Кімната: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти вже ніколи не взнаєш, ха-ха-ха, — відповідаю я голосом Шахрая з мультику про Дору, коли той щось у неї краде.

Я беру одну червону шоколадку і підношу до рота Ма; вона хапає її передніми зубами, не зовсім ще гнилими, і, всміхаючись, хрумає.

— Дивись, — показую я їй. — У моєму торті лишилися вм’ятини там, де були шоколадки.

— Схожі на кратери, — каже Ма і кладе свій палець в один з них.

— Що таке кратери?

— Це такі діри, де щось сталося. Наприклад, виверження вулкана, вибух чи ще що.

Я кладу зелену шоколадку назад у кратер і рахую:

— Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один — бум!

Шоколадка злітає в Космічний Простір і потрапляє простісінько мені в рота. Мій іменинний торт — найліпша річ, яку я їв коли-будь.

Ма не хоче більше їсти. Дахове Віконце вбирає в себе все світло і стає майже чорним.

— Сьогодні весняне рівнодення, — каже Ма. — Я пам’ятаю, що того ранку, як ти народився, так казали в Телевізорі. Того року в березні також іще лежав сніг.

— Що таке рівнодення?

— Це такий день, коли кількість темряви дорівнює кількості світла.

Через торт дивитися Телевізор уже надто пізно. На годиннику — восьма тридцять три. Викот мало не відриває мені голови, коли Ма стягує з мене жовту кофту з відлогою. Я вдягаю свою спальну футболку і чищу зуби, а Ма тим часом зав’язує мішок зі сміттям і кладе його біля Дверей разом з нашим списком, що його написав я. Сьогодні в ньому таке: «Будь ласка: макарони, сочевиця, тунець, сир (якщо не дуже багато $). Джек. Дякую».

— А можна попросити винограду? Він же корисний для нашого здоров’я.

І Ма дописує внизу: «Виноград, якщо можл. (чи будь-яку свіжу або консервовану садовину)».

— Розкажи мені якусь історію.

— Тільки коротеньку. Хочеш про... Імбирного Джека?

Ма розповідає дуже швидко і смішно; Імбирний Джек вистрибує з печі, котиться собі й котиться, і ніхто його не може піймати: ні бабуся, ні дідусь, ні молотники, ні плугатарі. Та зрештою, через свою тупість, він дозволяє лисиці переправити себе через річку, і вона його тут-таки гамає.

Якби я був зроблений з тіста, то сам себе з’їв би, щоб не дістатися нікому.

Ми хутенько читаємо молитву, склавши руки разом і заплющивши очі. Я молюся, щоб Іван Хреститель і дитя Ісус прийшли погратися з Дорою та Чобітком. Ма молиться, щоб сонечко розтопило сніг на Даховому Віконці.

— Можна мені трошки моні?

— Завтра зранку, щойно прокинешся, — каже Ма, натягаючи спальну футболку.

— Ні, я хочу сьогодні.

Вона киває на Годинника, що показує восьму п’ятдесят сім; до дев’ятої лишилося тільки три хвилини. Тож я біжу в Шафу, лягаю на свою подушку і кутаюсь у Ковдру, сіру й пухнасту, з червоним кантом. Просто наді мною висить малюнок мене, я про нього вже й забув. Ма просуває до мене голову.

— Три цьомики?

— Ні, для пана П’ятилітка — п’ять.

Вона цьомає мене п’ять разів і зі скрипом зачиняє дверцята.

Зі щілин пробивається світло, і я можу бачити деякі свої частини на малюнку: риси, як у Ма, і ніс, схожий тільки на мій власний. Я притискаюся рукою до паперу — він шовковистий на дотик. Я випростуюся так, що моя голова і ноги впираються в стінки Шафи. Я слухаю, як Ма вдягає свою спальну футболку і п’є болегамівні пігулки — на ніч завжди дві штуки, бо каже, що біль — наче вода — розливається по тілу, тільки-но лягаєш у Ліжко. Ма спльовує зубну пасту.

— Нашого Зака обгавкав собака, — починає вона.