Енн у Домі Мрії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я сподіваюся, дитино, твоє щастя триватиме довго, — зітхнула пані Рейчел. Вона справді щиро цього бажала й вірила, що так і буде, хоч і боялася, що так відверто виявляти своє щастя — значить кидати виклик Провидінню. Енн, заради її власного добра, слід було спустити з небес на землю.

І все одно старими сходами, укритими домотканим килимом, зійшла того вересневого полудня щаслива й вродлива наречена — перша наречена в Зелених Дахах — тендітна, з ясними очима й букетом троянд у руках, оповита невагомим туманом серпанку. Гілберт, що чекав у вітальні, дивився на неї з любов’ю і захватом. Нарешті він міг назвати її своєю, цю звабливу, кохану Енн, що її серце завоював після довгих років терплячого очікування. Це до нього вона йшла в білім весільнім вбранні. Чи гідний він її? Чи зможе зробити її такою щасливою, як сподівається? Що, як він не виправдає тих надій, котрі вона покладає на чоловіка?.. Але вона простягнула йому руку, їхні погляди зустрілися, і сумніви щезли, поступившись місцем радісній упевненості. Вони належать одне одному, і хай що чекатиме їх у майбутньому, це вже ніколи не зміниться. Вони звіряли одне одному власне щастя — і нічого не боялися.

Вони побралися в сяєві сонця, у старому саду, в колі давніх друзів та їхніх сповнених любові поглядів. Пан Аллан обвінчав їх, а превелебний Джо виголосив, як згодом заявила пані Лінд, найкрасивішу весільну молитву, яку вона чула в житті. Птахи нечасто співають у вересні, та доки Енн і Гілберт промовляли свої безсмертні обітниці, з якоїсь невидимої гілки долинала казкова мелодія. Наслухаючи її, Енн тріпотіла від щастя, а Гілберт дивувався лиш тому, що всі птахи світу не злилися хором у єдиній урочистій пісні. Пол також слухав її і згодом описав у вірші, одному з тих, яким особливо захоплювалися пізніше читачі його першої великої збірки. Шарлотта Четверта була блаженно певна, що це віщує добру долю її любій панні Ширлі. Птаха співала до самого закінчення церемонії, а потім завершила свою пісню чарівною стрімкою треллю. Ніколи ще в старім, оточенім садами сіро-зеленім обійсті не було щасливішого, веселішого дня, аніж цей. Усі вічні дотепи й жарти, що лунали на весіллях, мабуть, іще від часів Едему, були промовлені й видавалися такими свіжими та кумедними, немовби щойно з’явилися на світ. То було королівство радості й сміху; а коли Пол запріг бричку, щоб везти молодят на станцію в Кармоді, де вони мали сісти на поїзд, у близнюків були напоготові рис і старі туфлі, які особливо завзято жбурляли пан Гаррісон і Шарлотта Четверта. Марілла стояла біля хвіртки й дивилася, як бричка їде геть стежиною поміж заростей золотушнику. Перед самим поворотом Енн озирнулася й востаннє помахала їй рукою. Вона поїхала — Зелені Дахи більше не були її домом, і Маріллине лице здавалося дуже старим і сірим, коли вона повернулася в будинок, який Енн упродовж чотирнадцяти років, навіть під час своєї відсутності, сповнювала світлом і життям.

Проте Діана зі своїми дітлахами, Ірвінги й подружжя Алланів лишилися, щоб допомогти двом старим жінкам пережити самотність цього найпершого вечора. Вони дуже приємно провели час за тихою вечерею, обговорюючи всі деталі того дня, і все ще сиділи за столом, коли Енн і Гілберт вийшли з поїзда на станції в Глені Святої Марії.

Розділ 5

ДОРОГА ДОДОМУ

Старий лікар Девід Блайт прислав на станцію свого коня із бричкою, щоб їх зустріти. Малий шибеник, що був за візника, із розумінням усміхнувся й утік, лишивши їх самих їхати до свого нового дому в радісному світлі погожого вечора.

