— Саме так! Вони лежать у моїй валізі. А ще я маю лист для тебе. Зажди хвилинку — я його витягну.
«Дорога панно Ширлі, — писала панна Патті, — Ваше майбутнє весілля так зацікавило нас із Марією. Прийміть наші найкращі побажання. Ми з Марією ніколи не були заміжні, та нічого не маємо проти, щоб інші були. Ми даруємо Вам порцелянових песиків. Я збиралася Вам їх заповісти, бо Ви, здається, щиро їх полюбили. Але ми з Марією з ласки Божої надіємося ще довгенько топтати ряст, тож я вирішила подарувати їх Вам, доки Ви ще молоді. Лиш не забувайте, що Гог дивиться праворуч, а Магог — ліворуч».
— Уяви цих прегарних старих песиків на камінній полиці в домі моєї мрії, — заворожено мовила Енн. — Я й сподіватися не могла на такий розкішний дарунок.
Того вечора в Зелених Дахах вирували приготування до завтрашнього свята, проте в сутінках Енн тихенько вислизнула з дому. У цей останній день свого дівоцтва їй лишалося здійснити ще одне маленьке паломництво — і зробити це вона мусила на самоті. Енн пішла до могили Метью на маленькім ейвонлійськім цвинтарі, який укривали своєю тінню тополі, — на мовчазну зустріч із давніми спогадами та безсмертною любов’ю.
— Як тішився б Метью разом з нами завтра, — прошепотіла вона. — Але я певна, що він усе знає й тішиться… деінде. Колись я читала, що наші померлі — не мертві, доки ми не забудемо їх.[5] Для мене Метью не помре ніколи, бо я ніколи його не забуду.
Вона поклала на могилу принесені квіти й поволі рушила довгою стежиною вниз зі схилу пагорба. Пишний вечір був налитий мерехтливою грою світла й тіні. У небі на заході пливли малинові й брунатні хмари, між якими там і тут видніли довгі смуги яблучно-зеленого неба. Унизу миготіли призахідні відблиски моря, і з жовтавого узбережжя долинав невпинний шум великої води. А довкола неї, у прекрасній сільській тиші, завмерли рідні, милі серцю пагорби, ліси й поля.
— Історія повторюється, — мовив Гілберт, виходячи їй назустріч із хвіртки в обійсті Блайтів. — Пам’ятаєш нашу першу прогулянку цим схилом, Енн? До того ж, це була найперша наша прогулянка вдвох.
— То були сутінки, і я так само поверталася з могили Метью… а ти вийшов із хвіртки. Тоді я, припнувши гордість, уперше заговорила до тебе.
— I небеса розкрилися переді мною,[6] — додав Гілберт. — Відтоді я з нетерпінням чекав на завтрашній день. Ми попрощалися біля вашої хвіртки, і я рушив додому найщасливішим хлопцем у світі. Енн мені пробачила!
— Хоча це ти мав би пробачити мені. Я була невдячною малою негідницею — і це після того, як ти, по суті, врятував мені життя того дня на ставку. Як обтяжував мене цей борг перед тобою! Ні, я не заслуговую на щастя, що прийшло до мене.
Гілберт засміявся й міцніше стис дівочу руку із перстеником на підмізинному пальці. То була каблучка з перлами — Енн не захотіла носити дошлюбний перстень із діамантом.
— Я розлюбила діаманти, відколи дізналася, що це зовсім не ті дивовижні фіолетові камені з моєї уяви. Справжні діаманти завжди будуть нагадувати мені про те колишнє розчарування.
— Але перли віщують сльози, як сказано в давній легенді, — заперечив Гілберт.
— Я не боюся сліз — адже це можуть бути й сльози щастя. У найщасливіші миті мого життя в очах у мене були сльози — коли Марілла сказала, що залишить мене в Зелених Дахах, коли Метью подарував мені першу мою гарну сукню, коли я почула, що ти одужаєш від тифу. Тож подаруй мені каблучку з перлами, Гілберте, і я охоче прийму від життя і радість, і горе.
Але того вечора наші закохані не хотіли думати про горе й снували радісні сподівання. Завтра вони одружаться, і дім їхньої мрії вже чекатиме їх на повитому фіалковим туманом березі гавані Чотирьох Вітрів.
