— Кажи, бо тут тобі й смерть!
— Червоний півень, — відповіла тоді Преццемоліна.
Відьма з люті аж зубами заскреготіла.
Аж ось знову кукурікнув півень.
— Кажи мерщій, котрий півень заспівав? — спитала відьма.
А Бенсіабель і підказав.
— Це чорного півня голос, — сказала за ним Преццемоліна.
Десь аж за годину ще раз кукурікнув півень, і відьма мерщій запитала Преццемоліну:
— А це який півень співав?
— Білий, — тепер уже сама відповіла Преццемоліна.
Лиха відьма з люті так грюкнула дверима, що вони аж розкололись, і побігла шукати Бенсіабеля, щоб помститися йому.
А Бенсіабель здогадався, що в неї на думці, й заховався за криницею. Знайшла його люта відьма, та тільки простягла руки, щоб схопити, як спіткнулася — та шубовсть у криницю! Отак і звела сама себе зі світу.
А Преццемоліна незабаром вийшла заміж за свого рятівника Бенсіабеля. І жили вони в коханні й щасті багато-багато років.
Массаро Правдивий
Жив у давнину король і були у нього коза, ягнятко, баранець та червона круторога корова. І дуже він любив свою худібчину. Тож і надумав узяти за пастуха чесну людину.
А в тім королівстві та жив один селянин. Чеснішого за нього світ не знав. Ніколи ще він нікого не піддурив і завжди казав тільки щиру правду. Через те його й прозвали Добродій Правдивий, чи, як кажуть в Італії, Массаро Правдивий.
Ось покликав його до себе король і передав свою улюблену худібчину в його руки.
— Паси ж мені їх усіх гарненько, доглядай пильненько, — сказав король пастухові. — Щосуботи приходь до палацу й доповідай, як там ведеться моїй козі, ягняткові, баранцеві та червоній круторогій корові.
Так Массаро Правдивий і робив: щосуботи сходив з гір, поспішав до королівського палацу, скидав свій грубий повстяний капелюх і казав:
— Добридень вам, ваша королівська величносте!
— Здоров, Массаро Правдивий! Як там моя люба кізка?
— О, звивається, мов берізка.
— А кучеряве ягнятко?
— Грається собі, мов дитятко.
— А як мій баранець?
— Він цвіте, мов романець.
— А моя червона круторога корова?
— Пасеться собі, жива й здорова.