Прокляті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Замість того, щоб підлещуватися до хронічно хворих, розмовляти дипломатично й таким чином, аби не налякати абонентів намаганням переконати їх у життєздатності Аїду — до речі, чи є таке слово, як «смертоздатність»? — і яскраво розписувати всі чудові можливості, які нам пропонує загробне життя, нова я залякую тих, хто зволікає, цих «запізників», які постійно відкладають час смерті. Замість того щоб виховувати й запевняти, моя нова агресивна особистість сперечається із тими, хто вмирає, і кому не пощастило отримати мене в телефонні співрозмовники. Так, мені тринадцять років, я мертва, і я працюю в Пеклі, що порушує мої права дитини, — але принаймні я не плачу й не скиглю, жаліючись на ситуацію, в якій опинилась. На відміну від цього, люди, з якими я розмовляю, так прикипіли до своїх багатств і досягнень, власних будинків, рідних і близьких, і навіть до своїх фізичних тіл. Так прикипіли до свого звичного побоювання. Ці незнайомі мені невдахи з пухлинами четвертого ступеню у мозку й нирковою недостатністю, вони все своє життя поклали на власне вдосконалення, застосовуючи й налаштовуючи кожен нюанс своєї особистості, і раптом усі їх зусилля летять шкереберть. Чесно кажучи, я по самісіньке горло сита ними.

Попередня Медісон Спенсер витрачала б час на те, щоб тримати їх за перелякану руку, втішати й заспокоювати їх. Однак та, ким я стала, каже їм виплакати цілу чортову річку сліз і померти негайно.

Час від часу якась дивізія чи рота моїх заплямованих орд, тих армій, що я їх успадкувала від Жиля де Ре, чи Гітлера, чи Іді Аміна, зупинялися поряд, благаючи надати їм якусь роботу, якесь широкомасштабне завдання задля мого уславлення.

Ще частіше біля мене зупинялись люди, яких я тренувала заради потрапляння до Пекла; вони хотіли висловити мені свою повагу. Щойно прибулі померлі, від яких все ще пахло похоронними гвоздиками й формальдегідом, ці іммігрантські душі хвалилися товстим шаром косметики й занадто сильно начесаними зачісками, які лише гробарі можуть зробити, і лише труп терпітиме. Ці новоприбулі, їх усіх переповнює нестерпне бажання обговорити свій жахливий досвід помирання, і я просто дозволяю їм базікати. У більшості випадків я спрямовую їх до численних сеансів групової терапії, які заснувала я, до нових груп спасіння «надієголіків», до стандартних груп із підтримкою однолітків, що розподілені на дванадцять етапів. Але коли порахувати велику кількість випускників і низький рівень рецидиву — Данте Аліґ'єрі був би у захваті. Тижнів через два постійних скарг і жалоби за самими собою — звичні нарікання стосовно втрачених предметів розкоші, ворогів, що продовжують жити, невідомщених кривд; додайте до цього вихваляння прижиттєвими заслугами й досягненнями, — більшість людей донесхочу наїдаються скиглінням і вирішують просуватися далі у своєму вічному існуванні. Якими б грубими не здавалися мої методи, моїх померлих друзів не знайдеш серед тих, хто століттями сидить у брудних клітках і кляне нову реальність. Ті померлі, кого я треную, врешті-решт, дивовижно добре адаптуються і плідно працюють. Колишній футболіст Рік Волк, який помер через травму тупим предметом, викликану автомобільною аварією, минулого тижня у місті Міссула, штат Монтана — цього тижня він веде колишні батальйони Чингізхана у новий похід: вони мають зібрати всі розкидані сигаретні недопалки, що неминуче потрапляють сюди. Серед них є і Гейзел Кунцелер, що два тижні тому почила від гемофілії в місті Джексонвіль, штат Флорида; тепер вона командує колишніми римськими легіонами в їхній останній, визначеній мною місії: розповсюдити мільярд трояндових кущів, що квітнуть, на тому місці, де нині розташоване Озеро теплуватої жовчі. Вочевидь, такі завдання є нічим іншим, як штучним створенням робочих місць для підвищення рівня зайнятості населення — можете подати на мене до суду, — але ця робота дає заняття оточуючим на еони років, і навіть невеликий успіх покращує загальну атмосферу в Аїді. Найважливіше полягає в тому, що ці завдання відволікають потенційних нероб і дозволяють мені сконцентрувати увагу на власних, справді важливих, проблемах.