Енн назавжди запам’ятала той розкішний краєвид, що відкрився їхнім очам, коли вони виїхали на пагорб за селом. Їхнього будинку не було ще видно, проте гавань Чотирьох Вітрів виблискувала срібним і рожевим сяйвом, немов велетенське дзеркало. Далеко внизу Енн бачила вхід у затоку — пасмо піщаних дюн з одного боку й високий та похмурий стрімчак із червоного пісковику — з іншого. За дюнами у відблисках призахідного сонця дрімало непорушне, чисте море. Маленьке рибальське селище, притулившись до дюн у тому місці, де вони вливалися в берег моря, нагадувало великий опал у мерехтливім тумані. Небо над ними було, мов велетенська чаша, оздоблена коштовним камінням, із якої лилися сутінки, у повітрі ширився п’янкий аромат морських хвиль і все довкруж осявали чари прибережного надвечір’я. Кілька вітрильників неспішно линуло вздовж темних, обсаджених ялинами берегів. Звіддалік лунав ніжний і сонний дзвін маленької білої церкви, і плив над водою, зливаючись зі стогоном моря. Небо на півночі спалахувало теплим золотим світлом велетенського маяка, начеб то сяяла тремтлива зоря доброї надії. Понад виднокраєм, услід заклопотаному кораблю, тяглася в’юнка стрічка сірого диму.

— Краса, яка краса, — прошепотіла Енн. — Я полюблю Чотири Вітри, Гілберте. А де наш дім?

— Звідси його ще не видно за тим березовим гайком. Він розташований за дві милі від Глена, і ще за милю — від маяка. Сусідів у нас небагато. Поруч є лиш один дім, і я не знаю, хто в ньому живе. Енн, тобі не буде там самотньо без мене?

— Ні, за друзів мені будуть цей маяк і прегарна околиця. А хто живе в цьому домі, Гілберте?

— Не знаю. Судячи з його вигляду, не схоже, щоб господарі могли виявитися рідними душами. Як ти гадаєш, Енн?

Будинок був великий і солідний, пофарбований у такий ядучо-зелений колір, що поряд із ним усі барви довколишньої природи здавалися бляклими. Позаду будинку був сад, а перед вхідними дверима — охайний, доглянутий газон, але чомусь усе вкупі свідчило про певну бідність і голизну. Можливо, причина полягала саме в надмірній охайності: дім, подвір’я, клуні й повітки, сад, город, газон та стежина були бездоганно, аж нестерпно чисті.

— Навряд чи той, хто любить такі кольори, може бути цілком рідною душею, — згодилася Енн. — Якщо це сталося не випадково, як із нашим синім клубом. Але так чи так, я певна, що дітей там немає. Цей дім охайніший навіть за обійстя панянок Копп на дорозі Торі, а я й не думала, що таке можливо.

Вони нікого не зустріли на вологій червоній дорозі, що в’юнилася вздовж берега, та під’їжджаючи до березового гаю, поза яким стояв їхній дім, праворуч від себе Енн раптом побачила дівчину, що гнала табун білосніжних гусей уздовж оксамитово-зеленого пагорба — там, де густо росли високі лапаті ялини. Поміж ними видно було смуги жовтих достиглих полів, проблиски золотих піщаних дюн та клапті синього моря. Дівчина, висока, у блакитній ситцевій сукні, мала пружну ходу й трималася дуже прямо. Вона та її гуси саме вийшли із хвіртки біля підніжжя пагорба, коли Енн і Гілберт проїхали попри них. Поклавши руку на засув, вона дивилася на них незмигно; погляд її навряд чи випадало назвати зацікавленим, та все ж не був він і зовсім байдужим. На одну коротку мить Енн здалося навіть, що вона помітила в нім затаєну ворожість. Проте Енн замилувалася вродою дівчини — вродою настільки явною, що вона будь-де неодмінно привернула б до себе увагу. Дівчина була без капелюха; важкі лискучі коси, на колір, як стигла пшениця, лежали короною довкруж її голови; сині очі сяяли, мов зорі; фігура, навіть у скромній ситцевій сукні, вражала величною поставою, а вуста багряніли незгірш за букет криваво-червоних маків, прив’язаний до її паска.

