Енн у Домі Мрії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Капітан Джим палко шанував красу. Усе прекрасне, що він бачив і чув, приносило йому тонку глибоку радість, яка осявала його життя яскравим світлом. Він болісно усвідомлював, що позбавлений вроди, і бідкався через це.

— Люди кажуть, що я добрий чоловік, — мовив він якось із жалем, — але я, бува, шкодую, що Господь не створив мене лиш наполовину таким добрим, а все решту не вклав в обличчя. Але він, напевне, знав, що робить, як і личить мудрому капітанові. Дехто з нас мусить бути негарним, щоби вродливі — як ви, пані Блайт, — засяяли на нашому тлі.

Якось надвечір Енн і Гілберт усе-таки рушили до маяка. День розпочався похмурим туманом і мрякою, проте закінчився багряно-золотою пишнотою. Над західними пагорбами за гаванню пролягли бурштинові безодні й кришталеві мілини, попід якими палахкотіло вечірнє сонце. Небо на півночі було помережане тонкими золотавими хмарками. Червоне призахідне світло паленіло на білих вітрилах корабля, що линув до південного порту, десь у далекім краю, де ростуть пальми. По інший бік гавані стриміли під багряними променями бліді голі дюни. Праворуч світло лилося на старий сірий будинок між верб над струмком і на коротку мить створювало йому у вікнах вітражі розкішніші, аніж у старовинному соборі. На тлі сірих непорушних стін вони палали, як пульсують гарячкові, поривчасті думки живої душі, котра нидіє в похмурій шкаралупі свого оточення.

— Цей будинок над струмком завжди мовби якийсь покинутий, — мовила Енн. — Я ніколи не бачу там гостей. Стежка від нього веде до битого шляху, проте нею ніхто не їздить. Дивно, що ми ніколи не зустрічали пана й пані Мур, хоч вони живуть за п’ятнадцять хвилин ходи від нас. Авжеж, я могла бачити їх у церкві, тільки тоді не впізнала. Шкода, що вони такі нетовариські — це ж наші єдині близькі сусіди.

— Вони вочевидь не належать до племені, що знає Йосипа, — усміхнувся Гілберт. — А ти вже знаєш, хто була та дівчина, що здалася тобі такою вродливою?

— Ні. Чомусь я щоразу забуваю поцікавитися. Але більше я її не бачила, тож, мабуть, вона справді нетутешня. Ох, подивися — щойно сіло сонце, і спалахнув вогонь на маяку.

Сутінки густішали й велетенський маяк розрізав їх своїм променем, окреслюючи коло над полями, гаванню, дюнами та затокою.

— Я відчуваю, наче воно може підхопити мене й закинути далеко в море, — тихенько проказала Енн, коли світло маяка впало просто на них. Їй стало краще й затишніше, коли вони так близько підійшли до мису, що опинилися далеко від сліпучих, мерехтливих спалахів.

Зійшовши на стежину, що вела до мису крізь поля, Енн і Гілберт зустріли чоловіка — такого чудернацького на вигляд, що попервах вони відверто витріщилися на нього. Був він явно вродливий: високий, широкоплечий, із правильними рисами обличчя, римським носом і прямим поглядом сірих очей; на ньому був святковий костюм заможного фермера — усе це свідчило про те, що він міг бути мешканцем Чотирьох Вітрів чи Глена. Але по грудях його майже до колін спадала рікою кучерява темна борода, а вниз по спині з-під простого повстяного капелюха каскадом бігло густе каштанове волосся.

— Енн, — пробурмотів Гілберт, коли вони відійшли достатньо далеко, щоб чоловік не зміг їх почути, — ти ж не додавала того, що дядько Дейв називає «краплиною акту Скотта»[15] до лимонаду, який ми пили перед виходом із дому?

— Не додавала, — відповіла Енн, тамуючи сміх, щоб він не сягнув слуху таємничої прояви. — Але хто ж це може бути?

— Не знаю, та якщо на мисі в капітана Джима є такі примари, мені доведеться про всяк випадок брати сюди із собою ніж. Він не мореплавець — інакше якось іще можна було б пояснити такий екстравагантний його вигляд. Мабуть, він належить до однієї з тих родин, що живуть по той бік затоки. Дядько Дейв каже, що в них там є чудила.

— Мені здається, дядько Дейв упереджений. Усі тамтешні мешканці, яких я бачу в церкві, дуже милі на вигляд. О, Гілберте, яка краса!

Маяк Чотирьох Вітрів був зведений на відножині стрімкої скелі із червоного пісковику, що випиналася в затоку. По один, протилежний її бік, звивалася на обмілині срібляста піщана гряда, по інший — довге пасмо червоних скель, що здіймалися над усипаними галькою бухтами. Тому берегові знані були чари й таємниці штормів і зір. Велике усамітнення панує тут. Такого усамітнення немає в лісі — там повсюди нуртує звабливе, дружнє, шелестке життя. Але море — могутня душа, що невпинно стогне від великої печалі, якої не може ні з ким розділити і яка довіку схована в її глибинах. Ніколи нам не збагнути його безмежної таємниці — ми можемо лише брести, зачаровані, по самому її краю. Ліси кличуть нас на сотні голосів, проте один-єдиний голос у моря — сильний голос, у музиці якого тонуть наші душі. Ліси нагадують людей, проте море належить до товариства архангелів.

