Італійські казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Як йому тільки хотілося в дорозі пити! І їхав він так ще довго, та, нарешті, зупинивсь перепочити коло річки неподалік від свого королівства. Тут надрізав королевич третю, найбільшу помаранчу. Вона розкрилася, наче квітка розгорнула пелюстки, і стала перед ним дівчина небаченої вроди. Які вже були гарні ті дві перші, але поряд із цією вони б здалися геть непоказними! Королевич не міг очей відвести від неї. Обличчя її було ніжніше від пелюсток помаранчевої квітки, очі зелені-зелені, немов зав’язь плоду, а коси золоті, мов шкурка достиглої помаранчі.

— Пити! Пити! — попросила дівчина.

Королевич узяв її за руку й підвів до берега. Дівчина схилилась і почала жадібно пити. Проте річка була глибока й широка. Тож хоч скільки дівчина пила, а води в ній не меншало.

Нарешті красуня відірвалась від води, підвелася, всміхаючись до юнака, і промовила:

— Дякую тобі, королевичу, красненько, що ти дав мені життя. Я — дочка короля всіх помаранчевих дерев. Я так довго мучилась, чекаючи на тебе в золотій в’язниці! Та не я сама, а й сестри мої на тебе чекали.

— Бідолашні твої сестри, — сказав королевич. — Це я винен у їхній смерті!

— Але ж вони не померли, — сказала дівчина. — Хіба ти не бачив, вони стали помаранчевими гаями? Вони даватимуть стомленим подорожнім затінок і вгамовуватимуть помаранчами їхню спрагу. Однак мої сестри тепер ніколи вже не стануть знову живими людьми.

— А ти мене не покинеш? — запитав дівчину королевич.

— Ніколи, якщо ти не розлюбиш мене, — відповіла вона.

Тоді королевич посадив дівчину поперед себе в сідло й пустив коня учвал до рідної домівки.

Нарешті вдалині замріли вежі палацу. Королевич спинив коня й сказав дівчині-красуні:

— Зачекай на мене тут, я приїду по тебе в золотій кареті і привезу шовкову сукню та атласні черевички.

— Не хочу я ні карети, ні вбрання, — сказала дівчина. — Краще не лишай мене саму. Мені тут страшно.

— Та я ж хочу, щоб ти зо мною в’їхала до палацу мого батька так, як належить нареченій королівського сина. Не бійся, я тебе підсаджу он на ту гілку, що звисає над ставком, і тебе ніхто тут не побачить.

Він узяв її на руки, посадив на грубу гілку, а сам проїхав у браму палацу.

Тим часом до ставка під те саме дерево винесла прати білизну сліпа на одне око і крива служниця. Нахилилась вона над водою та й побачила там відображення дівчини чудової вроди.

— Господи! Невже це я така гарна стала? — вигукнула здивована служниця. — Певно, навіть сонце заздрить моїй красі!

І служниця звела очі вгору, щоб порівняти себе з небесним світилом. Тут вона й побачила в зеленому галуззі дівчину. Збагнувши, що то не її відображення красується у воді ставка, служниця спересердя гукнула до красуні:

— Агов, хто ти за одна і чого заховалась на дереві?

— Я королевичева наречена і чекаю, доки він приїде по мене. Служниця нишком і подумала: «Ось коли трапилася мені нагода перехитрити долю!»

— Побачимо ще, по кого він приїде, — відповіла вона дівчині й заходилася щосили трясти дерево.

Сердешна дівчина з помаранчі трималась на гілці, як могла. Проте дебела служниця трясла дерево щораз дужче. Нарешті дівчина не втрималася і впала додолу. Але, падаючи, вона знов перетворилася на золотаву помаранчу.

Служниця вмить її схопила і сховала в пазуху, а сама вилізла на дерево. Щойно вмостилась на гілляці, аж тут і королевич під’їхав у золотій кареті, запряженій шістьма білими кіньми.

Як побачив королевич свою наречену сліпою на одне око й кривою, то аж відсахнувся.

Служниця те помітила і квапливо сказала:

— Не турбуйся, любий, це в мене скоро минеться. В око мені влетіла порошинка, а ногу я пересиділа на гілляці. Після весілля я стану ще краща, ніж була.

Що мав королевич діяти? Він-бо заприсягся на своєму мечі взяти її за дружину. От і повіз її до палацу.

Батько-король і мати-королева дуже засмутилися, побачивши таку негарну наречену свого сина. Чи треба було їхати аж на край світу, щоб знайти таку каліку! Проте, давши своє благословення, вони вже не могли взяти його назад і стали готуватись до весілля.

Аж ось надійшов і день весілля. Увесь палац засяяв вогнями. На столи понаставляли найвишуканіших наїдків і напоїв, а гості просто сяяли найдорожчому вбранні. Лише королевич був сумний і невеселий. Його знов огорнула така страшна нудьга, ніби він ніколи не тримав у руках трьох помаранчів, ніколи не їздив так далеко, щоб позбутись цього лиха.

Ударили в дзвін, і всі посідали до столу. На найпочеснішому місці, як і годиться, посадили молодих. Служники підносили молодим усілякі вишукані наїдки та напої.