Прокляті: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Шофер зазначає:

— Я і сам трохи бавлюсь написанням сценаріїв.

Отож, звичайно, я здогадувалась, що саме цим усе закінчиться. З того самого моменту, як побачила машину. Усіх водіїв звуть Джордж, і всі водії в Каліфорнії мають при собі сценарій, і намагаються влаштувати його до вас, і з того часу, як мені виповнилося чотири роки (коли я поверталася додому з Гелловіна, з торбинками, повними довбаних сценаріїв), я навчилась впоруватися з такими ситуаціями. Тато сказав би: «На жаль, зараз ми не починаємо нових проектів…» Тобто: «Йди, віднеси свій бісів сценарій якомусь невдасі, нехай фінансує». Але незважаючи на дитинство, яке я провела у напруженому навчанні принципам ввічливої відмови, ніжного вбивства надій і мрій помірно обдарованих, палких молодих талантів… може, просто через те, що я виснажена… може, через те, що я усвідомлюю: вічне життя після смерті здаватиметься мені ще довшим, коли у мене не буде можливості відволіктися навіть на низькопробне чтиво… я кажу:

— Звісно. Дайте мені чистовий варіант рукопису, я продивлюсь його.

Коли я відходжу до сну, все ще стискаючи в руках примірник «Веніті Фер» із фото моєї матусі на обкладинці, я відчуваю, що передня частина машини більше не підіймається до небес. Вона вирівнялась, наче ми переїхали гребінь гори, і починає знижуватися. Повільно, ризиковано, вертикально прямо занурюватися.

Дивлячись на мене з дзеркальця заднього виду, все ще посміхаючись, водій каже:

— Мабуть, вам краще пристебнутися, міс Спенсер.

Коли я чую це, то упускаю журнал, і він падає, пролітає крізь віконце в перегородці й приземлюється просто на вітровому склі.

— І ще одне, — продовжує водій. — Коли ми дістанемося місця призначення, краще не торкайтеся ґрат клітки. Вони досить брудні.

Машина важко падає, занурюється, пірнає з неможливою швидкістю, у вільному падінні, що постійно прискорюється, і я швидко, хоч і сонно, застібаю ремінець безпеки.

Розділ двадцять сьомий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Завдяки самій своїй природі, історії, що їх розповідають від другої особи, можуть містити натяк на молитву: „Да святиться ім'я Твоє… Господь із тобою…“ Пам'ятаючи про це, прошу тебе: будь ласка, не треба думати, ніби я молюся тобі. Нічого особистого: просто я не сатаністка. І незважаючи на всі зусилля батьків, я також і не світський гуманіст. У світлі того, що я знаходжусь нині у загробному світі, я припинила бути переконаним атеїстом і агностиком. У даний момент я більше не знаю, у що вірю. І я зовсім не збираюсь давати клятву відданості будь-якій системі вірувань, оскільки на даний момент, здається, я помилялась геть у всьому, в чому раніше була стовідсотково впевнена.

Правду кажучи, я більше не маю впевненості навіть стосовно того, хто я, власне, така».

Тато сказав би: «Коли не знаєш, що відбуватиметься далі, добре роздивись те, що відбувалось раніше». Тобто: минуле, коли йому це дозволити, починає керувати майбутнім. Себто настав час мені вертатися по власних слідах. Обміркувавши це, я кидаю роботу в телемаркетинговій компанії та відправляюсь у пішу прогулянку, тримаючи у руках нові черевики на підборах і взувши свої вірні, надійні шкільні туфлі. Над головою в мене кружляє гудюча хмара мух, щільна і важка, наче чорний дим. Океан комах продовжує кипіти у вічному хаосі, що крутиться і скрегоче, і його мерехтлива, переливчаста поверхня простягається до самого горизонту. Колючі пагорби з відрізаних нігтів продовжують рости й сипатись на дорогу дряпучими лавинами. Пустеля битого скла скрипить під ногами. Згубливий Океан пролитої сперми продовжує поширюватися, поглинаючи пекельний пейзаж, що його оточує.

Отже, я залишаюсь тринадцятирічною мертвою дівчиною, що отримує більш широкі знання щодо питання довіри; але чим би я хотіла бути насправді, то це сиротою з країни Варшавського договору, покинутою й самотньою у своєму горі, нікому не потрібною, не маючи можливості врятуватися, доки я не стану байдужою до власних жахливих обставин і загального нещастя. Чи, як сказала б мені матуся: «Ля-ля-ля… Медісон, замовкни».