Розділ 4
ПЕРША НАРЕЧЕНА В ЗЕЛЕНИХ ДАХАХ
Уранці в день весілля Енн прокинулася й побачила, що в її кімнатку на піддашші ллється сяйво миготливого сонця, а вересневий пустун-вітерець бавиться з фіранкою на вікні.
«Як добре, що сонце посвітить на мене», — радісно подумала вона.
У пам’яті їй зринув найперший її ранок у цій кімнаті, коли сонце прокрадалося до неї крізь рясний цвіт старенької Снігової Королеви. Те пробудження не випадало назвати щасливим, бо з ним разом повернулося й гірке розчарування попереднього вечора. Але відтоді маленьку кімнатку освятили й зробили такою милою серцю Енн роки щасливих дитячих снів та дівочих мрій. Сюди вона весело поверталася опісля кожного від’їзду, при цім вікні стояла на колінах усю ту ніч гіркої муки, коли думала, що Гілберт помирає, при нім із невимовною радістю сиділа у вечір своїх заручин. Багато щасливих і не надто багато сумних безсонних ночей провела вона тут — а сьогодні покине свою кімнатку назавжди. Тепер, коли вона поїде, тут оселиться п’ятнадцятилітня Дора. Проте сама Енн і не хотіла, щоб було інакше: адже маленька кімнатка берегла у своїх стінах священні спогади юності й дівоцтва — минулого, останню сторінку якого належало перегорнути, перш ніж відкриється новий розділ дорослого сімейного життя.
Того ранку в Зелених Дахах панували веселі клопоти. Діана приїхала раніше, щоб допомогти, і з собою привезла маленького Фреда та малу Енн-Корделію. Деві й Дора негайно забрали дітлахів до саду.
— Тільки пильнуйте, щоб Енн-Корделія не забруднила платтячка, — стурбовано застерегла Діана.
— Можеш сміливо довірити її Дорі, — сказала Марілла. — Ця дівчинка розумніша й обачніша за більшість матерів, яких я знаю. У певнім сенсі вона — просто диво. Не те, що інша, вітрогонка, яку я виховувала.
І Марілла всміхнулася до Енн поверх миски із салатом. Виглядало на те, що вітрогонка їй усе-таки миліша.
— Гарні вони малі, ці двійнята, — підтакнула пані Рейчел, коли Деві з Дорою вийшли і вже не могли почути її слів. — Дора така працьовита й жіночна, і Деві став дуже тямущим хлопчиною. Це вже не той колишній халамидник.
— Ніколи в житті я не була така розгублена, як у ті перші півроку, що він тут прожив, — визнала Марілла. — А потім я, напевне, просто звикла до нього. Останнім часом його цікавить господарювання. Він просить мене з наступного року дати йому опікуватися фермою. Можливо, я так і зроблю: оскільки пан Баррі більше не братиме її в оренду, нам доведеться влаштовуватись по-новому.
— Енн, тобі випав такий гарний день для весілля, — мовила Діана, закриваючи широким фартухом свою пишну шовкову сукню. — Кращого не могло бути, навіть якби ти замовляла його за каталогом «Ітонз».[7]
— Забагато грошей витікає з нашого острова в цей «Ітонз», — роздратовано озвалася пані Лінд. Будучи ревною противницею спрутоподібних універсальних крамниць, вона ніколи не втрачала нагоди публічно заявити про свої погляди. — А щодо тих каталогів, то це тепер — Біблія ейвонлійських дівчат, будьте певні. Вони сидять над ними щонеділі, замість читати Святе Письмо.
— Ними дуже зручно бавити дітей, — спробувала виправдатися Діана. — Фред і мала Енн-Корделія можуть годинами розглядати картинки.
— Я бавила десятьох дітей без каталогу «Ітонз», — відрубала пані Лінд.
— Годі вам, не сваріться через каталог «Ітонз», — весело мовила Енн. — Це ж найвизначніший день мого життя. Я така щаслива, і хочу, щоб усі довкола теж були щасливі.
[5] Енн посилається на роман «Адам Бід» англійської письменниці Мері-Енн Еванс, що творила під псевдонімом Джордж Еліот.
[6] Біблійна цитата — див. Об’явлення, 1:15 та Єзекіїля, 43:2 (цит. за пер. І. Огієнка).
[7] «Ітонз» — велика мережа універсальних крамниць, заснована у 1869 р. в Торонто. До банкрутства у 1999 р. лишалася найбільшою в Канаді.