— Ой, дякую тобі, дякую, пастуше, любий, — вигукнула вдавана жебрачка. — А королю скажеш…
— Про це не турбуйтесь, — перебив її пастух. — Я вже зміркую, що йому сказати.
Привела міністрова дружина корову додому, та й каже до чоловіка:
— От я все й уладнала. Тепер тобі нічого боятися за свою голову, а за пастухову байдуже!
— Кохана моя дружино! Та хіба є в світі розумніша голівонька, ніж твоя! — сказав міністр і поцілував дружину. — Я зараз же відведу корову до палацу, отоді й побачимо, яку-то правду скаже королю пастух.
Тим часом Массаро Правдивий сидів смутний на камені та все думав, що йому сказати королю. От узяв він свою довгу палицю, застромив її в землю, напнув на неї плащ, а зверху надягнув повстяний капелюх. Тоді вклонився цьому опудалові й почав так:
— Добридень вам, ваша королівська величносте!
— Здоров, Массаро Правдивий, — відповів він сам собі за короля. — Ну то як там моя люба кізка?
— О, звивається, мов берізка.
— А кучеряве ягнятко?
— Грається собі, мов дитятко.
— Ну, а як мій баранець?
— О, цвіте, мов романець.
— А що моя круторога корова?
— Корова… Корова… Ох, скажу вам, ваша королівська величносте, корова посунулась… Корова впала з високої кручі. Ні, не так…
Массаро Правдивий витяг палицю з землі й знову задумався.
Так нічого й не надумавши, ліг Массаро Правдивий спати. А коли він розплющив очі, настав уже суботній ранок і треба було йти до короля. Ішов він швидко, та в полудень не був ще й на півдорозі. А все тому, що перед кожним деревом він зупинявся, низько кланявся й виголошував звернення до короля. І раптом десь аж перед двадцятим деревом пастухові, врешті, набігла спасенна думка… Массаро Правдивий враз повеселішав і так майнув з гори, як молоденький.
Тим часом король, оточений двірською знаттю, вже довгенько чекав пастуха. От заходить Массаро Правдивий до палацу, скидає з голови старий повстяний капелюх, уклоняється королеві й каже:
— Добридень вам, ваша королівська величносте!
— Здоров, Массаро Правдивий. Кажи хутчій, як там моя люба кізка?
— О, звивається, мов берізка.
— А кучеряве ягнятко?
— Грається собі, мов дитятко.
— Ну, а як мій баранець?
— Він цвіте, мов романець.
— А що моя круторога корова? — запитав король і зиркнув, примруживши око, на головного міністра.
— Ох, ваша королівська величносте! Немає більш у вас доброї круторогої корови. Скарайте мене чи помилуйте, але я віддав її одній сердешній жінці. Як розповіла вона мені про своє горе, то я вирішив, що їй корова дужче потрібна, як вам, ваша величносте. Оце я вам сказав щиру правду.
Король дуже шкодував за коровою, та згадав, що виграв свій заклад, і йому стало легше. Він аж у долоні заплескав, а за ним і всі придворні. Не плескав тільки головний міністр.
Та й як йому було плескати, самі подумайте? Через свої заздрощі він так програв королю!