Це жінка, якій я дала гроші.
Вона ішла зі мною від монастиря, біля якого я подала їй.
Я кажу їй: не лякайтесь, — я пропоную їй руку, але в темній кімнаті вже по диханню чути — нічого не уникнути.
Але що це?
Пальцем вона раз по раз торкає струн моєї гітари, тихенько.
Я відходжу у свій куток і відчуваю, що вона вже стисла мою гітару у руці.
Єдине тільки — це щоб вона мене не боялася.
Я не знаю, як вона мене не боялася.
Коли я дала їй копійку — ішов сніг, вона схопила мене за руку. Поруч не було нікого. Поруч ішла служба.
І одразу спитала, чи знаю я цей район. Я сказала — знаю.
Вона спитала, де знаходиться якась установа. Я не пам’ятаю яка. Я не знала.
До монастиря я прийшла, бо мала на душі вину і не мала нічого іншого. Я вдячна цій жінці, що пішла зі мною. Я відчувала свою вину перед нею. Але не зараз.
Потім вона спитала, де вулиця Межигірська. Я сказала, що не знаю.
Вона спитала, який район я знаю краще.
Я сказала — цей.
Але взагалі я не з цього міста.
А з якого?
Я сказала — із Вінниці.
Скільки коштує квиток до Вінниці? — спитала жінка.
Я сказала — двадцять гривень, але зі студентським дешевше.
Двадцять гривень, а зі студентським дешевше? — перепитала мене жінка.
Ага.
І як там, у Вінниці? Як там погода?
Не знаю, я давно там не була. Я тут вчуся.
Вчишся? Де?
Тут, — кажу.
Можливо, вона скоїла який злочин і шукала втечі.
Можливо, я теж. Чому вона мене не боялася?
Коли я ішла туди — я ішла по снігових кучугурах. Нікому їх відвернути. Ішов сніг. Мене перестрів колишній однокурсник Ігор і спитав, куди я іду. Я пообіцяла собі, що нікому цього не казатиму. Бо людина, що я перед нею винна, може здогадатися, що я винна, що вона теж винна, що усі ми страшні. Вона б мене злякалася. Вона б розсердилася, і між нами пролягла б тільки лють.
Ніколи не кажіть свою вину тим, кого скривдили. Ходіть натомість на сповідь.