— Гілберте, хто ця дівчина, яку ми щойно проминули? — тихенько запитала Енн.

— Я не помітив ніякої дівчини, — відповів Гілберт, котрий всю увагу присвячував лише власній молодій дружині.

— Вона стояла біля хвіртки… ні, не озирайся. Вона дивиться нам услід. Я в житті не бачила такого вродливого лиця.

— Не пригадую, щоб я бачив якихось красунь, доки був тут. У Глені є гарні дівчата, але я не назвав би їх вродливими.

— Ця дівчина дуже вродлива. Ти, мабуть, не зустрічав її, інакше не зміг би забути. Її неможливо забути! Такі обличчя я бачила, може, хіба на картинах. А її коси! Мені згадався Браунінг — «золоті низки» та «диво-змії».[8]

— Може, вона із приїжджих — мешкає у тім великім літнім готелі над затокою.

— Вона була в білому фартуху, гнала гусей…

— Вона могла просто так бавитися. А онде наш будинок, Енн.

Енн поглянула туди, куди вказував Гілберт, і на мить забула дівчину із прекрасними, хоч і непривітними очима. Перше враження від нового дому стало їй насолодою для очей і душі — він так нагадував велику кремову мушлю, викинуту хвилею на берег. Обабіч стежини, що вела до ґанку, виструнчилися на тлі неба величні фіолетові силуети осокорів. Поза домом, затуляючи сад від надто гострого дихання морських вітрів, ріс оповитий туманами сосновий гай, у якому вітер награвав свої химерні, неземні мелодії. Як і кожен ліс, він мовби приховував у своїх закутках дивовижні таємниці, котрі відкриються лише тому, хто зайде в гущавину й буде терпляче шукати. Зовні ж темно-зелені лапи ялин оберігають їх від цікавих та байдужих очей.

Нічні вітри вже розпочинали свій нестримний танець поза дюнами, а рибальське селище по той бік затоки мерехтіло вечірніми вогнями, коли Енн і Гілберт їхали поміж двома рядами осокорів. Двері маленького будиночка відчинилися, і в сутінках затріпотіло тепле світло каміна. Гілберт зняв Енн із брички й повів крізь сад і хвіртку між двох ялин, що вже взялися осінньою рудизною, а тоді охайною червоною стежиною до ґанку з пісковику.

— Ми вдома, — шепнув він і, взявшись за руки, вони переступили поріг свого Дому Мрії.

Розділ 6

КАПІТАН ДЖИМ

«Старий лікар Дейв» із дружиною прийшли до маленького будиночка зустрічати молодят. Лікар Дейв виявився високим життєрадісним чоловіком з білими бакенбардами, а його дружина — елегантною рум’яною та сивокосою дамою, що прийняла Енн із відкритими обіймами, у прямому й переносному значенні.

— Я така рада вас бачити, дорогенька. Ви, напевне, дуже втомилися. Ми приготували вам вечерю, а капітан Джим приніс форелі. Капітане… де ви? Мабуть, пішов розпрягти коня. Ходімо нагору — там ви скинете пальто.

Піднімаючись за нею сходами, Енн роззиралася довкола радісним і вдячним поглядом. Новий дім їй дуже подобався. У нім панувала атмосфера Зелених Дахів, і навіть дух її власних давніх традицій.

— Мені здається, я відшукала б рідну душу в панні Рассел, — прошепотіла Енн, лишившись на самоті у своїй кімнаті. Там було два вікна: одне з них, мансардне, виходило на затоку, піщані дюни й маяк Чотирьох Вітрів.

[8] Енн посилається на поему Р. Браунінга «У гондолі».