Енн у Домі Мрії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Енн засміялася.

— Так, плаття в мене чудові. Я люблю гарний одяг. Пам’ятаю першу свою гарну сукню — із коричневої глорії. Метью подарував її мені перед шкільним концертом. А доти я носила все таке потворне. Того вечора я мовби переступила поріг нового світу.

— Тоді на концерті Гілберт декламував «Бінґен-на-Рейні» і дивився на тебе, промовляючи: «А інша, не сестра…» І ти так лютувала, коли він підняв твою трояндочку й поклав собі в нагрудну кишеню! Ти й подумати не могла, що колись вийдеш за нього заміж.

— Це ще одне питання, яке розв’язала доля, — засміялася Енн, спускаючись із Діаною сходами з горища.

Розділ 2

ДІМ МРІЇ

Ніколи ще за всю історію Зелених Дахів тут не панувало таке радісне збудження. Навіть Марілла так хвилювалася, аж не могла цього приховати, що було вже й геть нечувано.

— Тут іще ніколи не відбувалося весіль, — вибачливо пояснювала вона пані Рейчел Лінд. — У дитинстві я чула, як один старий пастор казав, що дім не є справжнім домом, доки не освячений народженням, смертю й весіллям. Смерті тут були — у цьому домі вмерли Метью та мої батьки. І народження тут було — колись давно, щойно ми тут оселилися, у нас був одружений наймит, і в його жінки тут знайшлося маля. Але весілля в Зелених Дахах буде вперше. Так дивно думати, що Енн виходить заміж. Для мене вона в чомусь і донині лишилася дівчинкою, котру Метью привіз сюди чотирнадцять років тому. Я досі не можу збагнути, що вона вже виросла. Ніколи не забуду, що я відчула того вечора, коли вздріла поряд із Метью дівчинку. Цікаво, що стало з тим хлопцем, що його ми взяли б, якби не ця помилка. Хотіла б я знати, як склалося його життя.

— То була щаслива помилка, — підсумувала пані Лінд, — хоча колись я вважала інакше. Згадай, як я зайшла поглянути на Енн, і яку сцену вона нам влаштувала. Багато, дуже багато відтоді змінилося, от що.

Пані Лінд зітхнула, а тоді знову пожвавилася. Коли попереду маячіло весілля, пані Лінд була готова поховати минуле в безодні, «що ні дна їй, ні кінця»[1].

— Я подарую Енн дві моїх бавовняних ковдри, — заявила вона. — Одну в тютюнову смужку, а другу — у листя яблуні. Вона каже, що ці ковдри тепер знову в моді. Ну, та байдуже, в моді чи ні, а я певна, що для гостьової кімнати нічого кращого немає, аніж ковдра в листя яблуні, от що. Але мушу добре їх відбілити. Вони в мене лежали в полотняних мішках іще від смерті Томаса, тож напевне потьмяніли й пожовкли. Хоч до весілля цілий місяць, а відбілювання росою творить дива.

Лише місяць! Марілла й собі зітхнула, та потім з гордістю відказала:

— А я дарую Енн оті півдюжини плетених килимків, які лежать у мене на горищі. Я й не думала, що вона захоче їх узяти — вони такі старомодні, а тепер, здається, килимки усі в’яжуть гачком. Та вона попросила їх у мене — сказала, що у своєму домі хоче мати саме їх. Вони справді гарні. Я взяла для них найкращі клапті й переплела так, що різні кольори чергуються. Робила це, коли останніх кілька років часом бувало самотньо. А ще я наварю їй варення зі слив — на цілий рік стане! Так дивно — ці сливові дерева не квітнули вже років зо три, і я думала, що їх можна зрубати. А цієї весни вони стояли всі білі, — я й не пригадую такого врожаю слив у Зелених Дахах.

— Добре, що Енн і Гілберт усе-таки одружаться. Саме про це я завжди молилася, — відповіла пані Рейчел тоном людини, безперечно певної того, що її молитви дуже зарадили. — Я була втішена, коли почула, що вона не збиралася вийти за того хлопця з Кінгспорта. Хоч він і був заможний, а Гілберт бідний — щонайменше зараз, — зате він з нашого острова.

— Він Гілберт Блайт, — удоволено кивнула Марілла. Вона радше померла б, аніж висловила думку, яка зринала в неї від найперших років життя Гілберта при погляді на нього, — думку про те, що якби не колишня її свавільна гордість, це міг би бути її син. Марілла відчувала, що якимось незбагненним чином шлюб Енн і Гілберта покладе край цій багатолітній несправедливості. Давнє гірке лихо все-таки вийшло на добре.

Сама ж Енн була така щаслива, що це майже лякало її. Богам, як учить старий забобон, не до вподоби надто щасливі смертні — як, безперечно, і деяким людям. Двоє з них зайшли якось до Енн у фіолетових сутінках із непохитним наміром зробити все, щоб луснула райдужна бульбашка її сподівань. Якщо вона вважає, що в особі молодого лікаря Блайта здобуде безцінний скарб, чи то уявляє, буцім Гілберт так само закоханий в неї, як у дні його зеленої юності, їхній обов’язок — явити суть речей в іншому світлі. Утім, ці дві ласкавих добродійки не були їй ворогами: навпаки, вони любили Енн і боронили б від чужих прискіпувань, наче рідне дитя. Людська вдача не зобов’язана бути послідовною.

