Емілі з Місячного Серпа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона так перейнялася своїм задумом, аж не склепила очей до глибокої ночі — не спалося їй. Так добре було лежати й, напружуючи зір у пітьмі, уявляти собі перебіг майбутніх подій. Уже бачила свої поезії надрукованими, за підписом: Е. Берд Стар, бачила очі тітки Лаури, що сяють гордістю і захватом, бачила, як пан Карпентер показує вірші стороннім людям, говорячи: «Це твори моєї учениці, дуже здібної дівчинки!», бачила заздрість чи ошелешеність в очах ровесників і ровесниць, бачила й себе на гірській вершині, не конче альпійській, як оздоблює своїм підписом мертвий камінь побіля шарпаного вітрами намету.

Нарешті почався новий день. Емілі з’явилася до школи такою неуважною, такою поглинутою своїм проектом, що на всі запитання пана Карпентера відповідала вкрай погано. Незадоволення шляхетного вчителя сьогодні мало її обходило. Фізично була в Чорноводді, але душею — у захмарних високостях.

Щойно заняття скінчилися, Емілі побігла додому, на горище. Старанно переписала декілька поезій, зважаючи навіть на крапки над «і». Писала на лінійованому папері, щоб не «з’їжджати». Не відаючи друкарських правил, писала на обох сторінках аркуша. Нарешті скінчила й прочитала вірші вголос, не без насолоди повторюючи окремі строфи.

— Так, це гарні вірші, — прошепотіла вона, — тепер навіть дивно, що спали мені на думку.

Другого дня Емілі вислала свої поезії до редакції й відтоді жила в постійному очікуванні. Коли ж прийшов черговий випуск «Тижневика», розгорнула його тремтячими руками й передусім зазирнула до «куточка поетів».

Але ніде й сліду не було ні «Вечірніх мрій», ні будь-якого іншого витвору Емілі.

Відтак піднялася на горище, кинулася на стару отоманку й заплакала від гіркого розчарування. Почувалася так, ніби хтось надавав їй ляпасів. Вона зазнала страшного приниження й була впевнена, що не зможе оговтатись.

Як же вона тішилася, попри своє нещастя, що принаймні не повідала Тедді про намір надрукуватися в часописі. А спокуса була великою! Стрималася тільки тому, що з радістю уявляла собі здивування і гордість Тедді, коли несподівано покаже йому свій витвір, своє ім’я надрукованими на шпальтах «Тижневика». Про те, що вислала поезії до редакції, вона прохопилася тільки Перрі, який нині страшенно розлютився, побачивши дівчаче личко, залите сльозами.

— Поїду до Шарлоттетауна й розіб’ю лоба видавцеві «Тижневика», — заявив Перрі з виразом очей, яким тридцятьма роками пізніше впокорював найноровистіших членів його партії.

— Це нічого не дасть, — сухо відповіла Емілі. — Йому не сподобалися мої вірші, розумієш? Він вирішив, що вони не гідні того, щоб бути опублікованими. Це мені так болить, Перрі, — саме те, що він не вважає їх добрими. Ну, ти розіб’єш йому голову — і що це змінить?

Минув тиждень, поки Емілі сяк-так відновила внутрішню рівновагу. Врешті-решт, написала повістину, де видавець «Тижневика» постав в образі скінченого мерзотника і, бувши викритим, ішов до в’язниці в супроводі поліції. Тоді їй суттєво полегшало. І вже зовсім забула про поразку, пов’язану з «Вечірніми мріями», складаючи «Оду до прекрасного квітня».

Але гіркий досвід спонукав її до критичного мислення. Віднині не раз, перечитуючи свої рукописи, вона доходила висновку, що вірші, які викликали, було, її наївне захоплення, годяться лише для спалення. І шпурляла їх до пічки, хоч це трохи боліло їй. Нищити те, що нам любе, — завжди невдячна справа.

Розділ 29. Святотатство

Тієї зими поміж тіткою Елізабет і Емілі траплялося чимало сутичок. Зазвичай перемогу здобувала тітка Елізабет. Жило в ній незнищенне прагнення до здійснення своєї волі навіть у найдрібніших, пустих справах. Але знову їй довелося стикнутися з тим шаром граніту у вдачі Емілі, якого ніщо не могло ні скришити, ні розламати. От Марія Муррей — була тихою, покірною істотою, як свідчили родинні хроніки сторічної давнини. Однак і в ній жила ота незламність, що проявилася у незабутньому: «Я залишуся тут», — від якого вона не відступила. Тітка Елізабет намагалася побороти цю рису в Емілі й завжди зазнавала поразки. Проте не робила висновків на майбутнє, а знову і знову вдавалася до небезпечного експерименту. Часом вона здавала собі справу, що Емілі починає виходити з дитячого віку, але тим паче прагнула загнуздати її норов, буйний і незалежний, аж надто подібний до вдачі померлої Джульєтти Муррей, Джульєтти Стар. Елізабет Муррей була твердо переконана, що Емілі вчинить так, як учинила її матір, якщо не тримати її в покорі.

До чергової сутички між тіткою та небогою призвело й відкриття, зроблене Елізабет: дівча витрачає на папір більше грошей, вторгованих від продажу яєць, ніж це можна схвалити. Що вона робить із тими стосами паперу? Одразу виникла суперечка, але тітка Елізабет лише згодом викрила, що Емілі пише повісті й новели. Вона, Емілі, цілу зиму писала новели під носом у тітки Елізабет, а та й не здогадувалася. Все думала, ніби племінниця виконує шкільні письмові завдання.

Для тітки Елізабет не було секретом, що Емілі бавиться якимись дурними римами, котрі величає «поезіями», однак це не вельми її тривожило. То, звісно, дурниці, але не шкідливі дурниці, які Емілі, поза сумнівом, переросте. Джиммі також перевів трохи паперу на ту нікчемну віршовану мазанину. І Джиммі точно виріс би з неї, мов із дитячого одягу, коли б не ТОЙ випадок. Елізабетине серце завжди стискалося болем, як пригадувала собі лихо, що сталося ТОДІ між нею та Джиммі. Через нього він став калікою на все життя.

Але ж писання романів, повістей, новел — річ зовсім інша. Тітка Елізабет була не в жарт обурена. Всякий вигаданий сюжет здавався їй блюзнірством. Елізабет Муррей була змалку вихована в такому дусі й не зраджувала йому аж до старості. Була переконана: є щось лихе, щось гріховне у картярстві, у танцях, у відвідуванні театру, в писанні та навіть читанні повістей і новел. А тут назрівала особливо складна проблема: В Емілі проявлялася «гріховна» спадкова риса, обтяженість небезпечними нахилами Дугласа Стара. Жоден Муррей з Місячного Серпа не заплямував себе повістярством, жодному з них це навіть на гадку не спало. То був шкідливий бур’ян, який належало виполоти з безоглядною рішучістю. Й тітка Елізабет рушила до бою. Та зітнулася не з бур’яном, а з гранітом, з отим шаром незламності в дівчачій натурі, який вже мала нагоду спізнати в попередніх сутичках. Емілі поводилася чемно й розважливо, перестала купувати папір за гроші з продажу яєць, але заявила тітці, мовляв, не в силі зректися свого письменництва, й далі писала свої твори на зворотній сторінці ділових паперів, що їх кузен Джиммі одержував від різних агрофірм.

— Ти що, не знаєш, що писати романи й повісті — зле? — запитала одного разу тітка Елізабет.

— О, я ще не бралася за повісті, — відказала Емілі, — паперу в мене замало. Пишу здебільшого короткі оповідання, новелетки. Й нічого лихого в тім немає. Батько любив романи, повісті, оповідання — любив красне письменство.

— Твій батько… — почала Елізабет і зразу ж осіклася. Пригадала, як вправно Емілі вміє знешкоджувати всілякі критичні зауваги іменем свого батька. Проте сам факт, що мусила осіктися посередині речення, роздратував Елізабет, яка все життя говорила, що лиш хотіла, — скрізь, а вже в Місячному Серпі й поготів.

— Більше не будеш вигадувати ніяких історій, — карбуючи слова, заявила тітка Елізабет. — Я забороняю тобі — чуєш? — забороняю тобі марнувати час на ту писанину.

— Але ж я мушу писати, тітко Елізабет, — серйозно відповіла Емілі, склавши на столі свої тендітні, красиві руки й дивлячись просто в тітчині вічі. Її погляд був рішучим, ба навіть владним — погляд, який тітка Рут називала не дитячим.

— Бачиш-но, це живе в мені. Живе, і край. Тато заповідав мені писати, писати невтомно. Ні дня без рядка! Ніколи не полишай писати, мовив мені напередодні своєї смерті. Передрікав, що колись я стану славетною письменницею. Невже ти не бажаєш мати славетної племінниці, тітко Елізабет?

— Я не збираюсь дискутувати на цю тему, — відрізала Елізабет.

— Ми не дискутуємо, а з’ясовуємо. — Емілі була дратівливо чемною. — Я тільки прагну, щоб ти зрозуміла, чому я повинна, саме повинна писати — навіть супроти твоєї волі, що дуже мене засмучує.

— Якщо не припиниш займатися тими дурницями, Емілі, то я…

І знову тітка Елізабет урвала свою мову, бо не відала, що діяти. Емілі була вже не того віку, щоб налякати її, скажімо, зачиненням у комірці. А погрожувати небозі: «Відтак тобі доведеться залишити Місячний Серп», — таку погрозу тітка Елізабет висловити не могла. Не могла-бо вже розлучитися з Емілі, хоч усвідомлення цього факту лише зароджувалося в її душі й ще не встигло проникнути в царину розуму. Почувалася геть безсилою, що неабияк її дратувало. З тієї сутички Емілі вийшла переможницею і далі писала свої новели й оповідання. Коли б тітка Елізабет зажадала, щоб небога перестала вишивати або плести гачком, то Емілі, хоча й пропадала за тими заняттями, безумовно скорилася б. Але зректися свого письменництва, свого покликання? О, ні! Та й заради чого? З тим самим успіхом тітка могла б зажадати від неї, аби перестала дихати. Чому ж бо вона не годна її зрозуміти? Адже Емілі все уявлялося таким простим і природнім.

— Тедді не може не малювати, а Ільза не може не декламувати, — так само і я не можу не писати віршів і новел. Невже ти цього не розумієш, тітко Елізабет?

— Я знаю тільки одне — а саме, що ти є невдячною і неслухняною дитиною, — відповіла тітка Елізабет.

Ці слова боляче вразили Емілі, та поступитись вона не могла. Відтоді тривали непорозуміння й тертя між нею і тіткою Елізабет, що труїли душу дівчинки, такої чутливої до настроїв у домі, до почуттів близьких людей. Емілі на кожнім кроці відчувала якусь недоброзичливість, за винятком тих щасливих хвилин, коли творила свої поезії та новели. Тоді вона цілковито забувала про все на світі — натомість линула до чарівної країни, що розташувалася поміж сонцем та місяцем. Бачила там дивовижі, які силкувалася відтворити пером, а тоді спускалася до кухні, де сумно миготіла лойова свічка, — при тім почувалася людиною, зненацька скинутою з небесної височини на непривітну землю.