Енн у Домі Мрії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— тихенько процитувала Енн. У друге вікно, розташоване на фронтоні, видно було невеличку ще не скошену долину, через яку біг струмок. За півмилі далі, над струмком, виднів один-єдиний дім — старий, сірий і недоладно збудований, обсаджений велетенськими вербами, поміж яких вогники у його вікнах мерехтіли, ніби розгублені очі мандрівника на чужині. Енн думала про його мешканців і сподівалася, що вони виявляться добрими людьми, адже їм випало бути сусідами. Зненацька їй згадалася вродлива дівчина з білими гусьми.

«Гілберт каже, що вона нетутешня, — міркувала Енн, — але я думаю, що це не так. У ній є щось таке, що робить її частиною цього моря, неба й затоки. Чотири Вітри в неї в крові».

Коли Енн зійшла вниз, Гілберт стояв біля каміна, розмовляючи з якимось незнайомцем. На звук її кроків обидва озирнулися.

— Енн, познайомся, це капітан Бойд. Капітане, це моя дружина.

Уперше в житті, рекомендуючи Енн, Гілберт назвав її «моя дружина» й у цю мить замалим не луснув від гордості. Старий капітан простягнув Енн свою жилаву руку; вони усміхнулися одне одному й відтоді стали друзями. Рідні душі обмінялися спалахами сигнальних вогнів.

— Моє шанування, пані Блайт, дуже радий познайомитися з вами. Надіюся, ви будете щасливі, так само, як була щаслива перша юна дружина, що тут зажила. А ліпшого й бажати годі. Тільки мене ваш чоловік не зовсім правильно назвав. На щодень моє ім’я — капітан Джим, а що ви все одно будете кликати мене саме так, то можете просто віднині й почати. Ви гарна, дуже гарна молода, пані Блайт. Дивлюся я на вас і мовби як відчуваю, що й сам собі допіру одружився.

Усі розсміялися; тим часом стара пані Блайт почала вмовляти капітана залишитися на вечерю.

— Я вдячний. Мені то буде велика радість. Я ж за столом і товариства зазвичай не маю, крім одної незугарної парсуни в дзеркалі. Нечасто випадає повечеряти із двома такими милими, гарними дамами.

Можливо, компліменти капітана Джима на папері й здаються геть безбарвними, та він проказував їх із такою витонченою щирістю в тоні й погляді, що жінка, до якої він звертався, не могла не відчути — їй віддається шана, мов королеві, і віддається в манері, гідній короля.

Старий капітан Джим, простодушний і шляхетний чоловік, мав вічно юні очі й серце. Був він високий, дещо згорблений і незграбний; утім, уся постава його свідчила про велику силу й витривалість. Його чисто виголене, пооране зморшками лице було бронзове від засмаги; густе темно-сиве волосся спадало йому аж на плечі, а дивовижно сині, глибоко посаджені очі деколи іскрилися, деколи туманилися мрією, а деколи тужливо вдивлялися в морську далечінь, як у того, хто шукає давно втрачений скарб. Енн іще належало дізнатися, що так розпачливо прагнув побачити капітан Джим.

Безперечно було, що капітан Джим негарний. Його запалі щоки, кривий рот і масивне чоло не були створені за канонами вроди, а незліченні труднощі й скорботи лишили шрами як на його душі, так і на тілі. І все ж, відзначивши на перший погляд, що капітан Джим негарний, Енн більше ніколи про це не думала: дух, що прозирав з-під шорсткої оболонки, осявав її дивовижною красою.

Вони весело посідали за накритий до вечері стіл. Полум’я в каміні відганяло прохолоду вересневого вечора, проте легкі морські вітерці залітали в їдальню, коли заманеться, крізь навстіж розчахнуте вікно. Перед очима в господарів та гостей розгортався чарівний краєвид із затокою, поза якою гінким пасмом тяглися низькі фіолетові пагорби. Стіл угинався під вагою численних наїдків, приготованих старою пані Блайт, проте piece de resistance,[10] поза всяким сумнівом, стала велика таця морської форелі.

— Я тут подумав, що після мандрівки вона вам мовби як смакуватиме, — сказав капітан Джим. — Свіжішої форелі й на світі нема, пані Блайт. Вона ще якісь дві години тому живісінька плавала в морі.

— А хто ж сьогодні наглядає за маяком, капітане? — поцікавився лікар Дейв.