Пані Інгліс — уроджена Джейн Ендрюс, цитуючи газету «Дейлі Ентерпрайз» — прийшла разом зі своєю матір’ю та пані Белл. Проте «надмір людяності»[2] в Джейн не був зіпсований роками подружніх сварок. Доля зласкавилася над нею. Попри той факт — як заявила би пані Лінд, — що вона вийшла за мільйонера, шлюб її виявився щасливий. Багатство не засліпило її — це й понині була мила, спокійна, рум’яна Джейн із колишньої шкільної четвірки, яка щиро тішилася щастю давньої подруги й так жваво цікавилася усіма деталями посагу Енн, наче він міг дорівнятися до її власних діамантів і шовкових шат. Джейн не могла похвалитися видатним розумом і, вочевидь, за все життя не висловила жодної глибокої та цікавої думки, але все ж вона ніколи не сказала й жодного слова, що могло б скривдити чиїсь почуття — отже, мала талант нехай і пасивний, проте цінний і доволі рідкісний.

— Бач, Гілберт не передумав-таки, — із подивом у голосі мовила пані Ендрюс. — Ну, та це Блайти — вони, як дали слово, то вже дотримають, хай там що. Стривай-но, Енн… тобі двадцять п’ять? За мого дівоцтва двадцять п’ять уважали першим критичним віком. Але виглядаєш ти доволі молодо. З рудими воно завжди так.

— Руді коси тепер модні, — холодно відказала Енн, хай як силкувалася всміхнутися. Життя відточило в ній почуття гумору, що допомогло їй здолати безліч випробувань, проте незворушно слухати зауваження щодо колюру власних кіс вона так досі й не навчилася.

— Правда… правда, — згодилася пані Ендрюс. — Хтозна, яких дивних викрутасів нам іще чекати від моди. Ну, Енн, плаття в тебе дуже гарні й цілком відповідні твоєму становищу в суспільстві, так, Джейн? Надіюся, ти будеш дуже щаслива. Принаймні я тобі цього бажаю. Довгі заручини рідко призводять до щастя. Ну, та що ви могли вдіяти, звісно.

— Гілберт, як на лікаря, надто молодо виглядає. Боюся, пацієнти йому не довірятимуть, — понуро озвалася пані Белл, опісля чого міцно стисла вуста, начеб сказала те, що мусила сказати, і тепер знала, що її сумління чисте. Вона була з тих жінок, що завжди мають на капелюшку благеньке чорне перо, а на потилиці — розкошлані й неслухняні пасма.

Радість, яку відчувала Енн від гарного посагу, була на якийсь час затьмарена, проте глибин її щастя такі дрібниці не могли сягнути. Отож невдовзі, коли приїхав Гілберт, дошкульні зауваження сусідок геть забулися, а вони вдвох рушили до беріз понад струмком. Ці берези, що були молоденькими деревцями, коли Енн щойно вперше з’явилася в Зелених Дахах, тепер зміцніли й видавалися колонами зі слонової кістки у високім казковім палаці із сутінків та зірок. Там, сховавшись у їхній тіні, як то личить усім закоханим, Енн і Гілберт розмовляли про свій новий дім та нове спільне життя.

— Я знайшов гніздечко для нас, Енн.

— Ох, де? Надіюся, не в самому селі? Я зовсім не хотіла б жити там.

— Ні, у селі будинку не знайшлося. Це маленький білий будиночок на узбережжі, поміж мисом Чотирьох Вітрів і Гленом. Дещо віддалік, та коли ми встановимо телефон, це не матиме значення. Там надзвичайно гарна місцина. Дім стоїть фасадом на захід, а перед ним — широченна блакитна затока. Неподалік піщані дюни — на них дмуть вітри й летять бризки з моря.

— А сам будинок, Гілберте, наш перший дім — який він?

— Невеликий, та для нас цілком просторий. Унизу розкішна вітальня з каміном, їдальня з вікнами на море й маленька кімнатка — згодиться для мого кабінету. Будинку років шістдесят — найстаріший у Чотирьох Вітрах. Але він у пречудовому стані. Зо п’ятнадцять років тому його повністю відремонтували — покрівля, тиньк, нові підлоги. Він із самого початку зведений був як слід. Я чув, що із цим будинком пов’язана якась романтична історія, та чоловік, із яким я домовлявся щодо оренди, не міг її розповісти. Сказав лише, що ту стару оповідку знає тепер хіба капітан Джим.

— Хто такий капітан Джим?

— Доглядач маяка на мисі Чотирьох Вітрів. Ти полюбиш цей маяк, Енн. Він обертається й світло його мерехтить у сутінках, немов далека чарівна зоря. Його видно з вітальні та з нашого ґанку.

— А кому належить будинок?

— Тепер це власність тамтешньої пресвітеріанської церкви: я винайняв його в опікунської ради. Але доти в нім жила стара дама, така собі панна Елізабет Рассел. Минулої весни вона померла, а що близьких родичів не мала, то й заповіла будинок церкві. Її меблі досі стоять у будинку, і я купив їх майже всі — мушу сказати, за безцінь, бо вони такі старомодні, що опікуни вже й не надіялися їх продати. Гленці, певне, купують собі плюшеві крісла, парчеві стільці та буфети із дзеркалами й візерунками. Але меблі панни Рассел дуже гарні й сподобаються тобі.

[1] Посилання на вірш Г. Лонгфелло «Псалом життю» (цит. за пер. В. Мисика; тут і далі — прим. перекл.).

[2] Посилання на трагедію В. Шекспіра «Макбет» (цит. за пер. Бориса Тена).