Справа в тому, що я створила власну особистість, роблячи акцент на розумі. Інші дівчата, частіше за все, міс Шльондри ван дер Шльондр, обрали за краще бути вродливими; це досить легке рішення, коли ви молоді. Як сказала б мама: «У травні кожен сад прекрасний». Тобто: усі хоч трохи привабливі, коли молоді. Серед юних леді це мовчазний вибір — змагатися на рівні фізичної привабливості. Інші дівчата, відзначені прокляттям мати гачкуватий ніс чи зіпсовану шкіру, вважають за краще вдавати із себе клоунів. Треті перетворюються на атлетів, чи хворих на анорексію, чи іпохондриків. Багато хто з дівчат обирають гірку й самотню життєву стежку міс Уїдливість фон Уїдліфф, оточують себе бронею гостроязикого гніву. Ще один вибір стежки — це стати енергійним і оптимістичним членом студентського політичного гуртка. Чи, можливо, зробити із себе таку собі вічно відлюдну поетесу, писати нескінченні особисті вірші, розповсюджувати жахливий weltschmerz Сільвії Плат чи Вірджинії Вульф. Але, незважаючи на присутність такої кількості різних шляхів, я обрала саме варіант із розумом — роль мізкуватої, товстої дівчини, якій пощастило мати блискучий інтелект, круглої відмінниці, яка носить надійні, витривалі черевики й сторониться волейболу, манікюру й дурнуватих веселощів.

Досить зазначити, що донедавна я була цілком і повністю задоволена своїм вибором. Кожен із нас обирає власний шлях — бути спортивним, уїдливим чи розумним, — і обирає він його з такою непохитною впевненістю у тому, що він ітиме цим шляхом усе життя, яку може мати тільки маленька дитина.

Однак, у світлі правди: що померла я зовсім не від передозу марихуани… що Ґоран повів себе зовсім не як мій романтичний ідеал… що плани мої не принесли моїй родині нічого, окрім душевного болю, — треба зробити висновок, що не така я вже й розумна. А цей висновок підриває всю мою концепцію себе самої.

Навіть зараз я намагаюсь уникати таких слів, як «сторонитися», «передавати» (у непрямому значенні) і «weltschmerz», так ґрунтовно похитнулась моя віра в себе саму. Справжня причина моєї смерті викриває мене як ідіотку: я вже більше не Юна Розумниця, а спантеличена, претензійна позерша. Не діамант, а шахрайка, яка створила власну ілюзійну реальність за допомогою купки слів, що справляють глибоке враження. Такі словникові реквізити слугували мені замість тіней для повік, імплантатів грудей, фізичної координації, упевненості. Ці лексеми: «ерудит», «сторонитися», «затьмарювати», — слугували мені замість милиць.

Мабуть, краще визнати цю ступінь особистої облудності ще у ніжному віці, аніж утратити звичне відчуття самості у зрілому, коли краса та юність вже зів'януть, чи коли сила і жвавість відійдуть у минуле. Мабуть, значно гірше чіплятися за сарказм і презирство, доки не опинишся в ізоляції, бо всі однолітки тебе ненавидітимуть. Тим не менше, ця крайня форма курсу психологічної корекції здається досить… такою, що спустошує.

Повністю усвідомивши цю кризу, я повертаюсь назад по власних слідах, до клітки, куди я потрапила, коли вперше опинилась у Пеклі. Я розмахую руками, і діамантовий перстень, який мені подарував Стрілець, печатка, спалахує важким украденим блиском. Я більше не можу вдавати з себе авторитет у питаннях померлих, тож я знову заходжу до місця, огородженого брудними ґратами, повертаюсь до затишності, що її дарує замок, до іржі й бруду, що глибоко в'ївся, подряпаного гострим кінчиком англійської булавки мертвого панк-рокера. Мої сусіди, засуджені до власних тюремних камер, мовчать, обхопивши голови руками; жаль до себе так давно заморозив їх і вкинув у стан кататонії, що їх з усіх боків оточує павутиння. Або ж вони міряють кроками клітки, товчуть кулаками повітря і щось бурмотять.

Ні, для мене зовсім не занадто пізно звернути на шлях удаваних веселощів чи примхливості; я все ще можу почати енергійно жбурляти тіло на якісь гімнастичні мати чи малювати похмурі шедеври; утім, заваливши свою попередню стратегію, я більше ніколи не матиму достатньо довіри до певної ідентичності. Яку б маску я не одягла у майбутньому: чи то спортсменки, чи то наркоманки, чи то усміхненої фотокартки на упаковці сухих сніданків «Вітіс», чи то auteur'а, що безперервно п'є абсент, — ця нова личина завжди здаватиметься такою ж фальшивою та вимушеною, як накладні нігті чи татуювання, що змивається водою. Все життя після смерті, яке мені залишилося, я відчуватиму себе такою ж підробкою, якою є черевики Бабетти начебто «Маноло Бланік».

