Прокляті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що таке? — шепоче мені Стрілець, самовдоволено посміхаючись, так що шкіра збирається у пучок навколо пики й нержавіючої сталі його булавки, що перекошує йому щоку. — Що таке? Боїшся не сподобатися геру Гітлеру?

Тонесенький внутрішній голос теж питає мене: що може статися в найгіршому випадку? Я жила. Я страждала. Я померла — мене спіткала найгірша доля, яку тільки може собі уявити смертна людина. Я мертва, але ж якась частинка мене спромоглася вижити. Я вічна. Добре це чи погано. Саме такі улесливі, раболіпно-милі дівчатка, як я, і дозволяють негідникам керувати світом: міс Дорогі Шльондри, мільярдерки, фальшиві захисниці дерев, лицемірні поборниці миру, що приймають важкі наркотики чи курять травичку, які фінансують масових убивць, — наркокартелі увічнюють жахітливу бідність у бананових республіках, де панує зубожіння. Саме через моє дріб'язкове побоювання може існувати стільки справжнього зла. Моє боягузтво спричиняє нечувану жорстокість. Набравшись сил, я відходжу від руки Стрільця, що штовхає мене. Я прокладаю собі шлях крізь рукави вовняних пальт, розштовхую ліктями оточуючі мене свастики, пускаю в хід нігті й пливу до центру юрби. З кожним кроком я важко наступаю на ноги оточення, вклинююсь, заглиблююсь у щільно скупчену масу проклятих, доки не видираюсь у самісіньке око натовпу. Перечепившись через передній ряд ніг, я спотикаюсь, пролітаю по інерції вперед, падаю, але приземляюсь на карачки, врізаюсь обличчям у шар лупи, і мої очі опиняються на одному рівні з парою чорних чобіт. У полірованій до дзеркального стану шкірі я бачу своє відображення великим планом: приземкувата й товста дівчина, вдягнена у светр і твідові шорти-спідницю, навколо одного пухленького зап'ястка йде ремінець вишуканого годинника, обличчя палає переляканим, соромливим збентеженням. Наді мною нависає Адольф Гітлер, який стоїть, зчепивши руки за спиною. Він гойдається на каблуках, дивиться вниз і сміється. Окуляри злетіли у мене з носа і лежать, напівпоховані у шарі відмерлої шкіри, а без них світ здається мені розмитим. Всі контури людей навколо мене розмиваються, формуючи суцільну масу, закриваючи пастку; за відсутності фокуса їхні обличчя здаються мені розмазаними й розпливчатими. Відкинувши голову назад, погрозливо нависаючи наді мною, наче Пізанська вежа, Гітлер спрямовує свої крихітні вуса у палаюче небо й заливається реготом.

Замикаючи коло навкруги нас, Гітлера і мене, юрба наслідує його приклад, тож скоро я опиняюсь накрита їхнім реготом. Вони стоять такою щільною стіною, що Стрілець і його ірокез губляться, відгороджені від мене великою кількістю мертвих тіл.

Незграбно стаючи на ноги, я струшую з одягу лушпиння липкої лупи. Відкриваю рота, щоб чемно попросити всіх замовкнути. Риючись у багатошаровій дермі жирної лупи, я помацки шукаю окуляри. Навіть осліпнувши, я благаю тиші, щоб отримати можливість висміяти ватажка, але натовп весело регоче від садистичних радощів, і від їхніх розмитих облич залишаються широко роззявлені роти й гострі зуби.

Мабуть, через якусь посттравматичну реакцію на стрес мене переносить до швейцарської школи-інтернату, в той день, коли тріо міс Брудних ван дер Бруднючок по черзі придушували мене до самої смерті, бавилися моїми окулярами й висміювали мене, перед тим як повернути до життя. Я відчуваю, як чиясь рука нахиляється до мене й міцно хапає мене за лікоть — величезна, груба рука, холодна, наче стіл патологоанатома; мозолисті пальці стискаються навколо мого ліктя, так міцно охоплюють його, як пов'язка зі свастикою охоплює біцепс, і щось підіймає мене й ставить на ноги. Може, це відбулося через придушені спогади про похітливе торкання збоченця-трунаря, мерзенний запах формальдегіду та чоловічого одеколону, — але я різко відхиляюсь назад. Уся моя тринадцятирічна вага падає назад, блискавично штовхаючи кулак і тоненьку руку вперед і нагору вражаючим свінгом, що врізається у щось тверде. Це щось хрустить від зіткнення із суглобами моїх пальців. І знову я падаю на м'який килим із лушпиння лупи, тільки цього разу щось важке приземлюється у шарі відмерлої шкіри біля мене.

Регіт юрби миттєво стихає. Я викопую окуляри. Навіть крізь брудні стекла, затьмарені мертвим лушпинням зі скальпів, я бачу Адольфа Гітлера, що лежить поряд зі мною у незручній позі. Він стиха стогне, і багрова пампушка синця вже формується навколо затуленого ока.

