Такий він був...: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та вояки стояли мовчки. Їхні обличчя були як з каміння: байдуже непорушні. Один тільки вийняв з кишені годинник і подивився на нього.

За вікном панувала зловісна тиша, навіть пси вже не вили.

Сірий, зимовий ранок прокидався над містечком. Ще де-не-де перед домами стояли вантажні автомашини, на які докінчувано вантажити людей. Одних в тому, в чім були в хаті, в легеньких черевиках і хатньому одягу: вони не встигли чи не змогли одягнутися; інших у теплих кожухах з валізками чи рюкзаками. Жінки, чоловіки, діти. Люди стривожені, злякані. На рогах плятформ вояки з револьверами в руці.

Навантажені автомашини гуркотіли тяжко по бруках міста.

Фік лежав біля дверей і дивився на них, наче дожидаючи приходу своїх господарів. Але вони не приходили. Вони не прийшли ані вполудне, щоб нагодувати його, ані ввечері, щоб зварити харчів. Фік вив і скавулів так довго, доки не змучувався і не западав у півсон отупіння. З нього прокидався час від часу, розглядав порожню хату, ходив по кутках, обнюхував. Всюди пахнуло його господарями, його дотеперішнім життям. Але он там, біля дверей, гострий запах чужих чобіт. Обнюхуючи його, Фік їжив шерсть і гарчав. Він кидався на двері, бив об них лапами і гавкав.

Так робив не тільки Фік, так робили й інші пси містечка, що їм большевики вивезли цієї ночі господарів. Вони прийшли на ці землі й наводили свій лад.

Пізно ввечері до хати Фікових господарів прийшли нові мешканці: сім’я одного з большевиків, що вивозили тубільців. Побачивши пса, що з гарчанням кинувся на чужих, вояк прикладом рушниці вигнав його за двері. Фін злетів сходами вниз і, гнаний тривогою, вибіг на вулицю.

Ніч застала його й багато інших псів бездомними. З неба, на якому не було зірок, сіяв сніг, Фік був на вулиці. Нюхаючи сліди автомашин, він біг за ними. Автомашини збігали з вулиць на велику площу, де була школа, ратуш і тюрма. Там вони змішалися, а потім усі влились на широку дорогу, що вела на схід.

Ще якийсь час пес міг уловити слід і біг за ним. Але швидко свіжий сніг присипав сліди, і вітер розвіяв їх по пустих полях.

Фік зупинився на роздоріжжі, підніс голову і завив жалібно, протяжно.

ТАКИЙ БУВ ФІК

Фік дістався до своїх господарів малим цуценям. Був круглий і біготливий, вкритий лискучою яснобрунатною, короткою шерстю, з чорною цяпкою над лівим оком. Вуха мав темніші. Його вогкий ніс був у постійному русі, і ним він нюшив і пізнавав світ. На шиї мав малу білу зірку, що надавало йому більшої привітности й м’якости. На ногах — білі шкарпетки. Хоч цуценя не належало до жадної раси, було воно дуже гарне й миле, і Дан мав з ним багато розваги та забави.

Перші місяці Фік лише грався. Торгав папір чи шматини, забирав капці господарів і, втікаючи, відносив їх у куток. Очевидно, що їх йому відбирали, заміняючи старою господаревою шкарпеткою. Нею міг гратися досхочу. Дан віднімав шкарпетку, але пес цупко держав її у зубах і гарчав. Так він скріплював свої молоді зуби і вчився боронити свою здобич. Грався м’ячиком, ловив його і, прикуцнувши на задніх ногах, погавкував радісно, тонко, по-щенячому.

Так поволі гра ставала наукою життя. Господарі вчили його бути охайним, проситися надвір, слухати наказів. Коли минув рік, Дан навчив його служити: носити й віддавати різні речі. Це називають «апортувати». Коли Фікові давали в зуби якусь річ, він носив її, доки не прикликували його й не наставляли руку або не показували пальцем на землю. Тоді клав ту річ, сторожко наставляв вуха і пильнував здобичі. Це вже була вища школа.