— Небіж Алек. У цьому він незгірш за мене тямить. А я, мушу сказати вам, дуже радий, що ви запросили мене на вечерю. Голодний я добряче — обід мені сьогодні видався поганенький.

— Ви там у себе, на маяку, певне, увесь час недоїдаєте, — дорікнула стара пані Блайт. — Куховарити не хочете, от і їсте абияк.

— Я куховарю, пані Блайт, я куховарю! — запротестував капітан Джим. — І взагалі живу, мов король. От учора ходив собі в Глен, купив аж два фунти м’яса. Думав, буде в мене сьогодні шикарний обід.

— І що ж тоді сталося? — не вгавала стара пані Блайт. — Ви його загубили дорогою?

— Ні, — зніяковів капітан Джим. — Я саме вкладався спати, коли це приблудився до мене пес — такий змарнілий, обдертий — і попросився переночувати. Мабуть, живе десь там, у рибальському селищі. Я не міг прогнати бідолаху — лапу він собі десь поранив. То я замкнув його на веранді — кинув йому стару торбу, щоб він мав де лягти, — а сам пішов спати. Але чомусь ніяк не міг заснути. Крутився, думав — аж тоді згадав, що пес мовби як був голодний.

— І ви встали й віддали йому м’ясо — усе м’ясо! — вигукнула стара пані Блайт із переможним докором у голосі.

— Таж більше нічого й не було, що я міг би дати йому, — винувато пояснив капітан Джим. — Нічого, що пес міг би їсти. А він таки був негодований, бо враз його все й проковтнув. Я всю ніч проспав безтривожно, та обід у мене був після того скупий — ні юшки, ні петрушки. А пес утік додому зранку. Ото вже нітрохи не вегетаріанець.

— Треба ж оце голодувати через якогось нікчемного пса, — пирхнула стара пані Блайт.

— Ми не знаємо: для когось, може, він — найкращий друг, — заперечив капітан Джим. — Хоча так-то цього й не скажеш, але не можна судити про собаку лише з вигляду. Усередині він, може, як я сам, — справдешній красень. Хай навіть Перший Помічник не був від нього в захваті й лаявся просто-таки брутально. Але він упереджений — як усякий кіт, усякого пса сприймає кепсько. І все ж я залишився без обіду, тому такі смачні наїдки в цьому приємному товаристві — то для мене велика втіха. Добре діло — мати хороших сусідів.

— А хто живе в тім домі ген за вербами? — запитала Енн.

— Пані Мур, — відповів капітан Джим і, мовби замислившись, додав: — Та її чоловік.

Енн усміхнулася і з тону, яким говорив капітан Джим, в уяві склала собі портрет незнайомої пані Мур — то, напевне, була друга пані Лінд.

— Небагато у вас тут сусідів, пані Блайт, — вів далі капітан Джим. — По цей бік затоки всього кілька домів. Тут майже вся земля аж до самісінького Глена належить панові Говарду, то він здає пасовища в оренду. Зате по інший бік народу тьма — особливо Мак-Алістерів. Там хай куди поткнешся — неодмінно зустрінеш Мак-Алістера. Я був позавчора бачив старого Леона, він на тім боці все літо пропрацював. То він каже: «Вони там усі — Мак-Алістери. Там Ніл Мак-Алістер, а там Сенді Мак-Алістер, і Вільям Мак-Алістер, і Алек Мак-Алістер, і Енгус Мак-Алістер, і диявол у них, мабуть, теж Мак-Алістер».

— Еліотів та Крофордів там не менше, — мовив лікар Дейв після того, як сміх ущух. — Ми тут, Гілберте, на цьому боці, навіть приказку маємо: «Від зарозумілості Еліотів, пихи Мак-Алістерів та марнославства Крофордів спаси нас, Господи».

— Хоча й добрі люди між них є, — завважив капітан Джим. — Багато років плавав я на кораблі з Вільямом Крофордом, то нема йому рівних у силі й відвазі. Вони розумні — там, на тім боці. Певно, ми тому з них мовби як і глузуємо. Дивно, правда, — як то ми завжди ображаємося на тих, хто за нас бодай трошки більш тямковитий?

Лікар Дейв, що сорок років ворогував із «тим боком», засміявся, проте враз умовк.

[10] Тут — коронна страва (франц.).