Так, може, я всього лише мертва дитина, яку задушили під час погано зрозумілої сексуальної гри, але для мене стакан у більшості випадків наполовину повний. Утім, незважаючи на мій оптимізм, я не знаходжу жодних слідів Ґорана — не зрозумійте мене хибно: я зовсім не гасаю по всьому підземному світу в пошуках коханого, наче безнадійно самотній сталкер.

Периферійним зором я помічаю, що у моєму напрямку рухається Бабетта, стискаючи довгими білими нігтями результати мого тесту на поліграфі.

Говорячи в мікрофон, я питаю жінку середнього віку, що вмирає в Остіні, штат Техас: «Чи знайомі вам старомодні розлучення нашвидкуруч, у стилі Ріно?» Я пояснюю, як кілька десятиліть тому люди просто брали відпустку на шість тижнів, аби отримати реєстрацію в Неваді, після чого могли подавати прохання про розірвання шлюбу за згодою обох сторін. Ну, я і раджу їй сісти на найближчий літак до Ореґону, бо там нещодавно на законодавчому рівні дозволили евтаназію. Їй навіть не доведеться купувати квиток в обидві сторони, і вона помре вже до кінця цього тижня. «Забронюйте собі номер у якомусь розкішному готелі у центрі Портленда, — кажу я їй, — замовте сеанс масажу, а після нього — передозування фенобарбіталу. І все! Організуйте собі справжній відпочинок…»

Я сиджу за столом, розмовляю по телефону, схрещую пальці та клянусь, що все це правда. Їй-богу. Моє АРМ, яке б на Землі являло собою мою секцію залу, оточене владними сувенірами, різноманітними знаряддями вбивства, відрізаними частинами тіл і символами державної влади. Невеличкий клаптик гітлерівських вусиків, що витріщається на мене з пробкової дошки оголошень, не надихає на чесність.

Периферійним зором я бачу, що Бабетта продовжує наближатися до мене, разом із невідворотними результатами мого тесту.

Говорячи у мікрофон, я запевняю цю помираючу мешканку Техасу, що переді мною лежить відкритий повний опис її життя, і там зазначено, що вона досить-таки швидко просувалася на шляху до Пекла, починаючи з двадцятитрирічного віку, коли вона скоїла адюльтер. Незважаючи на той факт, що з моменту весілля пройшло менше двох тижнів, вона вступила в сексуальний зв'язок із місцевим поштарем, великою мірою через те, що той нагадував їй колишнього коханця. Коли я вивалюю їй на голову цю подробицю, жінка ахає. Вона конвульсивно кашляє і затинаючись намагається спитати: «Звідки вам це відомо?»

На додачу, виявляється, що сидячи за кермом, вона сигналила на один раз більше, ніж треба. Згідно із божественним законом, пояснюю я, кожній людині дозволено упродовж усього життя сигналити не більше, ніж п'ятсот разів. Один сигнал, що перевищує це число, незалежно від обставин, призводить до автоматичного прокляття до Пекла — достатньо зазначити, що геть усі водії таксі приречені до Пекла. Аналогічний непохитний закон є чинним і для сигаретних недопалків. Дозволена кількість тут складає сотню, і кожен недопалок, що її перевищує, призводить до вічного прокляття без жодної надії на регресивне звернення. Схоже, цю постанову жінка також порушила. Всі ці подробиці викладені тут, надруковані майже нечитабельними літерами, чорним по білому, на матричному принтері — тут, у її особовій справі.

На цей момент Бабетта вже дісталася мене й стоїть біля мого ліктя, постукує носком підробленого «Маноло Бланік», і підкреслено нетерпляче дивиться на циферблат давно вже зіпсованого годинника.

