Емілі з Місячного Серпа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Утім, чудові дні відпочинку скінчилися передчасно й несподівано. Спершу було вирішено, що Емілі гостюватиме в Поповому Ставі до кінця серпня. Та вже у середині місяця тітка Ненсі раптово заявила:

— Вертайся додому, Емілі. Мені вже досить твоєї присутності. Я дуже тебе полюбила, ти, в кожному разі, не дурноверха, радше гарна, аніж не гарна, і вельми добре вихована… Можеш сказати Елізабет, мовляв, на мій погляд, ти зробиш честь родові Мурреїв. Одначе годі: вертайся додому.

Душу Емілі шарпали суперечливі почуття. Була прикро вражена словами: «Мені вже досить твоєї присутності». Кожен відчув би образу! Це вирувало в ній протягом кількох днів — невпинно думала, яку відсіч дати нелюб’язній тітці Ненсі, й лишень коли придумала і записала її до щоденника, лишень тоді відчула полегкість, мовби насправді виповіла ті слова.

Крім того, жаль їй було залишати Поповий Став. Полюбила цей гарний старий будинок, цю затоку, сад із сріблястою кулею і червоний покій, а в ньому ліжко, яке не мусила ділити ні з ким, яке давало їй цілковиту свободу рухів. Та понад усе їй жаль було розлучатися з Діном Прістом. А водночас вона з насолодою передчувала своє повернення до Місячного Серпа, до вірних друзів: Тедді з милим його посвистом, Ільзи — незрадливої своєї товаришки, Перрі з його незнищенними пориваннями до чогось вищого, Майка і нового молоденького котика, а також омріяного світу Шекспірового «Сну літньої ночі». Кузен Джиммі ось-ось візьметься працювати в саду: квіти у повній красі, серпневі яблука зовсім достигли… Усвідомивши всі радісні перспективи, пов’язані з поверненням додому, Емілі швидко змирилася з думкою про від’їзд. І заходилася пакувати валізу.

Лиш одне її засмучувало: тітка Ненсі не бажала вертати їй портретик, намальований Тедді.

— Я залишаю його собі, — повідомила тітка рішучим тоном. — 3 бігом часу цей малюнок набуде значної вартості, як один із першотворів великого художника.

— Я тобі його позичила, тітко Ненсі, і ясно про це попередила! — лементувала обурена Емілі.

— Я ж бо стара чортиця, що не відає докорів сумління, — крижаним голосом відповіла тітка Ненсі. — Саме так мене величають усі Прісти — за моєю спиною, звісно. Хіба ні, Каролін? Я вподобала цей малюнок і не віддам його. Велю оправити його в рамку і повішу тут, у вітальні. Але відпишу його тобі за духівницею, вкупі з речами, котрі вже обіцяла. І не залишу тобі ані шеляга — на це навіть не сподівайся.

— Гроші мені не потрібні, — відрізала Емілі згорда. — Я сама зароблятиму купи золота. Але з твого боку нешляхетно привласнювати мій малюнок. Цей портрет подаровано мені, а не тобі.

— Що ж, я ніколи не була шляхетною, — підтвердила тітка Ненсі. — Правда, Каролін?

— Атож, ніколи, — невдоволено буркнула Каролін.

— От бачиш? Не вчиняй колотнечі, Емілі. Ти поводилася дуже добре — весь час перебування в Поповому Ставі, — але гадаю, сьогоріч я виконала стосовно тебе свій обов’язок. Повертайся до Місячного Серпа, і коли Елізабет не дозволятиме тобі сього чи того, скажи їй, мовляв, я завжди все тобі дозволяла. Не знаю, чи це допоможе, а все-таки спробуй. Елізабет, як і вся моя рідня, безперестану думає про те, що я вчиню зі своїми статками.

По Емілі приїхав кузен Джиммі. Як же вона зраділа, угледівши його миле обличчя з добрими очима, густу його бороду! Але зробилося їй дуже сумно, коли звернула погляд на Діна.

— Як хочете, можу поцілувати вас на прощання, — мовила вона тремтливим голосом.

Емілі не любила цілуватися — ні з ким. І зараз не мала бажання цілувати Діна, втім, так його любила, що вважала за можливе розширити для нього межі галантності.