Поряд зі мною у клітках розсілися забудькуваті душі: їх так поглинули шок і покірність, що вони не здатні навіть зігнати мух, які повзають по їхніх брудних руках. Ці мухи вільно пересуваються брудними щоками і лобами. Чорні мухи, великі, наче родзинки, прогулюються скляними поверхнями широко відкритих, нерухомих очей моїх сусідів. Ті навіть не помічають, як мухи залазять до їхніх відкритих ротів, а потім знову з'являються на обличчі, виповзаючи з носа.

За ґратами інших кліток їхні мешканці видирають з голови волосся. Розгнівані душі, вони рвуть на шматки свої тоги й одіж, зривають із себе горностаєві шуби, і савани, і шовкові сукні, і твідові костюми з вулиці Севіл Роу. Дехто з них, наприклад римські сенатори чи японські сегуни, померли й були засуджені до Пекла задовго до того, як я навіть народилась. Ці замучені кричать щосили. Краплі їхньої безтямної слини створюють туман у смердючому повітрі. Піт стікає струмками в них по лобах і щоках, набуваючи жовтогарячого жевріння у навколишньому світлі від пекельного полум'я. Натуралізовані прибульці до Аїду молотять повітря руками й ногами, щуляться, трясуть кулаками у напрямку палаючого неба, б'ються головами об залізні ґрати, доки не сліпнуть від потоків власної крові. Інші впиваються нігтями у власне обличчя, здираючи з нього шкіру, видряпують очі. Верещать хриплими, зірваними голосами. У прилеглих клітках… у клітках за рядами кліток… опинившись у пастці, ряди кліток тягнуться до палаючого горизонту у будь-якому напрямку. Незчисленні мільярди чоловіків і жінок жалібно скиглять, впадають у відчай, викрикують свої імена чи становище в суспільстві — монархи, платники податків, переслідувані меншини, законні володарі власності. У цій пекельній какофонії історія людства розколюється на особистий протест. Вони вимагають прав, притаманних їм від народження. Наполягають на своїй праведній невинності як християн, чи мусульман, чи євреїв. Філантропів чи лікарів. Тих, хто творить добро, чи мучеників, чи кінозірок, чи політичних активістів.

У Пеклі нам завдає тортур саме прихильність до певної ідентичності.

Вдалині, ідучи тим самим шляхом, яким я так нещодавно повернулась, пливе яскраво-синій спалах. Пляма яскраво-синього кольору, яку чітко видно на тлі жевріючого помаранчевого й червоного полум'я, цей синій німб, гойдаючись, просувається вперед, продирається з-поміж віддалених кліток і їх волаючих мешканців. Синя іскра рухається, не зупиняючись, повз померлих президентів, що скрегочуть зубами, й не звертає жодної уваги на забутих імператорів і володарів. Синя пляма щезає за купами іржавих кліток, зникає за юрбами безумних колишніх римських пап, її загороджують залізні вулики усунутих і кинутих за ґрати шаманів, що схлипують, і отців міст, і вигнаних похмурих членів роду, — лише для того, щоб за секунду стати трохи синішою, трохи більшою, трохи ближчою. Таким чином яскраво-синя пляма рухається зигзагом, наближається, просувається лабіринтом відчаю і розчарування. Яскраво-синій, що губиться у хмарах мух. Синій, що прикривається час від часу повітряними ямами густого, темного диму. Утім, він знову з'являється, більший, ближчий, аж доки синя пляма не стає волоссям, пофарбованим у синій колір ірокезом на бритій голові. Голова похитується, сидячи на плечах, затягнутих у чорну шкіряну мотоциклетну куртку; її підтримують і просувають уперед дві ноги, одягнені у джинси з синього деніму, а також дві ступні, взуті в чорні черевики. Із кожним кроком на черевиках дзеленчать велосипедні ланцюги, огорнуті навколо щиколоток. Панк-рокер, Стрілець, наближається до моєї камери.

Притискаючи одну затягнуту в чорну шкіру руку до тулуба, Стрілець несе коричневий конверт із цупкого паперу. Запхавши руки в кишені джинсів, затиснувши конверта між ліктем і стегном, Стрілець поводить прищавим підборіддям у мій бік і каже:

— Агов! — потім кидає погляд на людей, що нас оточують, поглинених поганими звичками, відчуттям власної правоти і похіттю. Кожна особа відрізана, ізольована від будь-якого майбутнього, будь-яких нових можливостей, замкнута у шкаралупі власного минулого життя. Стрілець хитає головою та каже:

— Не треба ставати схожою на цих лузерів…

Він не розуміє. Правда полягає в тому, що я — передпідліток, і мертва, і неймовірно наївна й дурна — а ще я приречена на Пекло. Назавжди.