Такий він був...: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Комірчина, в якій перетримували псів, стояла поблизу дротяної огорожі. За нею й походжав вартовий. Від сторони таборової площі бомба вирвала землю так, що одним кутом комірчина прилягала до вирви. Вона була завжди повна води, чи то з дощу, чи з позриваних водотягових рур. Вода була зелена і каламутна. Люди поглядали на неї зі страхом, кажучи, що там ще й досі лежать труни людей, які згинули під час бомбування.

Пси дерли землю й нюшили. Їхні носи вкрились землею, шкіра на лапах обдерлася до крови. Але божевільна віра в рятунок не покидала Фіка. Гріб землю, розкидав на боки й залазив у діру вже до половини, тільки зад стримів з неї. Запах свіжого повітря дужчав, ставав щораз виразніший. Швидко, швидко пазурями!

Випорпав груду землі, і нога опинилася в порожнечі. Попорпався ще трохи, аж діра розкрилась, і Фік побачив бліде передсвітанкове небо. Пропхався крізь діру і зараз же, втративши під ногами ґрунт, полетів униз головою в воду. Це була несподіванка, але Фік виринув і поплив до берега.

Омелян таки не знаходив собі спокою. Коли на небі появилася рання зірниця, він устав, накинув на себе халат і вийшов з бараку. Надіявся, що почує гавкання чи виття пса. Але всюди було тихо. І люди ще спали. Тільки там десь розміреним кроком ходив вартовий.

Омелян пішов у напрямі огорожі. Сам не знаючи куди. Розглядався й наслухував. Пройшов між кількома рядами бараків, минув магазин і взявся направо, поза таборову кухню. Там темніли якісь невеликі шопки. Може там замкнули Фіка? Надія жевріла, хоч і слабою іскрою. Наблизився до вирви і пристанув. Кроки вартового наближалися. Побіг швидко й впав поза купою викиненої землі. Вартовий, мабуть, побачив підозрілу тінь, бо засвітив ліхтарну. Гостре світло пронизало досвітній сутінок. В Омеляна застукало серце. Як побачить його вартовий, подумає, що він злодій, добирається до складів. Світло обмацувало землю. Спинилося на купі, за якою лежав Омелян, і освітило береги вирви.

В тій хвилині з глибини вирви виринув пес. Видряпався на берег і обтрясав з себе воду.

Поклик: «Фік!» і постріл пролунали одночасно.

НА ТЕКСТИЛЬНІЙ ФАБРИЦІ

І НА ГОСПОДАРСТВІ

Вранці відзивався гудок. Гострий, пронизливий, нестерпний. Не раз дівчата нарікали: хай би сказився! Бо він нагло вдирався в життя робітників, і з ним не можна було ніяк договоритися, ніяк його обминути: він кликав на працю.

З двох корпусів, у яких були приміщення для остарбайтерок,[3] вибігали дівчата. Їх німці вивезли на працю переважно з України. Вони збігали залізними сходили і розходилися по будинках, в яких працювали. Тепер уже стукотіли машини, бігали шпульки, снувалася пряжа, намотуючись на великі клубки. Ткацькі варстати пряли її потім, виробляючи полотно і вовняний матеріял на уніформи, коци і інші речі, потрібні для військового вжитку. Бо фабрика пана Гофбавера в цьому баварському містечку працювала, як і всі інші, тепер для війська.

Вполудне знову відзивався той же гостро-пронизливий гудок. Всі кидали працю і йшли до фабричної харчівні. Тут віддавали значки на харчі, брали з вікна кухні горщик із зупою та миску з чимось іншим і сідали їсти за довгими, на жовто помальованими столами. Зараз же наступний гудок кликав їх знову за станки. Біля них стояли до вечора, виконуючи важливу для армії працю за дуже малу платню. Але були вони не найманою, а примусово привезеною силою, невільницями чи воєнними бранками. Славетне німецьке «служити й мовчати» відносилось до них у стократ більшій мірі, як до самих німців.

Ставничі працювали в цій фабриці. Сюди їх приділили в таборі. Як сімейних, їх примістили не в спільній великій кімнаті, а в клітині, відгородженій картоновими стінами. Таких кілька клітин зробили з одної кімнати, що служила давніше як склад сировини.

Дерев’яні тапчани, присипані кукурудзяною соломою, були вкриті ряднами власного виробу, на них лежало по два коци і мала подушка з курячого пір’я. Стіл і дві лавки, скриньки з речами, одяг на стінах — оце було все майно родини колишнього вчителя.

В хаті панували завжди дошкульний холод і вогкість, бо палива давали мало, — воно мусіло обслуговувати виробництво.

Омелян не мав тяжкої праці. Він працював біля кітлів, у яких переварювали старе ганчір’я, папір, відпадки виробництва з додатком хемікалій. З того поставала маса, яку потім машини витягали в нитки і з неї виробляли матерію, мішаючи з вовняними, льняними чи конопляними нитками.

Марія працювала в прядильні. Обслуговувала два варстати, на яких нитки намотувалися на подовгасті шпульки.

У той час, коли батьки працювали, діти перебували в дитячому садку. До війни нічого такого не було при фабриці, бо в ній працювали місцеві люди і їхніх дітей матері виховували вдома. Чужинці ж мусіли працювати всі — і батьки і матері. Тож в одній фабричній кімнаті влаштували ясла-садок. Половина кімнати була обладнана ліжечками, в яких перебували малі діти, друга — лавочками, столиками та шафкою. В ній проходило життя старшеньких дітей. Їх доглядали по черзі дві робітниці, звільнені на той день від виробництва. Вони годували дітей, доглядали й бавилися з ними. Про навчання й мови не було.