Перстень, діамантовий перстень, що його Стрілець украв у лежачої ниць, проклятої душі, що голосно рюмсала, зачинена у клітці поряд із моєю загидженою камерою, — цей перстень на моєму пальці зіткнувся з пикою Гітлера. Наче цибулеподібна латунна кісточка розміром у сімдесят п'ять карат, величезний діамант нокаутував його. Кулак у мене дрижить. Зап'ясток тремтить, наче камертон, і я трушу рукою, аби повернути чутливість пальцям.

Лунає чоловічий голос. Голос Стрільця, ззаду спантеличеної стіни глядачів, кричить мені: «Візьми щось на згадку!»

Як пізніше пояснить мені Стрілець, всі великі нахаби завжди брали тотеми чи предмети фетиша, щоб отримати силу ворогів, яких вони знищили. Деякі воїни знімали з ворогів скальпи і потім чіпляли їх на пояс. Інші забирали собі вуха, геніталії, носи. Стрілець наполягає: коли хочеш перетягти на себе силу ворога, обов'язково треба взяти у нього якийсь сувенірчик.

І ось я стою, а Гітлер розпростерся у мене під ногами. Чесно кажучи, мені його чоботи зовсім не були потрібні. І жодного бажання у мене не виникало поцупити в нього краватку, чи дурнувату пов'язку. Може, тоді ремінь? Пістолет? Маленький зразок фашистської прикраси: олов'яний орел чи череп? Ні, схоже, гарний смак перешкоджає мені забрати очевидний елемент фашистського вбрання.

Атож, може, я й колишня дуже мила дівчинка, яка без жодної млості вживала слова «перешкоджати» чи «млість», і без жодних вагань могла заїхати в пику фашистському тирану, але я продовжувала перейматися тим, як саме поповнюватиму свій дуже небагатий гардероб.

З віддаленого краю натовпу лунає голос Стрільця: «Не будь такою боягузкою! Візьми бісові вуса!»

Звичайно, це саме той талісман, який повністю відбиває особистість цього божевільного. Його вуса — крихітний скальп, що звисатиме у мене з пояса — являють собою щось таке, без чого Гітлер припинить бути Гітлером. Міцно приставивши низький каблук строгого шкільного черевика до шиї тирана, я нахиляюсь над ним і всовую пальці в грубе, наче лобкове, коротке волосся на верхній губі. Пальці мої відчувають тепло й вологу від його дихання. Коли я напружуюсь, щоб укласти всі сили у геркулесів ривок, повіки Гітлера тріпочуть, і його очі пронизують мене списом ненависті. Сильніше натиснувши ногою йому на горло, я різко рву на себе, тягну за короткі волоски з усієї сили — і Гітлер пронизливо верещить.

Натовп охоплює жах, всі роблять крок назад.

Я знову падаю спиною вниз, руки сіпаються ще сильніше, але трофей я не випускаю.

Адольф Гітлер обома руками стискає обличчя, кров ллється у нього між пальцями, ревіння його голосу перетворюється на здушений писк, рукава його форми теж всі в крові й так просякли нею, що яскраво-червоний потік заливає тьмяну свастику, що стримить у нього біля плеча.

У долоні я стискаю теплі маленькі вуса, відірвані мною: вони все ще тримаються за бліду, тонку смужку верхньої губи.

Розділ двадцять дев'ятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Моє бажання влади і далі росте, так само як і здатність накопичувати її».

Діамантовий перстень, пояснює мені Стрілець, належав колись Єлизаветі Баторі, угорській графині, яка померла і була замкнена у власній загидженій пекельній клітці з 1614 року. Графиня Баторі, яка завжди була красунею, одного разу так вдарила служницю, що в тої пішла кров, і ті місця королівської шкіри, на які потрапила кров, начебто омолодилися. Сприймаючи це диво, як ґрунтовний доказ, графиня зовсім з'їхала з глузду та встановила новий ритуал піклування про шкіру: вона із дивовижною швидкістю найняла й знекровила близько шестисот дівчат, розробивши такий графік, щоб мати змогу постійно приймати ванни з теплої крові. На сьогодні вигляд у графині просто жахливий: вона сидить на одному місці й пускає слину, впавши у коматозний стан через розчарування і заперечення, і ніяк не може припинити бути кровожерливою міс Падлюкою фон Безпринциппер.

