Емілі з Місячного Серпа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А далі, далі буде? — спитав Дін, який знав достеменно, що Емілі тільки й чекає подібного запитання.

Емілі, зрадівши, взялася декламувати цілого вірша. Коли ж дійшла до найкращих, на її думку, рядків, то сповільнила темп і крадькома поглянула на Діна — пересвідчитись, чи він у захваті. Але парубок ішов, опустивши очі; його обличчя не виказувало нічого, крім легенького розчарування.

— Гм, — озвався він, коли авторка скінчила. — Тобі дванадцять років, чи не так? Побачимо, що буде років за десять, а поки що рано давати оцінку.

— Отець Кассіді радив мені писати далі! — майже в розпачі вигукнула Емілі.

— І даремно. Писатимеш у будь-якому разі, незалежно від чиїхось порад. Ти маєш у собі письменницьку жилку, і ця недуга невиліковна. Що збираєшся робити зі своїми поезіями?

— Маю намір стати великою поеткою або видатною романісткою, — поважно відказала Емілі.

— Ну, це тільки питання вибору, — доволі сухо зауважив Дін. — Може, навіть ліпше писати романи й повісті — це начебто краще оплачується.

— Що мені заважатиме при писанні романів, то це любовні стосунки, — зізналася Емілі. — Я певна: ніколи не вмітиму це змалювати. Вже намагалася, — додала наївно, — і так нічого й не вигадала.

— Тим не журися, — потішив Дін, — з часом я навчу тебе цього мистецтва.

— Невже? — зраділа Емілі. — Так буду вдячна вам, якщо справді забажаєте мене навчити. Мені здається, з усім іншим я здатна впоратись сама, і загалом непогано.

— Тож укладаємо угоду. Пам’ятай про це і не шукай собі іншого навчителя! А скажи: що ти робиш у Поповому Ставі, коли не складаєш віршів? Невже не почуваєшся самотньою в товаристві тих двох стареньких?

— Ні. Мені вистачає мого власного товариства, — з гідністю відповіла Емілі.

— Може, й твоя правда. Зірки відокремлені від решти сього світу, вони тішаться своїм власним світлом, а чужого не вельми й потребують. А ти справді любиш тітку Ненсі?

— Так, люблю. Вона дуже добре до мене ставиться. Не змушує мене носити капелюшків од сонця й дозволяє ходити босоніж до полудня. Зате пополудні я мушу носити взуття, що застібається на гудзики, а я не терплю його.

— Ну, звісно. Ти воліла б сандаликів, зітканих з місячного проміння. Зіронько, ти зовні не схожа на свого тата, але нагадуєш його внутрішніми рисами. Чи, може, ти вдалася у свою маму? Ніколи її не бачив.

Емілі посміхнулася. В ній раптом озвалося почуття гумору.

— Ні, — заперечила. — Від мами в мене лише усміх та вії. А чоло — татове, очі й волосся — моєї бабці зі Старів, ніс — дядька Джорджа, руки — тітки Ненсі, лікті — кузини Сузанни, ноги — прабабці з Мурреїв, а брови — дідуся Муррея.

Дін Пріст голосно засміявся.

— Жива мішанка, та й годі. Як і всі ми, зрештою. Одначе душу маєш свою, власну — за це ручаюся.

— Ох, як добре, що я вас люблю! — поривно вигукнула Емілі. — Адже це нестерпне почуття — не любити людину, яка врятувала тобі життя. І я зовсім не журюся, що це вчинили саме ви.

— Добре! Бо знаєш, віднині твоє життя належить мені. Я врятував тебе, отже, ти є моєю власністю. І не забувай про це ніколи.

В душі Емілі закипів бунт. Думка про те, що її життя має належати будь-кому іншому, опріч неї самої, не припала їй до смаку. Вона була рішуче проти того, щоб трактувати питання в такий спосіб, — навіть із боку людини настільки їй симпатичної, як Дін Пріст. А сам Дін пильно стежив за її німими реакціями. Все зрозумів і посміхнувся.

— Це не дуже тобі сподобалося, так? Бачиш-но, людина завжди спокутує всі події у своєму житті, що виходять за межі буденності. От, наприклад, через подію сьогоднішню ти втратила свободу. Ні більше, ні менше.

Парубок сміявся. Жартував — річ ясна, — та Емілі почувалася досить ніяково. Зірвала придорожну квітку, кинула її на землю і столочила. Дін приглядався до неї, потішений. Коли дивився на Емілі, очі його світилися ніжністю.

— Ти виняткова особа. Ти незалежна душа. Ми будемо друзями, ми вже друзі. Завтра завітаю до Попового Ставу — прочитати те, що написала про Каролін та мою вельмишановну тітоньку. Я певен, що буду захоплений. А все ж надалі не забрідай у місця, геть віддалені від будь-якої цивілізації. Надобраніч, моя світанкова Зіронько.

Він дивився їй услід, аж доки не зникла з очей.

— Що за дитина! — шепотів до самого себе. — Повік не забуду її погляду, як лежала на тій смертоносній скелі — нещасне, перелякане створіння. Ще ніколи не зустрічав істоти, настільки виповненої радістю життя. Так, це справжня дочка Дугласа Стара — плоть від плоті! — чоловіка, що єдиний не величав мене горбанем.

Дін нахилися й підніс потоптану Емілі квітку. Вернувшись додому, він умістив зім’яті пелюстки між аркушами давнього тому поезій, там, де на певній сторінці червоним олівцем було відзначено двовірш:

Розділ 27. Емілі дає обітницю

Уперше від смерті батька Емілі спілкувалася з другом, який розумів її цілковито й поділяв її бачення світу. Таким другом виявився Дін Пріст. Любити легко; це почуття, як подумати, є занадто буденним, пересічним; але розуміння… О, це рідкісне явище! Цілими днями вони блукали околицями Попового Ставу, користуючись тим, що стояла прегарна серпнева погода, розмовляли про чудесне та вічне й насолоджувалися «одвічною красою природи», про що так проникливо й натхненно пише Вордсворт.