Емілі з Місячного Серпа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чому твоя мама не любить мене? — спитала вона без манівців, коли маленького Лео занесли до повітки.

— Бо я люблю тебе, — лаконічно відповів Тедді. — Вона не зносить тих, кого я люблю. Боюсь, незабаром вона отруїть Лео. Волів би… щоб вона менше любила мене, — вибухнув хлопець, уперше збунтувавшись проти несамовитої материнської любові, проти невгасимих материнських ревнощів, котрі інстинктивно сприймав як пута, як неволю. — Мама твердить, мовляв, мені не потрібні латина й алгебра, бо не хоче, щоб я цього року відвідував школу. Каже, ніколи зі мною не розлучатиметься. Та що мені латина й математика! Я хочу вчитися на художника, вступити з часом до вищої школи, де викладають великі майстри. Вона мене не пускатиме — я знаю! — вже зараз ненавидить мої малюнки, гадаючи, ніби я люблю їх дужче, ніж її. А це неправда: я люблю маму, вона добра, мила зі мною, сповнена ніжності… Але їй здається, наче моє малювання мені дорожче, ніж вона, тому вона палить те, що я малюю. Кілька образків уже спалила. Раптово зникли з повітки, де висіли на стінці, і я ніде не можу їх віднайти. Якщо заподіє Лео якесь лихо, я зненавиджу її.

— Скажи їй це, — мовила Емілі пристрасно. — Нехай знає, що ти здогадуєшся, хто винен у смерті Смока і Баттеркап. Скажи відверто, що знаєш про це і перестанеш її любити, як із Лео щось трапиться. Вона так налякається, що нічого йому не зробить, — я певна! Говори лагідно, не ображаючи її почуттів до тебе, а втім, скажи неодмінно. Так буде найкраще для всіх зацікавлених осіб, — закінчила Емілі, з блиском наслідуючи тітку Елізабет, коли вона висуває комусь жорсткий ультиматум.

— Напевно, так і вчиню, — погодився Тедді, з журбою в голосі. — Не можу змиритися з думкою про зникнення Лео вслід за моїми котами. Це єдиний пес, якого я мав коли-будь, а я завжди мріяв про пса. Ах, Емілі, як добре, що ти вже вернулася!

Дуже приємно чути такі слова, а надто з вуст Тедді. Повернувшись до Місячного Серпа, Емілі почувалася щасливою. В кухні пломеніли свічі, дещо миготливі од серпневого вітерця, що інколи вривався до кімнати крізь відчинені двері та вікна.

— Либонь, тепер свічки тобі вже не до вподоби, Емілі. Ти-бо звикла в Поповому Ставі до ламп, — сказала тітка Лаура, зітхаючи. Одною з головних турбот Лаури Муррей була впертість, яку виявляла Елізабет, захищаючи патріархальне освітлення.

Емілі задумливо роздивилася по кімнаті. Пломінець одної свічі так ритмічно коливався від повіву вечірнього вітру, немовби свіча кивала їй голівкою на знак привітання.

— Сама не знаю, тітко Лауро, — відповіла вона повагом. — Зі свічками можна здружитися, наче з людьми. Попри все, я люблю це освітлення.

Тітка Елізабет, заходячи до кухні, почула її слова. У блакитних тітчиних очах засвітилося щось подібне до задоволення.

— Ти маєш клепку в голові, — похвалила вона.

«Це другий комплімент, який чую від неї», — подумки зауважила Емілі.

— Дивись-но: Емілі начебто підросла за час своєї гостини в Поповому Ставі, — мовила тітка Лаура, уважно приглядаючись до небоги.

— Я цього не бачу, — доволі терпко відповіла тітка Елізабет, — її суконка анітрохи не коротша, ніж була до гостини.

— А я певна, що підросла, — стояла на своєму Лаура.

Кузен Джиммі взявся зміряти Емілі, аби покласти край суперечці. Виявилося, що її маківка сягала останньої позначки на дверях молочарні.

— От бачиш! — тріумфувала Елізабет, потішена тим, що має рацію і в такому питанні.

— Але вона інакше виглядає, — мовила Лаура, зітхаючи.

Її заувага була слушною. Емілі справді виросла, втім, не тілесно. Її душа досягла певного ступеню зрілості, й цю зміну помітила в ній сповнена турботливої любові тітка Лаура. З Попового Ставу повернулася не та Емілі, що виїхала з Місячного Серпа. То вже була не дитина. Родинні спогади тітки Ненсі, внутрішня колотнеча, пережита Емілі через болісну історію пані Барнлі, страшна година змагання зі смертю на узбережній скелі, дружба з Діном Прістом — це все сприяло прискореному визріванню її розуму, її емоційності. Коли другого дня піднялася на горище й передивилася свої рукописи, то виявила з неабияким подивом, що вони не такі вже вартісні, як доти гадала. А деякі видалися їй геть беззмістовними, дурними та й годі. Вона засоромилася їх, так сильно, аж крадькома знесла до кухні й спалила. Тітка Елізабет була вельми незадоволена, коли, зайшовши до кухні, виявила в печі купу золи й відтак не могла готувати вечерю, доки не вигребла звідти весь попіл.

Емілі вже не дивувалася, що панна Браунел колись поглумилася над її творами, хоч це не пом’якшувало відчуття гіркоти. Вважала, що половина цих віршів годиться хіба для пічки, а половина таки вартує ретельного опрацювання чи переробки. Заходилася писати нову поему «Повернення додому з Попового Ставу». Оскільки в ній мав бути вшанований окремою увагою кожен із Мурреїв і кожен із Прістів, то поема обіцяла стати розлогою і приємно заповнити кілька тижнів часу молодої авторки. Добре було вдома, як добре!

«Немає на світі чарівнішого куточка, ніж Місячний Серп», — думала Емілі.

Фактом, який засвідчив зміни, що сталися в ній самій та в її житті, було визнання її права на власну кімнату. Тітці Елізабет надто припала до серця кількатижнева самотність в опочивальні, щоб відмовлятися від неї знову. Поклала собі, що вже не спатиме коло дівчиська, яке ні сіло, ні впало, серед глупої ночі, ставить приголомшливі запитання.

Тож по довгій нараді з Лаурою ухвалили, що Емілі перейде до покою своєї небіжчиці-матері. Під час її відсутності покій прибрали й цілком опорядили до дня її приїзду. Ввечері того дня тітка Елізабет повідомила небозі, мовляв, віднині вона буде спати саме в тій кімнаті.

— То буде моя власна, тільки моя кімната? — спитала Емілі з певною недовірою.

— Так. Ми маємо надію, ти дбатимеш у своїй спальні про чистоту і лад.

— Там ніхто не ночував, відколи… відколи твоя мама покинула Місячний Серп, — мовила тітка Лаура, мовила тоном, який вочевидь не сподобався тітці Елізабет.

— Твоя мати, — сказала Елізабет, холодно дивлячись на Емілі, з довгастим своїм лицем, якому одсвіт близької свічі надавав чоловічого вигляду, — втекла, зневаживши свою родину, розбивши серце свого батька. Була нерозумною, невдячною, непокірною дівчиною. Сподіваюся, ти ніколи не зганьбиш родину таким безпутним учинком.

— Ой, тітко Елізабет! — скрикнула Емілі, що їй аж дух перехопило від раптового враження. — Коли отак тримаєш свічу, то лице твоє схоже на лице мерця. О, як цікаво!

Тітка Елізабет лише скривилася та й пішла нагору. Шкода було гаяти час на умовляння-впоминання і мудрі сентенції, коли маєш справу з такою дитиною.

Емілі, вперше залишена самотою в покої своєї матері, з цікавістю роззиралася навколо. Не могла лягти в ліжко, не обнишпоривши всіх куточків. Покій виглядав старосвітським, навіть дуже, як, зрештою, всі покої в Місячному Серпі. Шпалери були неначе обсипані золотими зірками, на стінах висіли старі картинки, подекуди з девізами й прислів’ями, виплетеними з гарусу. То були власноручні витвори її тітоньок або «премії» з часів їхньої молодості. На одному з образків красувалася пара янголів-хоронителів. Емілі глянула на нього з легким презирством.

— Не люблю янголів з пір’ястими крилами, — сказала рішуче. — Янголині крила мають бути витканими просто з веселкових барв.