Згодом «апортування» стало найбільшою Фіковою чеснотою. Мавши два роки, він збуджував подив усього містечка. Вранці вибігав на вулицю, заходив до крамниці, де продавець давав йому звинену газету, і ніс її в зубах додому. Таким способом, лежачи в ліжку, господар міг прочитати газету.

Ще більший подив у сусідів збуджував вигляд пса, коли, міцно тримаючи в зубах шнурок, він ніс загорнену в папері ковбасу. Ішов самовпевнено, гордовито наставивши вуха і звільна виляючи хвостом.

На купно ходив Фік із господинею, і, хоч вона не потребувала такого помічника, завжди щось ніс у зубах, бо це справляло йому приємність, а людям розвагу.

Коли господарі йшли на прогулянку в ліс, брали з собою пса. Тоді вже він ганяв по лісі, витроплював усяких тваринок, вигрібав жуків, ловив мишей. Кожен рух збуджував у нього ловецький інстинкт. Любив гребтися в землі, добуваючись до нірок хом’яків та мишей. Зловивши котресь із них — загризав. Таке бо право в лісі. Здобич приносив господарям. На поклик «фуй» Фік кидав дичину і чекав на похвалу і пестощі: хтось чейже поклепає по голові, полоскоче за вухами і скаже пару слів. Виляв тоді хвостом, крутив задом, і його очі були повні собачої радости. Інколи Дан назбирував квіток і, зв’язавши в китицю, давав Фікові. Пес, не потребуючи наказу, знав, що квіти треба віднести господині. Швидко вишукував її в лісі й передавав китицю.

Ось такий то був Фік. Люди казали, що він мудрий, що розуміє кожне слово і кожний наказ господарів. І, мабуть, знав він дещо таке, чого ми, люди, не знаємо.

Добре годований і догляданий, жив у домашньому затишку Диких і був щасливий.

І було б так завжди, коли б не війна, коли б большевики не вивезли його господарів і він не залишився сам на вулицях міста.

Сам узимі, на снігу і на морозі.

БЕЗДОМНИЙ

Понуривши голову, Фік повернувся додому. Ходив же він постійно цією дорогою за своїми господарями, входив до цієї ж хати і жив у ній досі. Із звички повернувся й тепер.

Поблизу дому старанно обнюхував землю. Там уже не було слідів його господарів: вони увірвалися нагло зараз по виході з дому. Але ще свіжий запах житла спонукав його подряпати лапою двері, як це робив завжди.

Наслухував, настороживши вуха. За дверима гомоніли якісь голоси, зовсім не подібні до голосів його господарів. Все таки пошкрябав ще раз і заскавучав. Двері відчинилися і разом з гнівним «вон!» Фік відчув болячий удар і злетів униз по сходах. Голодний, з гострим болем під лопаткою, поволікся перевулком. На розі побачив знайомий склад дощок. Подався туди, шукаючи захисту. Під дошками вигріб у тринні нору, скулився і, вилизавши болюче місце, заснув. Перший раз надворі.

Нора під дошками відтепер стала йому домівкою. Пролежав у ній два дні в тяжкій дрімоті; коли прокинувся, його огорнула туга за господарями, і він тонко, жалісно заскавучав. Тоді підвівся і пішов у напрямі до дому господарів, все ще сподіваючись, що хтось його покличе. Але підійти ближче вже не зважився. Попивши води з придорожньої калабані, вернувся назад до своєї нори. І знов заснув.

Так проминуло декілька днів. Голод ставав щораз дошкульніший. Він і примусив Фіка покинути нору і шукати будь-яких харчів.

Він знову пішов у напрямі до дому господарів. Пам’ятав, що кухонні відпадки вони викидали до скрині, яка стояла на подвір’ї. Але, крім попелу, паперів та сміття, не було там нічого їстівного. Нова хвиля жалю-туги огорнула Фіка, і він завив протяжно й глухо.