Італійські казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Довгенько попоїздив королевич, поки натрапив на той ліщинник. Там у шкаралупці ліщинового горіха жила найстарша сестра фей. Королевич скинув з шиї золотий ланцюжок і подарував його цій феї. Вона накинула його на гілочку й сказала:

— От добре. Тепер у мене буде гойдалка. За такий гарний подарунок я тобі скажу те, чого не знають мої менші сестри. Кришталеву скриньку ти знайдеш у палаці, який стоїть на горі ще за трьома горами й за трьома пустелями. Стереже скриньку одноокий сторож. Затям собі тільки: коли сторож спить, у нього око розплющене, а коли не спить, воно заплющене. Тепер їдь і не бійся нічого.

Скільки їхав королевич, того ніхто не відає. Проте подолав він усі три гори, проїхав три пустелі й під’їхав до тієї гори, де стояв палац. Скочив він з коня, прив’язав його до дерева, а сам став роздивлятись довкола. Аж бачить — неподалік пролягла стежка, якою давно вже ніхто не ходив. Він вийшов на неї, вона й повела його все вище та вище на гору. Так він дійшов аж на вершину, до палацу. Над ним саме пролітала сорока, й королевич попросив її:

— Сороко білобока! Заглянь у вікно палацу й скажи мені, чи спить сторож.

— Око заплющене! Спить, спить! — сказала сорока.

— Що ти знаєш, дурненька сороко, — сказав сам до себе королевич. — Усе навпаки.

Зачекав він, доки смеркло. Коли де не взялася сова. Королевич і спитав у неї.

— Люба совонько! Заглянь у вікно палацу й скажи, чи не спить сторож.

Сова підлетіла, зазирнула у вікно й заухкала:

— Ух-ух! Не спить! Так і зиркає на мене!

— Ага, тепер саме час, — сказав сам собі королевич і зайшов у палац.

Там побачив він одноокого сторожа. Коло нього стояв триногий стіл, а на столі кришталева скринька. Підняв королевич віко скриньки і взяв діамантового ключа. Узяв, але що ним відмикати, не знає. От став він ходити по палацу й шукати дверей, замкнених цим ключем, але ключ до жодних не підходить. Залишаються вже тільки золоті дверцята у найдальшій залі. Підбіг до них королевич, застромив ключа в шпарку, повернув — і дверцята відчинились. Королевич зайшов ними в сад. Там росло помаранчеве дерево, а на ньому три помаранчі. Та які! Великі, запашні, з золотавою шкуринкою, мов троє ясних сонць! Королевич зірвав їх, заховав під плащ — і мерщій геть із саду.

Тільки-но збіг стежкою з гори й сів на коня, як одноокий дідуган заплющив своє око й прокинувся. Зазирнув він у скриньку, а вона порожня!

А королевич із трьома помаранчами був уже далеко від палацу — щодуху летів на своєму доброму коні вже аж через пустелю. Сонце пече немилосердно, пісок розпечений і над ним мерехтить марево. Королевичу так захотілось пити, так захотілось, що він і думати ні про що інше не може.

— З’їм одну помаранчу, — подумав він собі. — Може, хоч якось утамую спрагу.

Не встиг він розломити шкірку, як помаранча розкололась на дві половинки, і з неї вийшла небаченої вроди дівчина.

— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона жалібно.

Що тут королевичеві діяти, коли в самого пересохло в горлі!

— Пити, пити, — все кволішим голосом благала дівчина. Потім замовкла і впала мертва на пісок.

Посумував над нею королевич та й поїхав далі. А коли невдовзі оглянувся, то побачив на тому місці зелений помаранчевий гай. Здивувався королевич, тільки не захотів повертатися назад.

Незабаром пустеля скінчилася, і королевич під’їхав до лісу. Там на узліссі дзюркотів струмок. Королевич зіскочив з коня, сам напився досхочу, коня напоїв і сів спочити під крислатим каштаном. Сидить отак, дістав із плаща другу помаранчу, поклав її на долоню та й став розглядати. І так закортіло подивитись, що там під її золотавою шкуркою, що втерпіти не може. Узяв він та й надрізав помаранчу.

Плід розпався на дві половинки, і вийшла з нього дівчина, така гарна, така гарна, ще гарніша від першої.

— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона.

— Он струмок, — сказав їй королевич. — Вода в ньому чиста й холодна.

Дівчина вмить припала до води й випила весь струмок. Навіть пісок на дні став сухий.

— Пити! Дай ще пити! — жалібно застогнала вона, знеможено схил на траву та й умерла.

Засмутився дуже королевич, устав і сказав:

— Ні, тепер я й краплини в рот не візьму, доки не нап’ється досхочу дівчина з третьої помаранчі!

Скочив у сідло та й поїхав щодуху. Коли оглянувсь — а на тому місці стіною зеленіють помаранчеві дерева, і вода в струмку аж шумить!

Та королевич не вернувся назад подивитись, хоч йому дуже кортіло. Він притиснув до грудей останню помаранчу і подався далі.