У того був тріумфуючий вигляд. Очі аж заблищали від утіхи.

— Господи, помилуй! — перехрестився Никодим і обернувся, щоб подивитись на молодого послушника: У того на вустах була ледь помітна посмішка. Знав їх обох віддавна і се його неприємно вразило.