Прокляті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ тридцять другий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Яке жалюгідне лицемірство, скажеш ти, але не встигли мені запропонувати можливість утекти з Пекла, як мені нестерпно захотілося залишитися. Мало в яких сім'ях такі тісні відносини, як то буває у тюрмах. Мало в яких шлюбах підтримується така ж палаюча пристрасть, яка існує між злочинцями й тими, хто хоче віддати їх у руки правосуддя. Немає нічого дивного в тому, що маніяк Зодіак так немилосердно загравав із поліцією. Чи що Джек-Різник лестив і спокушав — чи лестила і спокушала — поліцейських своїми соромливими листами. Ми всі хочемо, щоб за нами ганялися. Ми жадаємо, щоб нас бажали. На цей момент я провела у Пеклі більше часу, ніж у будь-якому з моїх будинків на Землі: у Дурбані, Лондоні, Манілі… Я відчуваю щось гірше, ніж конфлікт інтересів: я стаю нещасною при одній лише думці про від'їзд».

Аби тримати різноманітні кровожерливі армії при справі й якомога подалі від себе, я наказала їм відловити і пофарбувати всіх отруйних кажанів у Пеклі в два кольори: синій і червоний, — щоб їх можна було видати за кардиналів і синіх птахів щастя. Працьовитих м'ясників, що раніше служили Пол Поту і мадам Лафарг, я відправила робити блискучі крила метелика з кольорового будівельного картону й мішури, а потім приклеювати ці фальшиві крила до справжніх крил наших всюдисущих мух. Це не лише надасть затишності зазвичай похмурій атмосфері загробного світу, але й не допустить в іншому випадку неминучих зіткнень між монгольськими ордами, нацистськими штурмовиками та єгипетськими колісничими. Більше того, вони будуть увесь час зайняті і дозволять мені витрачати час на екскурсію Пеклом для Емілі й розмови про хлопців.

Протягом усієї нашої неспішної прогулянки я відмічаю можливі покращення ландшафту: квітучий кизил тут, японський ставок там, можливо, пташник із різнокольоровими папугами, — і кожну мою пропозицію Емілі ретельно нотує на планшеті, що його вона взяла із собою.

Потенційно нужденні групи щойно померлих, чиї занепокоєні душі я умовила померти і потрапити до Пекла, — цих я відправила втілювати інші роботи з освоєння земель. Насправді, я могла б вважатися пекельним директором Програми зі зниження шкоди від повені, стільки дамб я наказала побудувати на річках із киплячою кров'ю. Іншим групам робітників я дала завдання рити тунелі й осушувати великі болота буйного поту; завдяки мені прадавні Потові болота Пекла припинили своє існування. Загублені душі, які все життя присвятили наполегливому вивченню й використанню громадянського й промислового будівництва, прийшли у захват від можливості скористатися надбаними знаннями і навичками. Пологі пагорби напівкоагульованої слизової були згладжені. А цілий ГУЛАГ щасливо проклятих рабів увесь час робить фальшиві квітучі водяні лілії з гофрованого паперу і запускає результат своєї праці плавати на поверхні Океану лайна.

Все частіше я розумію, що Пекло не стільки є каральним спаленням, скільки природним результатом еонів років недбалості. Якщо чесно: Пекло є нічим іншим, як периферійним районом, якому дозволили майже повністю виродитися. Уявіть собі всі жевріючі підземні пожежі на вугільних шахтах, що поширюються, доки не зіллються зі звалищами автомобільних шин, додайте сюди всі відкриті вигрібні ями та полігони отруйних відходів — і неминучим результатом цього буде Пекло; до того ж, ситуацію не виправляє і ставлення самозакоханих мешканців: вони надто зосереджені на власних проблемах і жодного відрубаного пальця не піднімуть, аби покращити стан зовнішнього середовища.

З нашого спостережного пункту, прогулюючись уздовж берегів Океану комах, ми з Емілі помічаємо повільні, але певні покращення у похмурому ландшафті. Я звертаю її увагу на визначні місцевості: каламутна ріка гарячої слини; канюки, що кружляють над Гітлером і його віддаленими колегами, висланими до невимовного місця. Пояснюю їй на перший погляд довільні правила, які люди часто порушують: наприклад, що кожній людині дозволено вжити матюк не більше, ніж сімсот разів за життя. Більшість живих і гадки не мають, як легко отримати прокляття: достатньо людині сказати «твою…» у сімсот перший раз, і все — вона потрапить до Пекла. Такі ж правила існують і для особистої гігієни: так, коли ви у вісімсот п'ятдесят п'ятий раз забуваєте помити руки після випорожнення кишечника чи сечового міхура, ви приречені. Ви у трьохсотий раз вжили слово «ніггер» чи «педик»? Гоп — і, незалежно від вашої особистої раси чи сексуальних уподобань, ви купуєте собі жахливий квиток в один кінець до Аїду.

