Пурпурові вітрила (Збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перші години відплиття завше святкові й напружені, байдуже, з сонцем або дощем, — отож я з нетерпінням вийшов на палубу. Мене охопило добре знайоме, улюблене мною відчуття повного ходу, не позбавлене безпричинної гордості і свідомості мальовничої співучасті. Я був завжди поганим знавцем вітрильної техніки щодо рухомого і нерухомого такелажу, але видовище розгорнутих вітрил над піднесеним, якщо дивитися вгору, обличчям таке, що бачити їх, рухаючись з ними, — одна з безкорисливих утіх, яким ні до чого спеціальні знання. Напівпрозорі, стягнуті до кінців рей гострими кутиками, чудові вітрильні вигини громадяться вгорі і навколо. Їхній політ замкнутий серед різко нерухомих снастей. Вітрила мчать корпус, що поволі пірнає, а в них, тиснучи вперед, надимаючи і випинаючи, заплутався вітер.

«Та, що біжить по хвилях» йшла, гнана різким ходовим вітром зі швидкістю, як я глянув на лаг, п’ятнадцяти морських миль. У сірих покривалах неба крилася непевна обіцянка сонячного проміння. Біля компаса ходив Ґез. Побачивши мене, він удав, що не помітив, і відвернувся, говорячи з рульовим.

Пробувши на палубі більше півгодини, я зійшов униз, де застав Бутлера, що чекав сніданку, і ми повели розмову. Я очікував розпитувань з його боку, але ця людина поводилася так, ніби давно знала мене; мені така манера подобалась. Незабаром з’явився Сінкрайт, відволожений і посвіжілий; вчорашня пиятика озивалася сьогодні блідістю; руки тремтіли. Тимчасом як похмурий Бутлер говорив мало, Сінкрайт говорив багато і набридливо. Так, він детально, дріб’язково лаяв кожного з матросів, звертаючись до мене з роз’ясненнями, яких я не питав. Потім він почав нагадувати Бутлерові подробиці вчорашнього обіду в готелі, порпаючись у стосунках з невідомими мені людьми. Ним опанувала похмільна нервовість. Тим часом, бажаючи точно знати напрямок і всі заходи корабля, я звернувся до Бутлера з проханням розповісти перебіг рейсу, не покладаючись, зрештою, на слова Ґеза. Не давши нічого сказати Бутлер, якому було, мабуть, все одно — говорити чи не говорити, Сінкрайт негайно запропонував сходити разом з ним в каюту Ґеза, де є детальна мапа. Мені не хотілося лізти до Ґеза, з яким слід було, навіть у дрібницях, пильнувати, тим більше — з Сінкрайтом, який надто не подобався мені всією своєю звичкою, і я вагався, але, подумавши, вирішив, що йти все-таки краще, ніж просити Сінкрайта про послугу принести мапу. Я встав, і ми пройшли в каюту Ґеза, де Сінкрайт вийняв з цератової папки декілька морських мап, розшукавши потрібну.

— Я чув, — сказав Сінкрайт, — що вам байдуже, куди ми пливемо, тому спочатку я здивувався, почувши ваше бажання.

— Мені і справді байдуже, — відповів я, кривлячись від його догідливої усмішки, — але таке ставлення не заважає законній цікавості.

Сінкрайт ненатурально і без потреби зареготав, викликавши тим у мене бажання огріти його по плечу, сказавши: «Ви скачете переді мною на задніх лапах про всякий випадок, але, милий мій, я це чудово бачу».

Я стояв біля столу, схилившись над мапою. Розкладаючи її, Сінкрайт одвів верхній ріг мапи рукою, зробивши рух вправо від мене, і, машинально глянувши в цьому напрямі, я побачив збоку від чорнильного приладу фотографію під склом. Це було зображення дівчини, що сиділа на валізах.

Розділ XII

Я пізнав її відразу завдяки мистецтву фотографа й особливості деяких облич, які нізащо не переплутаєш, хай навіть ідеться про перше-ліпше, і то поганеньке зображення, бо ж їхні риси вирізані твердою рукою сильного враження, що виникло в особливих умовах. Але це було не погане зображення. Незнайомка сиділа, опершись правою рукою; ліва рука лежала на зсунутих колінах. Особливий, інтимний нахил голови до плеча пом’якшував статечність пози. На дівчині була темна сукня з мереживним вирізом. Знімаючись, вона посміхнулася, і слід посмішки залишився на її світлому обличчі.

Понад усе я переживав, аби Сінкрайт не помітив, куди я дивлюся. Впізнавши дівчину, я негайно спустив очі і далі спостерігаючи портрет серед меридіанів і паралелей, вже не розумів слова штурмана. З’єднати думки з думками Сінкрайта хоча б миттю на цьому портреті — здавалося мені чимось нестерпним.

Хоча я бачив дівчину лише раз, на відстані, і не говорив з нею, — цей спогад стояв в особливому ряду. Розгледіти її портрет серед речей Ґеза було для мене чимось на взір живої зустрічі. Враження повторилось, але тепер — різко і важко; воно неприродно поєднувалося з особистістю Ґеза. Цієї миті Сінкрайт сказав:

— Звідси йде течія; навіть при слабкому вітрі можна зробити…

— Миль десять-дванадцять, — кинув Ґез за моєю спиною. Я не чув, як він увійшов.