Енн і Гілберт застали капітана Джима на лавці біля маяка, де він закінчував виготовляти прегарну, цілковито оснащену іграшкову шхуну. Капітан підвівся й привітав їх із тією м’якою, невимушеною ґречністю, що так бездоганно йому личила.

— Гарний день був нині, пані Блайт, — а тепер, насамкінець, усе показав, на що здатний. Ви не хочете посидіти тут, доки згасне це світло? А я саме зробив оцю забавку для Джо, сина свого небожа із Глена. Я був пообіцяв йому таку зробити, а тоді мовби як пожалів, бо його мати дуже розсердилася. Вона боїться, що малий так і в море втече, коли я буду його до витребеньок заохочувати. Але що ж я міг удіяти, пані Блайт? Я обіцяв йому, а я вважаю, що це мовби як підло — порушити обіцянку, дану дитині. Сідайте, прошу вас. Посидіти годинку — то недовго.

Вітер віяв з берега; море під його подихом бралося довгими сріблястими брижами, а мерехтливі тіні скель ширяли понад водою там і тут, наче велетенські прозорі крила. Сутінки опускали завісу фіолетової темряви на піщані дюни, де метушилися чайки. У небі де-не-де маяв шовковий серпанок туману. Уздовж видноколу на якорі стояли флотилії хмар. Над відножиною в море незмигно дивилася вечірня зоря.

— Хіба не варто подивитися на це? — мовив капітан Джим з любов’ю та гордістю власника. — Така місцина гарна й від ринку далеко. Ні тобі купівлі-продажу, ані прибутків. І не треба ні за що платити — оце небо й це море задарма, — без грошей, без ціни… А скоро й місяць зійде. Мені ніколи не набридає дивитися, який може бути схід місяця над цими скелями, над морем і гаванню. Щоразу це несподіванка.

І місяць зійшов; і вони споглядали його диво й чари в тиші, у якій не потребували ні цілого світу, ні одне одного. Потім усі піднялися у вежу, і капітан Джим показав їм маяк та пояснив, як він улаштований. Аж ось вони вийшли в їдальню, де хмиз у каміні ткав химерний візерунок із язиків полум’я, забарвлених у мінливі, невловимі, породжені морем кольори.

— Я сам поставив цей камін, — мовив капітан Джим. — Від уряду такої розкоші нам і чекати годі. Бачте, який кольоровий вогонь виходить із цього дерева. Коли хочете й собі такого хмизу для каміна, пані Блайт, я вам привезу. Сідайте. Зараз заварю вам чаю.

Капітан Джим подав Енн стільця, попередньо знявши з нього газету й велетенського рудого кота.

— Тікай, друзяко. Твоє місце на канапі. Треба десь покласти цю газету, доки я знайду час, щоб дочитати там повістину. Називається «Шалене кохання». То не мій улюблений вид літератури, я просто читаю, щоб подивитися, як довго авторка зможе її тягнути. Шістдесят другий розділ — а весілля, як я бачу, нітрохи не ближче, ніж у першому. Коли до мене приходить малий Джо, я мушу читати йому оповідки про піратів. Дивно, як то діти, невинні створіння, люблять ці страшні криваві історії?

— Геть як наш Деві, — мовила Енн. — Він теж тільки й воліє читати таке, де звідусюди ллється кров.

Чай капітана Джима виявився божественним напоєм. Капітан, мов дитина, тішився компліментам Енн, хоч і майстерно вдавав незворушність.

— Вся таємниця в тім, що я не шкодую вершків, — удавано байдуже мовив він. Капітан Джим не чув про Олівера Венделла Холмса, але вочевидь погодився б із думкою цього письменника про те, що «великі серця не люблять малих сметанників».

— На вашій стежині ми зустріли дуже дивного чоловіка, — мовив Гілберт, беручись до чаю. — Хто це був?

Капітан Джим усміхнувся.

— Маршал Еліот. Сам-то він добрий чоловік, але вряди-годи так і втне дурницю. Ви, напевне, думали, чого то він перетворив себе на дивовижу з тих, які на ярмарках показують.

— Він сучасний назорей[16] чи юдейський пророк, що лишився тут від давніх днів? — запитала Енн.

— Ні те, ані інше. Політика — ось причина всіх його витівок. Усім тим Еліотам, Крофордам і Мак-Алістерам на політиці й світ зав’язало. Вони народжуються лібералами чи консерваторами, залежно від обставин, і так і живуть — лібералами чи консерваторами, і вмирають лібералами чи консерваторами, і що вони собі думають робити на небесах, де, певно, і політики немає, я не можу уявити. Маршал Еліот народився лібералом. Я сам, як то кажуть, поміркований ліберал, але в переконаннях Маршала й нітрохи поміркованості нема. П’ятнадцять років тому тут була геть запекла кампанія. Маршал бився за голоси для своєї партії не на життя, а на смерть. Певен був, що ліберали переможуть — аж виступив на мітингу й заприсягся, що не буде стригтися й голитися, доки ліберали не прийдуть до влади. Вони не прийшли до влади тоді — і так досі й не прийшли, а результат ви нині бачили самі. Маршал дотримує слова.

[15] Ідеться про Канадський акт тверезості 1878 p., названий так за іменем його автора сера Річарда Скотта — постанову, що забороняла продаж спиртних напоїв у Канаді.

[16] У Біблії — людина, що присвячувала себе Богові. Однією з обітниць назорея було зокрема не стригтися й не голитися (див. Числа, 6:5).