В цьому то садку проводили день діти Ставничих. Івасеві був уже п’ятий, а Марті восьмий рік. Так вони жили в мандрівці і воєнних негодах, так і тепер мусіли звикати до умовин життя в фабриці. В погідні й теплі дні їм вільно було гратися перед вікнами на подвір’ї.

Усі діти були бліді, недоживлені, бо давали їм зовсім мало харчів, аби піддержувати життя. Вони ж не працювали, і директор злостився, що робітники з дітьми обтяжують його господарку. Але робітники були потрібні, і він мусів брати таких, яких до нього привозили. Зрештою і він і його невільники не вірили в тривкість такого стану. Зима сорок п’ятого року приносила Німеччині щораз нові поразки на фронтах. Хоч багато говорено про нову, загадкову зброю, якою німці переможуть союзників.

Це були похмурі дні, повні небезпек і непевности для всіх, хто в ту пору жив у Німеччині. Союзники бомбили міста, військові та залізничі споруди й фабрики. Вони заповіли, що в кожен фабричний комин кидатимуть бомби. А на фабриці Гофбавера було їх два, і дим з них то клубочився високо, то стелився по долині.

В той час, як Ставничі жили-працювали в фабриці, Жуки зажили на фармі. Миколі вдалося таки відвоювати своїх коней, і з ними його приділили до господарства пана Найснера.

Фарма Найснера стояла серед лісу на полонині. Внизу лежало містечко з двома фабриками і звивалася срібна стрічка ріки. Від містечка пнялися вгору доріжки вужівницями і зникали в альпійських лісах. Ось там, на висоті тисячі або й більше метрів, де ліс проріджувався, стояло на галявині кілька будинків. На цій гірській галявині було чудове повітря, і власники будинків, заможні фармери, займались там випасом худоби й молочним господарством.

Молоді сини фармерів були на фронті. Тому німці понавозили забраних зі сходу людей і розмістили їх, як наймитів, на цих господарствах. Пан Жук і його родина працювали за невелику плату, зате мали право жити на фармі і користатися харчами господаря.

Спершу Найснер не хотів держати Фіка й вимагав, щоб його знищили, та коли Жуки рішуче спротивились та ще й розказали історію пса, він погодився його залишити, але з умовою, щоб він був прив’язаний до ланцюга. Тож прийшлось Фікові звикати й до такого, дуже немилого, життя. Та він, що стільки пройшов і стільки бачив, наче знав, що це — необхідне і що це незабаром зміниться. Спершу торгав ланцюг і гриз, та згодом зрозумів, що перегризти його годі. Тому бігав вздовж дроту, на якому було почеплене кільце ланцюга, наслухував голосів лісу і тих, що долітали з інших фарм і з містечка внизу. Перегавкувався з сусідськими псами, і його досконалий нюх вивчив згодом усю найближчу околицю. Сморід фабричного диму, запах коней, худоби та бензини — ось що неслося від містечка і що було невловне для нюху людей.

І так прийшлося розстатися Ставничим з Фіком. Тої ночі, коли пес визволився з комірчини і лише чудом не згинув від пострілу вартового, припавши до землі, мусів Омелян подумати, що далі з ним зробити. Прийшов йому з поміччю чоловік із робочої бриґади, що виїздила до лісу заготовляти дерево. Схованого під плахтами, Фіка вивезли з табору на вантажному авті. Чоловік відніс його на господарство біля лісу і приобіцяв господареві заплатити за нього. Там і перебув Фік, аж доки Ставничі не залишили табору, а Жуки не влаштувалися на фармі, бо в фабриці напевно його не держали б. Діймаючу розлуку осолоджувало те, що Жуки були також майже його господарями під час довгої мандрівки. І те, що час від часу, в неділю, Ставничі навідувалися до Жуків. Здалеку вже пес помічав їх на стежці, що звивалася поміж полями, і вітав радісним гавканням. А вже міри не було Фіковій радості, коли Ставничі пестили його. В такі дні господар навіть дозволяв спустити пса з ланцюга, і він грався з дітьми, ходив з ними до лісу чи на полонину за квітками, і був щасливий.

Так, отже, жилося нашим знайомим на чужині. Очевидно, що Жукам куди ліпше, як Ставничим. Але Жуки час від часу підкидали якихось харчів своїм друзям, щоб допомогти їм перетривати.

СТАЛЕВІ МАШИНИ

Щораз частіше відзивався гудок. Але його різкий виклик лунав тепер у незвичайній порі. Такий самий нявкітливо-пронизливий. Ніби безліч котів виводили свою жалісну пісню поночі, напровесні. Він гомонів в усіх закутках фабрики, вдирався крізь зачинені вікна й двері, перемагав стукіт машин і гуркіт моторів. Він вилітав з фабрики і виводив свою одноманітну скаргу в містечку, аж поки не лягав десь далеко у горах. Після нього розлягався другий, коротший і гостріший. Першого називали «тривогою», і робітники мали наказ працювати, аж поки не залунає другий. Тоді мусіли мерщій бігти до підвалів. В ту пору звичайно літаки пролітали в найближчому сусідстві, понад важливим шляхом, що вів до Італії на південь. На Мюнхен, Авбґсбурґ, Нюрнберг. По дорозі вони бомбили залізниці, мости, двірці й фабрики, що ще збереглися.

Так було спочатку. Тоді всі люди навіть сходили до підвалів. Дехто не вірив, що можуть бомбити малу фабрику, закинену в гірській улоговині. Інші надіялись, що не бомбитимуть загалом нічого в містечку, бо в ньому була друга, більша фабрика. Над нею гордо повівав швейцарський прапор — червоний хрест на білому полі. Він був намальований також на дахах і коминах.

[3] робітниць зі Сходу