Мауглі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Коли ти проживеш на світі стільки, як і я, то ти, Маленький Брате, сам побачиш, що все в Джунглях підкорюється лише Законові. І трапляються такі моменти в нашому житті, коли вияв влади Закону стає аж ніяк не приємним видовищем, — говорив Балу.

Але такі розмови не затримувалися в голові Мауглі. Він більше або їв, або спав, а якщо й зосереджував на чомусь свою увагу, то лише в тому випадку, коли це було просто в нього перед носом. Але от прийшов рік, який довів справедливість слів Балу, і Мауглі сам упевнився, що всі Джунглі живуть під владою одного спільного Закону.

Почалося все з того, що протягом однієї зими майже не було дощів. І якось дикобраз Іккі, зустрівши Мауглі в бамбукових заростях, повідомив, що дикий ямс зовсім зник. Треба зауважити, що Іккі всім і кожному відомий як звір надзвичайно примхливий щодо їжі: він харчується лише найсмачнішим і найдостиглішим. Тому хлопчик не надав ніякого значення словам дикобраза і лише розсміявся у відповідь:

— Ну що з того, що ямс зник? Нехай зникає!

— Зараз це тебе не цікавить, — відповів Іккі, наїжачившись і клацнувши своїми голками, — але прийде час, і ми будемо говорити інакше. А ти не знаєш часом, чи купаються зараз у глибокому озері, що нижче Бджолиної Скелі?

— Ні, нещодавно припинили: ця нерозумна вода майже вся кудись пішла й тепер стоїть так низько, що я не хочу поламати шию, стрибаючи зі скелі в озеро, — недбало відповів Мауглі. Він був певен, що знає за п’ятьох про всі події в Джунглях.

— Ну й дарма. Невелика тріщина у твоїй голові, можливо, зробила б тебе розумнішим, — відповів Іккі, швидко згортаючись, аби Мауглі не потягнув його за довгі чорні вуса.

Хлопчик одразу ж розповів Балу про те, що говорив Іккі. Почувши слова Мауглі, ведмідь посерйознішав і пробурмотів до себе:

— Якби я був один, я би поквапився змінити місце полювання. Але тоді доведеться битися, щоб відвоювати собі право полювати в інших місцях. Це небезпечно для Мауглі — під час бою моє людське дитинча може постраждати. Треба зачекати, коли квітуватиме махуа.

Цієї весни махуа, дерево, яке дуже любив Балу, зовсім не квітувало. Жовтувато-сірі, наче з воску, квіти обсипалися від спеки, не розпустившись. І коли ведмідь струснув дерево, стоячи на задніх лапах, згори впало лише кілька пелюсток, та й ті з неприємним запахом.

Так жахлива посуха поступово добралася до самого серця Джунглів, захоплюючи їх крок за кроком, накладаючи на все свій мертвий відбиток, спочатку жовтий, потім коричневий і нарешті чорний.

Зелені зарості, що раніше прикрашали стіни ущелин, висохли й перетворилися на купу обірваних мотузок, залишки мертвих стеблин. Озера, які ховалися в гущавині лісу, висохли, а на землі відбилися сліди лап, тверді, наче відлиті зі сталі. Соковиті повзучі рослини, що обвивали верхівки дерев, засохли й упали на землю. Вітер погойдував бамбук, і той тріщав сухо й мертво, а мох, який укривав у Джунглях скелі, висох і оголив камінь, такий ж гарячий, як і темні валуни на берегах річки.

Птахи й Мавпяче Плем’я ще раніше поквапилися перебратися на північ, передбачаючи нещастя, яке насувалося на Джунглі. Олені й дикі кабани у відчаї перебиралися до людських поселень, до мертвих, обпалених сонцем нив. Багато з них там знаходили свою смерть, часто на очах поселенців, які бачили це, але самі були дуже виснажені, щоб переслідувати й гнати диких тварин. Шуліка Ранн щодня гладшав, бо скрізь знаходив чим поживитися — трупи різних тварин. А повертаючись увечері на відпочинок, він приносив свіжі новини звірям, які були занадто слабкими, щоб вирушити на пошуки нових місць для полювання. Він повідомив, що сонце висушило нові частини Джунглів і що тепер навколо на три дні льоту в усі боки все вигоріло дощенту.

Мауглі, який досі не знав, що таке голод, тепер харчувався навіть старим трирічним медом, який діставав із залишених вуликів у скелях, хоча цей мед був чорний, наче дикі сливи.

Він розшукував собі їжу в дуплах дерев, під корою, їв ос, дістаючи їх із гнізд. Усі тварини в Джунглях перетворилися на скелети, обтягнуті шкірою, і Багіра змушена була полювати тричі на ніч, та й то не наїдалася. Проте найгіршим лихом була нестача води, потерпання від спеки. Народ Джунглів п’є нечасто, але багато.

А посуха тим часом дужчала й дужчала. Зникали останні сліди вологи. Нарешті прийшов час, коли русло Вайнганги стало єдиним місцем, де між потрісканими берегами можна було знайти струмінь води. І ось дикий слон Гаті, якому було сто років або й більше, в один із цих тяжких днів побачив, що серед русла річки оголилася довга блакитнувата скеля. Він знав, що це була Скеля Миру. Побачивши її, Гаті підняв хобот і почав трубити, оголошуючи Водне Перемир’я, як робив це п’ятдесят років тому його батько. Олені, дикі свині, буйволи підхопили крик Гаті й повторили його своїми хрипкими слабкими голосами. А шуліка Ранн, у свою чергу, зі свистом і клекотом ширяв колами над Джунглями, оголошуючи про перемир’я всім Народам.

За Законом Джунглів карається на смерть будь-яке вбивство, вчинене поруч з місцями водопою, якщо було проголошене Водне Перемир’я. Закон цей ґрунтується на тому, що пиття важливіше, ніж їжа. Кожен із мешканців Джунглів може чимось поживитися, навіть якщо й немає справжньої дичини. Але вода залишається водою, і її нічим не можна замінити. Тому коли залишається лише одне місце, де можна знайти воду, будь-яке полювання припиняється там, де збирається Народ Джунглів, щоб утамувати спрагу.

У звичайний час, коли води достатньо, кожен, хто приходить на водопій до берега річки Вайнганги чи до іншого місця, ризикує віддати за це життя. І треба сказати, що саме цей ризик значною мірою спричиняється до різних пригод для багатьох представників Народу Джунглів. Дуже принадним здається скрадатися серед нічного мороку так, щоб не поворухнувся жоден листочок; чи бродити по коліна у воді серед бурхливого потоку, який стишує всі інші звуки й не дозволяє чути, що відбувається позаду; чи пити воду, постійно озираючись і тримаючи кожен м’яз напруженим, аби щомиті бути готовим до відчайдушного стрибка; покачатися потім на піщаному березі й повернутися з повним черевом і мокрою мордою до стада, яке позирає на сміливця очима, повними подиву й заздрості. Все це для молодих оленів зі ще блискучими рогами є джерелом насолоди, гострішої саме тому, що будь-якої миті Шер-Хан чи Багіра можуть вистежити й схопити сміливця.

Але тепер усі ці пустощі, ці ігри в життя і смерть скінчилися. Народ Джунглів, виснажений і знесилений, повільно сунув до річки, що висихала. Тигр, ведмідь, буйвіл, кабан — усі разом ішли, щоб попити каламутної води, а напившись, тут і впасти біля берега, бо ні в кого не вистачало сили, утамувавши спрагу, одразу рушити з місця.

Олень і кабан днями блукали лісом, мріючи про що-небудь краще, ніж суха кора чи мертве листя. Буйволи марно шукали тінистих ущелин, де вони звикли відпочивати; марно шукали вони й зелених нив, щоб поласувати хлібними посівами. Змії залишили Джунглі й спустилися до річки, сподіваючись упіймати тут пістряву жабку. Вони лежали непорушні, згорнувшись навколо вологого каміння, і навіть не намагалися захищатися від свиней, які, порпаючись в землі, порушували їхній спокій. Річкові черепахи вже давно всі були винищені Багірою, найспритнішим із мисливців, а риби забилися глибоко в баговиння й лежали там, як мертві. Посеред обмілілої річки виступала довга, схожа на змію, стрічка Скелі Миру, об краї якої ліниво хлюпалися слабкі хвилі — й одразу ж висихали, ледь змочивши гарячі боки скелі.

ІІ

Сюди, до Скелі Миру, прийшов якось вночі Мауглі в пошуках прохолоди й товариства. Якби найголодніший з ворогів малого зустрів його тут, то навряд чи він глянув би на хлопчика. Через те що його шкіра була голою, нічим не вкритою, він здавався набагато виснаженішим і жалюгіднішим, ніж його товариші по нещастю. Волосся вигоріло й побіліло від сонця, під шкірою стирчали ребра, наче лозини в кошику, а мозолі на колінах і ліктях, що утворилися від пересування на чотирьох, надавали його схудлим ногам і рукам вигляд вузлуватих стеблин. І лише очі сяяли, як і раніше, спокійно й холодно з-під щільно обтягнутого шкірою лоба.

Багіра, наставник і опікун хлопчика, порадила йому в ці важкі дні рухатися якомога тихіше, полювати, не поспішаючи, й ніколи, що б не відбувалося, не втрачати спокою.

— Так, без сумніву, ми переживаємо поганий час, — говорила чорна пантера одного вечора, гарячого, як розжарена груба. — Але це невдовзі мине, якщо ми витримаємо до кінця спеки. Твій шлунок, дитинча, мабуть, порожній?

— Він чимось набитий, але від цього мені не краще. А може, Багіро, дощі зовсім забули про нас і не повернуться ніколи?

— Не бійся! Ми ще побачимо, як квітуватиме махуа, як маленькі козенята погладшають. Ходімо до Скелі Миру — послухаємо, що там говорять, дізнаємося новини. Сідай на мою спину, Маленький Брате.

— Ні, зараз не час для цього. Я ще можу сам стояти на ногах, хоча, правду кажучи, ми обидва зовсім не схожі на вгодованих буйволів.

Багіра кинула погляд на свої висохлі ребра, облізлі боки й тихо пробурмотіла:

— Минулої ночі я вбила вола під ярмом. Я дійшла до такого приниження, що й не наважилася б, думаю, кинутися на того вола, якби він був без ярма. Ох, важко!

Мауглі у відповідь розсміявся.