Емілі з Місячного Серпа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Емілі зашарілася. Знала, що не годиться дивитись на людину так настирливо. А, до того ж, він зовсім їй не подобався, тому вдячна була, що на відповіді не наполягав.

— Ти знаєш, хто твій мимовільний рятівник? — запитав Дін.

— Ви, мабуть, Гор… ви пан Дін Пріст, — відповіла Емілі, знов зашарівшись. Була на волосину від прикрої нетактовності.

— Ти не помилилася: я справді Горбань Пріст. І не соромся, що ледь не вимовила це прізвисько. Я не раз його чув. Такий-бо вже прістівський гумор! — Дін засміявся неприємним, деренчливим сміхом. — Причина такого, а не інакшого прізвиська, доволі очевидна. «Горбань» — це все, що я виніс зі школи. Скажи-но, як сталося, що ти опинилася на тому клятому скельному виступі?

— Думала про різні речі й не дивилася на дорогу, — зізналася Емілі.

— Одне слово, мріяла. Ну, то справдяться твої мрії. І взагалі: ти народилася під щасливою зорею. Нині була за крок від загибелі, але ж я нагодився вчасно. Як тебе звати, якщо маєш імення? Сумніваюсь у тім, адже в тебе шпичакуваті вуха! Може, через тебе я ввійшов у стосунки з добрими чаклунками?

— Я Емілія Берд Стар із Місячного Серпа, — досить холодно відказала дівчинка. Згадування про вуха вже починали її дратувати. Чи й справді в них є щось незвичайне, чудне?

А втім, цей горбань чимось її приваблював. Емілі швидко визначалася у своїй симпатії чи антипатії стосовно людей, яких зустріла вперше. За лічені хвилини вона вже знала, любить когось чи не любить, чи зовсім байдужа. А нині переживала дивне відчуття, що знайома з Діном Прістом багато-багато літ — може тому, що справжньою вічністю видався їй час, коли чекала його повернення з рятівною мотузкою. Не був гарний на вроду, зовні їй не подобався, та вже встигла його полюбити, душею привернулася до мудрого чоловічого обличчя з магнетичними зеленими очима.

— То ти панянка, що прибула в гостину до Попового Ставу? — запитав Дін Пріст, вельми здивований. — Тоді тітка Ненсі повинна ліпше тебе пильнувати. Моя люба, дорога моя тітка Ненсі!

— Я бачу, ви її не любите, — зауважила Емілі.

— Чи завжди ми любимо тих людей, котрі нас не зносять? Ти вже встигла, напевно, зауважити, що дорога моя пані Тітка мене ненавидить.

— О, не думаю, щоб вона була аж такою лихою, — заперечила Емілі. — Либонь, добре ставиться до вас, бо твердить, ви єдиний з Прістів, хто полине просто на небо.

— Вона не вважає ці слова за комплімент, а тобі вони здаються компліментом через твою невинність. Отже, ти є дочкою Дугласа Стара? Я добре знав твого батька. Ми дружили, навчаючись у Королівській Академії, а потім наші дороги розійшлися. Він присвятив себе газетярству, я вчився далі. То був єдиний мій друг, ще зі шкільної лави, єдиний хлопець, який не величав мене горбанем і взагалі не висміював мене, хоч я не годен був грати ні в футбол, ні в теніс. Емілія Берд Стар! Стар має бути твоїм іменням, бо Стар по-англійському означає «зірка», а ти виглядаєш саме як зірочка. Твої очі такі блискучі, і все твоє єство променіє так потужно… Твоє місце — радше на досвітньому небі, що вже приготувалося до сходу сонця, аніж на землі чи навіть на присмерковому небі. Так: називатиму тебе Зіронькою.

— Це означає, що ви вважаєте мене гарною? — спитала Емілі навпростець.

— Я не замислювався, гарна ти чи ні. Гадаєш, зірка повинна бути гарною?

Емілі задумалася.

— Ні, — відказала нарешті. — Для зірки це недоречне означення.

— Я бачу, ти є мисткинею слова. Так, звісно, «гарний» — нікчемне означення. Зорі великі, принадні, світосяйні. Нечасто ми бачимо зірку в людській подобі. Ой, здається мені, я чекатиму на тебе.

— Я вже готова йти, — запевнила Емілі.

— Гм, не це я мав на думці. Ну, менше з тим. Ходім, Зіронько. Будемо йти поволі. Не думав, що сьогодні піду до Попового Ставу. Отже, ти вважаєш мене чоловіком непоказним, непривабливим?

— Я такого не говорила! — голосно запротестувала Емілі.

— Справді, не говорила. Проте я вмію читати думки, моя Зіронько. Боги вділили мені цього хисту. А ти сама вродлива — як ти гадаєш?

— Радше так, вродлива… Відтоді, як тітка Ненсі дозволила мені носити гривку, — визнала Емілі.

— Гривку! Яке бридке, простацьке слово!

— Так, негарне. Я не вживаю його в поезії, але в прозі…

Таким чином Дін Пріст мимоволі довідався, що Емілі складає вірші. І ще багато цікавих і чарівливих відкрить зробив молодик за час несподіваного походу до Попового Ставу.

Зазвичай Емілі була доволі стримана у словах за присутності чужих людей, але тут відчувала стільки доброзичливості й розуміння, що позасвідомо звірялася Дінові, як старому приятелеві. Розкрила йому святая святих своєї душі, розмовляючи з ним цілком невимушено.

Вона знову почала сильно відчувати пульс життя. Відчувала, що живе і жити буде. «Неначе пташка знову заспівала в моїм серденьку». Так вона висловила свої почуття в листі до батька, що буде написаний завтра. А як приємно ставити ногу на твердий ґрунт!

Емілі все розповіла новому другові — про своє життя, свої уподобання і прагнення, про плани на майбутнє і свою творчість. Лиш одного не повідала: про журбу, пов’язану з матір’ю Ільзи. Про це нездатна була говорити ні з ким. Тітка Ненсі могла не хвилюватися: Емілі не поширюватиме пліток, почутих у Поповому Ставі.

— Сьогодні, коли дощило й незмога було вийти з дому, я написала вірша. Починається так: