Тарас продовжував стояти, втупившись поглядом у землю.
— Не знаю...
— Тоді вирішуй. Воїни мені потрібні. Якщо вирішиш — прийдеш сюди, — сказав Жолкевський і одразу перемінив тему: — Пані тобі заплатила?
— Ще ні.
— То зараз заплатять, — сказав Хмельницький.
Він кивнув на служницю, яка саме підходила до них. В одній руці вона тримала кошик, інший кулак був затиснутий.
— Пробачте, пане, їх милість передала йому гроші за рибу... — сказала служанка.
— То віддай! — мовив гетьман.
Дівчина поставила на землю кошик, поклала у простягнуту долоню хлопця декілька монет.
— Пані запрошують до столу, — сказала вона.
— Що ж, спробуємо знаменитої сопошинської риби, — мовив Жолкевський. — Передай пані, що ми зараз прийдемо.
Він повернувся до Тараса і сказав:
— Іди, хлопче, і серйозно подумай над пропозицією. Воїни мені будуть потрібні. Настають непрості часи.
Тарас поклонився, підняв із землі кошик, на ходу закинув його на наплічник і попрямував до виходу.
— Скільки йому років? — запитав Жолкевський сина.
— Каже, що п’ятнадцять, — відповів Ян.
— Виглядає старшим.
— Аркебузу втримає, — впевнено сказав Данилович.
— Якщо прийде — приймемо! — мовив Жолкевський. — Що ж, підемо спробуємо риби. Та й не тільки риби.
У великій залі слуги накрили довгий стіл, увесь заставлений наїдками й напоями. Коли Жолкевський у супроводі сина, Даниловича й Хмельницьких увійшли до зали, до них підійшли двоє чоловіків. Це були архітектори Павло Щасливий, війт Жовкви, та Амвросій Прихильний[8], його добрий знайомий. Останнього війт запросив до Жовкви для допомоги: віднедавна він почувався недужим.
Майже одразу у бічних дверях з’явилася Реґіна Жолкевська. Чоловіки на знак поваги схилили голови.
— Прошу, панове, сідати! — запросила пані Реґіна.
Розсілися. Гетьман із дружиною зайняли звичне місце на чолі стола, справа сидів син Ян, зліва — зять Данилович. Навпроти один одного розмістилися батько і син Хмельницькі та обидва архітектори.
Після випитого вина присутні відзначили його приємний терпкий смак, спробували різні страви. Богдан найперше накинувся на рибу і відзначив, що вона дуже смачна.
Розмова не клеїлася, та й, зрештою, не дуже зручно говорити з ротом, повним наїдками. Коли перший голод дещо відступив, Павло Щасливий поцікавився справами його величності короля.
— Кажуть, сеймики не дали йому дозвіл на війну, — сказав він.
— Не дали, — підтвердив Жолкевський. — Сеймики, слава Богу, порозумнішали і вже не піддаються на чергову авантюру з Московією.
— Дмитрій[9] ще живий? — запитав Данилович.
— Ще живий, але не думаю, що надовго. Він уже не задовольняє нікого: ні його величності, ні московитів. Тобто його смерть — лише питання часу.
— А що король?
[8] Амвросій Прихильний (Ваберене Нутклаус; ?—1611) — український архітектор італійського походження.
[9] Димитрій, Лжедмитрій II (?—1610) — самозванець на московський трон у часи Смути.