Дін подивився на неї з лагідною усмішкою. Така молоденька, така чиста, так мило збентежена…

— Ні, не хочу тебе цілувати… Поки що ні. Перший наш поцілунок не має бути прощальним. Це стало б лихою призвісткою. Зіронько моя світанкова, мені так жаль, що ти від’їжджаєш. Але невдовзі побачимось. Як ти знаєш, найстарша з моїх сестер мешкає у Чорноводді, а я зненацька відчув у своїм серці приплив братерської любові. Тепер я часто її навідуватиму. Та, незалежно від цього, пам’ятай: ти обіцяла писати мені раз на тиждень. А я, не гаючись, відповідатиму.

— Так, милими довгими листами, — просила Емілі. — Обожнюю довгі листи.

— Довгі? О, вони будуть чималенького обсягу, Зіронько. А зараз я не повім тобі навіть слова «прощавай». Складемо угоду, Зіронько: ніколи не будемо прощатися на словах. Кожен раз, як доведеться розлучатись, будемо розлучатися тільки з усмішкою.

Емілі змусила себе посміхнутися, цієї ж миті повіз рушив.

Тітка Ненсі й Каролін зайшли до будинку. Дін посвистом закликав Твіда, й обидва попрямували до затоки. Парубок відчув себе таким самотнім, таким покинутим, аж подумки засміявся з самого себе.

Емілі й кузен Джиммі мали стільки одне одному розповісти, що дорога додому видалася їм дуже короткою.

Місячний Серп постав білим, аж сліпучим у промінні призахідного сонця. Три Принцеси стояли на своїх місцях, такі ж величні й гордовиті, як давніше. Сумовито шуміла морська затока.

Тітка Лаура вибігла їм назустріч, її прекрасні блакитні очі світилися великою радістю. Тітка Елізабет саме порядкувала на кухні — готувала вечерю, — сьогодні її погляд був не таким неприязним і зарозумілим, як зазвичай; крім того, вона приготувала Емілі на десерт чудовий крем. Перрі прибіг босоніж, увесь замащений, і миттю заходився розповідати Емілі всякі історії про котиків, телят, а також поросят. Ільза прийшла спішно. Емілі подумала, що досі як слід не усвідомлювала, наскільки Ільза сповнена життя, які блискучі в неї очі, яке золотаве й шовковисте волосся, ще золотавіше, ніж будь-коли, під блакитним шовковим капелюшком, що їй купила пані Сіммс у Шрусбері. Ільза кинулася Емілі на шию з вигуком нестримної радості, а вже за десять хвилин посварилася з нею через котенятка, бо ж Емілі не дозволила їй забрати його до себе.

— Я повинна забрати його — ти, зловісна гієно! — викрикнула Ільза. — Він так само твій, як і мій, — чуєш, свиня?! Наша стара кішка є для цього котика матір’ю, отже, він радше мій, аніж твій. Адже Майк йому лише батько.

— Ільзо, такі вислови є вищою мірою непристойними, — озвалася тітка Елізабет, аж бліда від обурення. — А як будете лаятись через те кошеня, то велю втопити його — затямте собі!

Ільза втихомирилася, коли Емілі почасти визнала її права на котика, зокрема право дати йому ім’я на свій смак. Ільза назвала його Роженькою. Емілі це ім’я не сподобалося, адже кузен Джиммі називав котика Малим Томом, отже, вона мала підстави гадати, що тваринка таки чоловічої статі. І тут дівчата знов наразилися на гнів тітки Елізабет, яка заявила, мовляв, дискусії на подібні теми є недозволеними.

«Нехай буде Роженька, — подумки згодилася Емілі, — та я називатиму його Розанець: як-не-як звучить по-чоловічому».

Котик був сіруватої масті, що нагадувало Емілі її улюблену, навіки втрачену кішку — Зухвалу Сел Другу. Так добре пахло його хутерко, тепле і чисте.

Після вечері вона почула зі старого саду посвист Тедді, той самий чарівний сигнал. Емілі вибігла назустріч. Попре все, не було на цілім світі нікого, хто міг би для неї зрівнятися з Тедді. Привітавшись, подалися до господи пані Кент, бо Тедді хотів показати Емілі песеня, що його подарував йому доктор Барнлі. Пані Кент не прикидалася задоволеною приходом дівчинки — була ще холоднішою і мовчазнішою, як зазвичай. Сиділа й спостерігала за дітьми, що бавилися з піском. Від часу до часу її очі набирали якогось похмурого блиску. Дивлячись на неї, Емілі почувалася зніченою, особливо як ненароком зустрічалися поглядами. Ще ніколи так гостро не відчувала неприязні з боку пані Кент, як ось тепер.