Аби виграти час, я підіймаю вказівний палець, одними губами промовляю: «Зачекай», водночас розповідаючи мешканці Техасу, що вона нічого не встигне зробити за той короткий час, що залишився їй на Землі, аби заслужити собі місце в Раю. Вона має піклуватися про близьких, припинити тягти ковдру на себе і дозволити тим, хто її любить, повернутися до власного дорогоцінного короткого безладного життя. Так, ще вона має попередити їх не тиснути на клаксон і не викидати сигаретні недопалки, але потім їй слід іти далі.

Я раджу їй:

— Та помирайте вже, — потім підношу палець до контрольної дошки, кажу: — Будь ласка, не кладіть слухавку, — і натискаю на кнопку. Різко розвертаючись на стільці до Бабетти, я високо підняла брови, задаючи німе питання. Вираз мого обличчя — це одне велике «Прошу тебе!»

Бабетта розгортає папір. Стукає наманікюреним нігтем по числу в самому низу довгої колонки ледь видних, роздрукованих на матричному принтері, цифр.

— Судячи із «Загальної кількості балів провини»… — і показує мені на число, — ось тут, бачиш? — Бабетта передає мені аркуш із результатами і радить: — Тобі слід подати апеляцію, — промовивши це, вона повертається на одному старенькому підборі та йде геть.

Мій останній пекельний новобранець, — молодичка з Техасу, яка тисне на клаксон, викидає сигаретні недопалки й потихеньку помирає, — вона все блимає, блимає на «паузі».

У спину Бабетті я кричу нове питання — стосовно того, що таке «апеляція».

У відповідь, навіть не обернувшись, відійшовши вже на чотири… п'ять… шість АРМ і продовжуючи віддалятися, Бабетта кричить:

— Ти навіть не маєш бути тут…

По всьому нескінченному ряду телемаркетологів, з обох боків повертаються обличчя, і їхні власники витріщаються на мене. Група найманців і новобранців, які потрапили з корабля на пекельний бал, тиняються у межах чутності, і від подиву у них витягуються обличчя. Від цього невеличкого скупчення відділяється одна людина: це не боягузливий пірат з руками по лікоть у крові, і не похила людина, одягнена у найкращий костюм для похорон. Ні, незнайомець приблизно того ж росту й статури, що і я. Гадаю, не помилюсь, коли скажу, що йому років тринадцять. Це дівчина, і її можна було б прийняти за колишню мене: чисту, чемну Медісон Спенсер, взуту в скромні черевики й одягнену в твідовий костюм, старанно обраний таким чином, щоб на ньому не було видно бруду. На відміну від моєї теперішньої особистості, маленька незнайомка не хвалиться висохлими плямами крові демонів на руках і обличчі, волосся в неї ретельно розчесане й дуже охайно укладене. Простягнувши мені тонку руку з охайними рожевими нігтями, дівчина питає:

— Медісон Спенсер? — вона спокійно дивиться на мене, не відводячи погляду; подвійний ряд її білих зубів закутий у скобки з нержавіючої сталі. Вона ввічливо каже: — Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Емілі Енн Мартін.

Так, це та маленька дівчина, що вмирала від СНІДу, чия мама плакала у слухавку. Емілі з Канади. Вона продовжує: «Яка красива у вас каблучка…» — дивлячись на діамантовий перстень, що його Стрілець поцупив у графині-вампірші, як там її звати, і віддав мені, коли я щойно прибула до Пекла.

Підтримуючи традиції робити подарунки, цілком імпульсивно я знімаю перстень. Кажу:

— Ласкаво просимо до Пекла!

І надягаю їй величезну прадавню сяючу прикрасу на тонкий цнотливий палець. Крихітна передача влади.

Бабетта, яка встигла відійти ще далі, кричить:

— Чиновники щось там наплутали! — так голосно, що почути її можуть усі оточуючі, вона продовжує: — Перевір цифри сама, — і додає: — Бо зараз, цієї хвилини, ти маєш бути у Раю.

Клавіша «пауза», що досі блимає на телефоні… чиста рука Емілі, все ще простягнута, затаврована ознакою того, що тепер вона мій перший помічник… мої вбивчі легіони й тільки-но прибулі нові послідовники, які не зводять із мене очей… усе Пекло, затамувавши подих, чекає на мій наступний крок.