Озброєна перснем вампірячої Єлизавети, я змогла легко збити з ніг Адольфа Гітлера. Але тепер, озброєна його крихітними фашистськими вусиками, я просто зробила геть змізернілою цю нацистську надлюдину. Звичайно, коли когось засуджують до Пекла, засунути його ще далі стає майже неможливо. І тому я прийняла таке рішення: його треба запхати у таке місце, куди особисто я ніколи не навідаюсь. Спочатку я обрала Океан комах; однак, поміркувавши ще трохи, я переглянула своє рішення й зупинилась на Болоті вагітності, перерваної на останніх місяцях. Ось воно, це місце, Пекло в Пеклі, цей болотистий ландшафт нічних страхів, де тушковані немовлята киплять собі потихеньку під величезним кіноекраном, невідворотним білбордом, на якому нескінченно демонструють «Англійського пацієнта» у «текніколорі», — саме тут мешкатиме гер Гітлер, позбавлений вусів і власної ідентичності.

Утративши свого демагога, нетямущі трутні Гітлера неминуче тягнуться за мною та Стрільцем, перетинаючи Пустелю лупи по наших слідах, коли ми продовжуємо свою подорож. Звичайно ж, я попрохала їх позбутися позбавлених смаку пов'язок, а щоб зробити прохання більш наполегливим, я трохи помахала богохульними вусиками.

Не встигли ми дістатися Озера теплуватої жовчі — ми зі Стрільцем і наша група новообраних підлабузників, — коли нам зустрілася велична жінка, що влаштувала королівський прийом серед кортежу обслуги, що постійно вклонялася їй і шукала порошинки на її одягу. У якості трону їй слугувала величезна купа зіпсованих горішків у шоколаді «Елмонд Джой», а члени її двору утворювали концентричні кола навколо кайми її сукні з прикрашеної вишивкою парчі. Жінка, яку спіткав нечуваний своєю жорстокістю істеричний припадок, мала корону чи діадему з перлин, що прикрашала її вишукану зачіску. Коли придворні вже вкотре низько вклонились їй, вона перевела погляд на нас із Стрільцем, і її тонка посмішка миттєво зникла.

Коли наше товариство подорожніх наблизилось до цього нового визначного місця, Стрілець нахилився і наблизив губи до мого вуха. Мені у носа вдарив запах поту від його футболки із зображенням групи «Рамонес», коли він прошепотів: «Катерина Медичі…»

Якщо спитати пораду в мого тата, він би відповів так: «Секрет успішності комедіанта полягає в тому, що не треба замовкати доти, доки ви не почуєте сміху». Тобто: будьте стійкими. Тобто: будьте наполегливими. Примусьте сміятися хоч одну людину, а потім, користуючись законом важеля, поширте цей сміх на інших. Як тільки хтось вирішить, що ви кумедні, все більше людей почнуть з ним погоджуватися.

Заховавши крихітні вусики Гітлера у безпечну кишеню спідниці-шортів, я слухала репліки Стрільця.

— Вона, здається, королева. Звідки — не знаю.

Із Франції доби Ренесансу, відповідаю я, королева і дружина Генріха II, померла у 1589-му. Скоріше за все, на вічне пекельне полум'я її засудили за підбурювання, що вилились у масову різанину в ніч св. Варфоломія, коли паризькі городяни жорстоко вбили тридцять тисяч французьких гугенотів. В міру того як ми наближаємося, королева починає затримувати на нас погляд, можливо, відчуваючи мої щойно отримані сили й зростаюче палке бажання збільшити їх. Так само, як Гітлер застряг в образі пишномовного хвалька, а графиня Баторі — у стані вічно молодої красуні, Катерина Медичі, здається, занадто зациклена на своєму високому, благородному походженні.

Стрілець зупинився, дозволивши мені самій продовжити наближення, і кожен мій крок скорочував дистанцію між мною та моїм новим супротивником. З-за моєї спини, стоячи на безпечній відстані, Стрілець вигукнув: «Мочи її, Медісон! Надери їй солодку королівську дупу!..»

Визнаю: цей виклик на двобій може здатися досить грубим і недозрілим, оскільки складався він із того, що я помчала щодуху на ціль, викрикуючи літанію дитячих прокльонів, наприклад: «Готуйся до смерті, ти, брудна, смердюча, дупоголова, немита, дурна, соплива, зарозуміла макаронниця!» — після чого сміливо зіштовхнула Катерину Медичі з її цукеркового трону та спрямувала на неї град ударів ногою, подряпин від нігтів, висмикувань волосся, дикунського лоскотання й жорстоких щипків. Утім, незважаючи на це шкільне варварство, мені вдалося примусити величну Медичі спожити повний рот бруду після успішного розташування її величності на землі, обличчям донизу. Тому відносно невеличкої ваги мого тіла, спрямованого крізь найгострішу точку мого ліктя, що врізався їй прямісінько поміж лопаток, виявилося достатньо, щоб примусити її королівську Кетіність повторити під примусом: «Si! Si! Я брудна макаронниця, і велика клізма, і від мене тхне, наче від протухлої котячої сечі…» Само собою зрозуміло, що ані Катерина, ані її паразити-придворні не розуміли жодного слова з того, що вона казала, але її примусова промова здалася Стрільцю напрочуд комічною, і він вивергнув справжній вулкан грубого реготу.