Прогулюючись, я розповідаю Емілі про те, як мертві можуть передавати посилання живим. Таким саме чином, як живі надсилають одне одному квіти чи електронні листи, померла людина може надіслати живій біль у шлунку, чи шум у вухах, чи настирливу мелодію, яка займатиме увагу живої людини і зводитиме її з розуму.

Ми удвох гуляємо разом і ліниво роздивляємося смердючий, киплячий ландшафт, коли Емілі, з доброго дива, безтурботно зауважує:

— Я розмовляла з Бабеттою, і вона каже, що в тебе є хлопець…

Я заперечую: ні, немає.

— Його начебто звуть Ґоран?

Не підводячи очей від нотаток, що вона їх зробила на планшеті, Емілі питає мене, чи не сумую я за хлопцями. Як щодо танців? Чи не сумую я за можливістю зустрічатися, і вийти заміж, і народити дітей?

Не дуже, відповідаю я. Команда злобливих міс Шикарні Панчохи у моєму старому інтернаті, а також підла трійка, що навчила мене грі «французький поцілунок» — колись вони претендували на те, щоб дати мені освіту в питаннях людського розмноження. Як вони розповідали мені, причина того, чому хлопці так нестримно бажають цілувати дівчат, полягає в тому, що з кожним поцілунком їхні прутні збільшуються у розмірах. Чим більше дівчат хлопець поцілує, тим більший агрегат він матиме в результаті, а саме хлопці з найбільшими пенісами отримують роботу із найвищим статусом і платнею.

Справді, це все дуже просто. Хлопці все життя витрачають на те, щоб зібрати найдовші геніталії; вони їх старанно вирощують, так що коли вони, нарешті, пхають цю штуку всередину нещасної дівчини, кінчик збільшеного пеніса просто відламується — плоть на члені стає такою твердою, що розбивається, — і шматок, що відламався, залишається всередині дівчини. Це цілком природна подія і вона дуже схожа на поведінку ящірок, що живуть у посушливих пустелях і можуть власною волею відкидати хвости, які після цього продовжують звиватися. Будь-яка частина, від кінчика і аж до всієї сосиски, може буквально відламатися всередині дівчини, і їй нізащо не випхати цю частину назовні.

Емілі витріщається на мене; обличчя в неї спотворене відразою куди сильнішою, аніж навіть та, що з'явилась, коли вона вперше побачила Озера теплуватого блювотиння чи Океан пролитої сперми. Планшет, забутий, вільно звисає з її рук.

Я продовжую, пояснюючи, що шматок члена, який залишається всередині дівчини, починає рости і з часом перетворюється на дитину. Коли член розколюється на дві чи три частини, розвивається кожна із них, і таким чином народжуються двійнята чи трійнята. Вся ця детальна інформація походить із дуже поважного джерела, запевняю я Емілі. Коли в моїй швейцарській школі-інтернаті хтось і знав щось про хлопців і їхні сміховинні геніталії, то це мають бути саме три міс Брудні Дірки.

— Отже, знаючи такі факти про життя, — резюмую я, — ні, звичайно ж, я аж ніяк не жалкую, що в мене немає хлопця…

Ми продовжуємо прогулянку в мовчанці. Мій набір фетишів і ознак влади гойдається і підстрибує у мене на поясі. Вони брязкають і стукають одне об одне. Час від часу я рекомендую розмістити тут чи там чудовий басейн для птахів. Чи сонячний годинник, оточений мальовничим орнаментом із червоних і білих петуній. Нарешті, аби перервати мовчанку, що вже затягнулась, я питаю в Емілі, за чим вона сумує більше за все.

— За мамою, — каже дівчина. — За поцілунками на добраніч. За іменинним пирогом. За повітряними зміями…

Я пропоную розмістити музичні підвіски, сподіваючись, що вони допоможуть розігнати чорний дим, що крутиться у вирі та здіймається хвилями навколо нас.

Емілі чомусь не нотує мою пропозицію.

— І літні канікули в школі, — продовжує вона. — А ще мені не вистачає гойдалки…

Попереду рухається якась фігура; вона наближається до нас доріжкою, що йде в іншому напрямку. Це хлопець: він то щезає, то знову виринає з хмар диму, що пересуваються в повітрі. Він то з'являється, то розчиняється. Видимий і прихований.

Вона скучила за парадами, каже Емілі. За контактним зоопарком. За феєрверками.

Постать, хлопчик, наближається до нас, притискаючи до грудей якусь подушку. Очі в нього розпусні, лоб — похмурий і низький, губи скривились у чуттєвий оскал. Подушка, яку він несе, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, а текстура в неї така, що вона здається водночас м'якою та цупкою. Хлопець одягнений у нестерпно-яскравий рожевий комбінезон, а з одного боку у нього на грудях вишитий номер.

— Я скучила за американськими гірками, — не зупиняється Емілі. — І птахами… тобто, справжніми птахами. А не пофарбованими у червоний колір кажанами.

Хлопець уже стоїть у нас на шляху. Це Ґоран.

Емілі підіймає погляд від планшета і каже:

— Привіт.