Став казанок та зваримо кукурудзяну кашу. Ця наречена вже нас не запросить на весільний обід!»
Придивився капітан — аж бачить три бабусі: одна з віями аж до землі, друга з губами аж до шнурків черевиків, а третя з зубами до колін.
«Оце дивина! — подумав собі капітан. — Тепер я знаю, чим розвеселити свою наречену. Якщо це її не розсмішить, то вона вже ніколи не сміятиметься». Прийшов він додому й каже дівчині:
— Ось слухай, що я тобі розповім: був я сьогодні в лісі й заховався від грози у хижці-пустці. Заходжу — аж там три бабусі. Одна з віями аж до землі, друга з губами аж до черевиків, а третя з зубами до колін. Вони звертались одна до одної так: «О Колумбіно!», «О Колумбаро!», «О Колумбун!».
Обличчя нареченої несподівано проясніло, вона засміялась і сказала:
— Накажи негайно починати весільний бенкет! Але зроби мені таку ласку: дозволь запросити до столу і цих трьох бабусь.
Сказали — зробили. Для всіх трьох бабусь приготували круглий столик — такий невеличкий, що за віями однієї, губиськами другої та зубиськами третьої страв зовсім не було видно.
Після обіду наречений спитав Колумбіну:
— Скажіть мені, жінко добра, чому у вас такі довжелезні вії?
— А тому, що я цілий вік дуже приглядалась, прядучи тонесенькі нитки.
— А у вас чому такі великі губи?
— А тому, що я все життя проводила пальцем по губах, коли сукала нитку, — відповіла Колумбара.
— А у вас чому такі довжелезні зуби?
— Тому, що я за свій вік повідкушувала силу-силенну вузликів на нитках, — сказала Колумбун.
— Мій любий, — промовила тоді наречена до молодого. — То не я спряла увесь той кужіль, що ти загадав, а оці три бабусі. Прости мене чи покарай своїм гнівом, та не хочу я втаїти правду і скривдити отаких майстерних пряль. Коли схочеш ти зі мною розлучитися, то я піду собі. Тільки прошу тебе про одну ласку: дай їм у себе притулок, щоб не поневірялись вони на старість голодні по світу, ждучи, поки запросять їх десь на обід.
Молодий подумав і сказав:
— Негоже те, що не перепряла моя наречена кужелю сама. Зате вона сказала щиру правду й показала всім, яке в неї добре серце. Тому буде так: відсьогодні всі три бабусі житимуть у нас, як дома. За це вони навчатимуть тебе, люба, швидко й гарно прясти.
Почувши це, всі дуже зраділи, а надто молода. Вже на другий день вона взяла веретено й заходилася старанно вчитися. Треба сказати, вона виявилася напрочуд здібною ученицею. Невдовзі вона вже пряла майже так швидко, як сама Колумбіна; дещо згодом — і як Колумбара, а потім — і як Колумбун. За це молоду дружину ще більше полюбив її чоловік.
Преццемоліна
Жила колись в одному селі убога жінка з малою дочкою. А неподалік від їхньої хатини був чийсь город, де росли салат, петрушка, кріп та помідори. Бідній дівчинці так смакувала петрушка, що вона й дня не могла без неї прожити. Вийде було нишком на город, нащипає повний фартушок зеленої петрушки та й поїсть геть усю за обідом.
А що петрушка в нашому краю зветься преццемоліна, то й дівчинку прозвали в селі Преццемоліною.
Преццемоліна і гадки не мала, що город належить лихій відьмі, яка раптом стала помічати, що хтось у неї поскубує петрушку.
Засіла вона якось у кущах та й чатує.
Аж уранці бачить — виходить на город Преццемоліна й щипає петрушку у фартушок. Відьма блискавкою вилетіла з кущів і схопила міцно дівчинку своїми карлючкуватими пальцями за лікоть.
— А, попалася нарешті, злодійко! — крикнула вона. — Тепер я з тобою поквитаюся за все!
Хоч як благала прощення налякана в смерть Преццемоліна, відьма її не слухала. Вона притягла дівчинку до своєї хати й кинула на лавку.
Відтоді стала Преццемоліна у відьми за служку. Та хоч як вимучувала її люта відьма найважчою роботою, Преццемоліна щорік ставала вродливішою і вродливішою. Стара від заздрощів аж їсти перестала.
Якось гукнула вона Преццемоліну й каже: