Енн у Домі Мрії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Потім сталася буря — і не вщухала три дні. А коли вона вляглася, я побіг на берег. Там був учитель, він стояв, схрестивши руки на грудях і, спершись на великий камінь, дивився в море.

Я покликав його, але він не озвався. Він мовби як бачив те, чого не бачив я, а лице йому застигло, як у мертвого. «Джоне, Джоне! — гукав я, отак, наче мале налякане дитя. — Прокиньтеся! Прокиньтеся!»

Той дивний жахливий погляд наче згас йому в очах. Він озирнувся на мене — ніколи не забуду я його лиця, ніколи, аж доки вирушу в останнє своє плавання! «Усе добре, хлопче, — сказав він. — Я бачив „Принца Вільяма“, він проминув Східний мис. Над ранок вона буде тут. Завтра я сидітиму з моєю нареченою коло свого власного каміна». Як ви гадаєте, він таки бачив його? — різко запитав капітан Джим.

— Хтозна, — замислився Гілберт. — Можливо, любов і сильна мука здатні творити незнані нам дива.

— Я певна, що він бачив корабель, — несхитно заявила Енн.

— Примарилося, — мовив лікар Дейв, хоч і не так переконано, як досі.

— Бо насправді, — урочисто мовив капітан Джим, — «Принц Вільям» наступного ж ранку зайшов у гавань Чотирьох Вітрів. І всі, хто жив тоді в Глені й на узбережжі, побігли його зустрічати. Як ми радісно вітали корабель, коли він плив через протоку!

Очі капітана Джима сяяли. У цю мить він бачив гавань, якою вона була шістдесят років тому, і бувалий в бувальцях корабель, що наближався до неї в розкішнім вранішнім світлі.

— І Персіс Лі була на борту? — поцікавилася Енн.

— Так — вона й дружина капітана. Жахливий був рейс — шторм за штормом, і провізія в них закінчилася. Але от вони нарешті прибули. Коли Персіс Лі зійшла на берег, Джон Селвін обійняв її міцно-міцно, а ми всі покинули кричати «ура» й заплакали. Я собі теж плакав, хоч, бачте, визнаю це аж тільки тепер. Кумедно, еге ж? — як хлопці соромляться сліз.

— Персіс Лі була вродлива? — запитала Енн.

— Не знаю, чи була вона красуня… ні, не знаю, — поволі відповів капітан Джим. — Мені чомусь ніколи про це й не думалося — красуня вона чи ні. Просто це було байдуже. Було в ній щось таке миле й гарне, що її обов’язково всі любили, та й квит. Але дивитися було приємно — великі ясні карі очі, коси каштанові, густі, і шкіра, як у всіх англійок. Джон і Персіс побралися в нашому домі надвечір, у сяйві свічок, і всі ближні й дальні сусіди зійшлися вітати їх, і всі проводжали їх аж сюди. Пані Селвін розпалила вогонь у каміні, і коли ми розійшлися, вони сиділи тут, як ото Джон бачив у тому своєму видінні. Дивно… дивно! Але я за життя достолиха всякого надивився.

Капітан Джим замислено похитав головою.

— Яка дивовижна історія, — мовила Енн, відчуваючи, що цього разу її потребу в романтичному було цілком задоволено. — Як довго вони тут жили?

— П’ятнадцять літ. Щойно вони побралися, я втік у море, малий пройдисвіт. Але з кожного плавання вертався сюди, навіть раніш, як додому, і все розповідав пані Селвін. П’ятнадцять щасливих літ! Вони, ці двоє, мали мовби як талант бути щасливими. Є такі люди, може, ви помічали. Вони не вміли довго бути нещасними, хай там що. Сварилися раз чи двічі, бо запальні були обоє. Але пані Селвін якось так гарно засміялася була, та й каже: «Мені було так зле, коли ми із Джоном посварилися. І все ж потай я була щаслива, бо знала, що в мене такий добрий чоловік, із яким після сварки й помиритися можна». Тоді вони переїхали до Шарлоттауна, а цей будинок придбав собі Нед Рассел і тут оселився з молодою дружиною. Такі веселі були молодята. Панна Елізабет, його сестра, за рік сюди до них приїхала — теж повсякчас була мовби як радісна. Тут і стіни, либонь, просочилися всі сміхом і веселощами. Ви третя молодичка, котру я зустрічаю тут, пані Блайт — і найвродливіша.

Капітан Джим спромігся надати своєму компліментові-соняху витонченість фіалки, і Енн відчула, що цю квітку носитиме з гордістю. Того вечора вона була чарівна як ніколи — із весільним рум’янцем на щоках та закоханим блиском очей; навіть суворий старий лікар Дейв дивився на неї схвально й дорогою додому сказав своїй жінці, що рудокоса Гілбертова дружина — таки дуже гарненька.

— Мушу я вже повертатися на маяк, — мовив капітан Джим. — Дуже, дуже славний був вечір.

— Приходьте до нас частіше, — озвалася Енн.

— Цікаво, чи сказали б ви це, якби знали, як охоче я прийму ваше запрошення, — загадково відповів капітан Джим.

— Тобто ви хочете знати, чи була я щира, — усміхнулася Енн. — Так, була. — Урочисто клянуся, — як казали ми в школі.

— Тоді я прийду. І, певне, буду часто вам набридати. Маю честь запросити й вас до себе в будь-яку годину. Нікого в мене зазвичай і немає, крім Першого Помічника, хоч той, на щастя, товариська душа. Слухач він добрий і знає чи не більш за всіх Мак-Алістерів, але неговіркий, бідака. Ви молоді, пані Блайт, а я старий, проте душі наші мовби як одного віку. Ми обоє із племені, що знає Йосипа,[12] як сказала б Корнелія Брайант.

— Із племені, що знає Йосипа? — здивувалася Енн.

— Еге ж. Корнелія геть-чисто всіх на світі ділить на два види — тих, хто знає Йосипа й тих, хто не знає. Коли хтось мовби як має з вами однакові погляди, думає схоже й любить ті самі жарти, — тоді він належить до племені, що знає Йосипа.

— О, звісно, — мовила Енн, сяйнувши спалахом розуміння. — Це те, що я колись називала — і досі називаю, хоч тепер уже в лапках, — «рідними душами».

— Так-таки є, — погодився капітан Джим. — Як його не назви, це про нас. Коли ви зайшли нині в кімнату, пані Блайт, я поглянув на вас та й кажу собі: «Вона з племені, що знає Йосипа», — і дуже зрадів, бо інакше нам розмова одне з одним не принесла б жодної втіхи. Плем’я, що знає Йосипа — це сіль землі, я так собі думаю.

Місяць саме зійшов, коли Енн і Гілберт вийшли провести своїх гостей. Гавань Чотирьох Вітрів перетворювалася на диво, виткане із мрії та мерехтливого сяєва — зачароване місце, над яким не може здійнятися жодна буря. Сріблисте місячне світло барвило верхівки осокорів, високих і темних, мов силуети ченців якогось таємничого ордену.

— Я завжди любив осокори, — мовив капітан Джим, махнувши рукою в їхній бік. — То дерева принцес. Тепер вони більше не модні. Люди бідкаються, що вони засихають згори й від цього вигляд у них мовби як миршавий. Так-таки є, коли не ризикувати своїм карком щовесни й не лазити стригти їх по драбині. Я щороку робив це для панни Елізабет, то її осокори завжди були чепурні. Вона їх дуже любила. Вони з першим-ліпшим не знатимуться. Клени, пані Блайт, — то миле дружнє товариство, але осокори — дерева з вищого світу.

— Яка гарна ніч, — мовила стара пані Блайт, сідаючи в бричку.

— Ночі майже всі гарні, — відповів капітан Джим. — Але нині я дивлюся на це сяйво — і мовби як думаю собі, що ж лишилося для раю. Місяць — мій великий друг, пані Блайт. Я його завжди любив, відколи себе пам’ятаю. Я був малий, восьмиліток, і якось надвечір заснув у саду, а мене ніхто й не шукав. Прокинувся я сам-один серед ночі й мало не на смерть перелякався! Які тіні й дивні звуки шугали довкола мене! Я весь закляк, лише припав до землі й трусився, біднятко. Мовби як нікого не лишилося у світі, я один — а світ такий величезний. А тоді я побачив місяць — як він дивиться на мене поміж гілок яблуні, мов давній друг. І зразу втішився. Устав і пішов додому, відважний як лев, тільки й поглядав на місяць. Багато ночей я дивився на нього з палуби корабля, плаваючи в далеких морях… Чого ви всі не велите мені закрити рота і йти додому?

Нарешті змовк останній прощальний сміх. Енн і Гілберт, узявшись за руки, обійшли свій сад. Струмок, що розтинав один із його кутків, мерехтливо брижився між тіней беріз. Маки на його берегах здавалися чашами, налитими місячним сяйвом. Від квітів, що їх висадила пані Селвін, линув у тінисте повітря тонкий аромат, немов краса й благословення священних минулих днів. Енн зупинилася в темряві й зірвала стеблину.

[12] Натяк на біблійний вірш (Вихід 1:8) «І став над Єгиптом новий цар, що не знав Йосипа» (цит. за пер. І. Огієнка).