— Сінкрайте, — правив Ґез далі, — ваша вахта почалася чотири хвилини тому. Ідіть, я покажу мапу.

Сінкрайт, схаменувшись, кинувся і зник.

Обвітрене обличчя Ґеза мало на собі познаку важкої ночі. Він курив сигару. Не знімаючи дощового плаща і зсунувши на потилицю кашкета, Ґез сперся рукою на мапу, водячи по ній димуватим кінцем сигари і розводячись щодо значення пунктирів, червоних ліній, сигналів. Я зрозумів лише, що він розраховує бути в Гель-Г’ю днів за п’ять-шість. Потім він скинув шкіряний плащ, кашкет і сів, витягнувши ноги. Я сів до портрета потилицею, щоб уникнути випадкової, дражливої для мене розмови. Я відчував, що мій інтерес до Біче Сеніель ще занадто жвавий, аби лишитися непоміченим для такого пройдисвіта, як Ґез, — нав’язливе самонавіювання зазвичай приводить до результату, якого прагнеш уникнути.

Ґез уп’явся очима в ґудзики на моєму жилеті. Він повільно піднімав голову; зустрівшись нарешті з моїм поглядом, капітан, прокашлявся, став протирати очі, відганяючи рукою дим сигари.

— Як вам Сінкрайт? — сказав він, простягаючи руку до столу — струсити попіл. При цьому, не повертаючись, я знав, що, поглянувши мигцем на стіл, він подивився на портрет. Цей неуважний погляд нічого не сказав мені. Я розглядав Ґеза по-новому. Він постав тепер на тлі таємного, раптово встановленого мною ставлення до тієї дівчини, і від сильного бажання зрозуміти суть відношення — але зрозуміти без розпитувань — я надав його погляду на портрет різного значення. Хай там як, а Філатр мав рацію, коли помітив, що «вимальовується дія», а він сказав це.

Я сам, відкривши портрет, був уже твердо, остаточно переконаний, що події приведуть до дії.

Отже, я відповів на питання про Сінкрайта:

— Сінкрайт, як кожна людина першого дня шляху, — людина, схожа на всіх: з руками і головою.

— Дріпло а не людина, — сказав Ґез. Його дещо злісна втома зникла; він погасив недопалок, раптом посміхнувся і вирішив ретельно розпитати мене, як я почуваюся, — з усякого погляду життя на кораблі. Відповівши як треба, тобто безглуздо по суті і пристойно-розумно за формою, я встав, вважаючи, що Ґез подасться снідати. Але на моє зауваження про це Ґез негативно похитав головою, випростався, плеснув руками по колінах і дістав з нижньої шухляди скрипку.

Побачивши це, я не встояв перед спокусою і сів знову. Задумливо розглядаючи мене, так, наче я являв якийсь аркуш з нотами, капітан Ґез торкнувся струн, підкрутив кілочки і направив смичок, кажучи:

— Якщо вас знудить, одразу ж кажіть.

Я мовчки чекав. Видовище людини з жовтим обличчям, з опухлими очима, яка засунула скрипку під бороду і робить головою рухи, щоб зручніше прилаштувати інструмент, викликало у мене посмішку, яку Ґез зауважив, негайно посміхнувшись сам, поблажливо і сором’язливо. Я не очікував хорошої гри від його великих рук і був здивований, коли перший же такт виказав неабиякий хист. Це був етюд Шопена.

Граючи, Ґез встав, дивлячись у куток, за мою спину, потім його погляд, блукаючи, зупинився на портреті. Він знову перевів його на мене і, дограючи, спустив очі.

Спенсер радить влаштовувати скрипкові концерти в приміщеннях, оббитих тонкими сосновими дошками на півфута від основної стіни, щоб витягти резонанс, необхідний, на його думку, для обмеженої сили скрипкового звуку. Але не для всякої композиції надається цей рецепт, і є речі, сила яких в їхньому змісті. Шепіт на вухо може інколи вразити, як грім, а грім — викликати вибух сміху. Цей пристрасний етюд і рвучка манера Ґеза викликали все те напруження, з яким ми зазвичай слухаємо гру оркестру. Двічі Ґез похитнувся, щойно корабель похилився на бік, але з нетерпінням відновлював перервану гру. Я почув різкий і гордий стогін, скаргу і заклик; потім кілька бурчань, посмішок, дедалі тихіший наспів про минуле — Ґез, опустивши скрипку, заходився похмуро її налаштовувати, причому сів, питально поглядаючи на мене.

Я похвалив його гру. Він, якщо і був задоволений, нічим не виказав цього. Знову взявши інструмент, Ґез почав виводити дикі фіоритури,[17] нудні скрипучі дисонанси — і так, удавано, захопився цим, що я зрозумів: час піти. Він мене виряджав.

Зауваживши, що я рішуче встав, Ґез опустив смичок і побажав приємно провести день — дещо глузливим тоном, на який тепер я вже не звертав уваги. І я сам хотів бути один, щоб подумати над тим, що сталося.

[17] Фіоритури — орнаментальні пасажі, які прикрашають основну мелодію.