Король стрільців: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І справді! Середуща карта це була «лялечка». Паяц мовчки добув другу п’ятку і встромив старому в жменю. Цей пообертав її в пальцях на всі боки і недовірливо глипнув на Паяца.

— Ей, а може, то яка напасть, га?.. Краще буде, як я вам ті пінязи віддам назад.

— Що це ви, ґаздо, з бика впали? — здивувався найстарший брат в «Родині». — Сховайте гроші до кишені, і фертік! Або стривайте, я вам щось скажу… Як маєте ще свою п’ятку, то поставте разом десять золотих!.. Даю вам слово чести, що виграєте двацять!

— Ба!.. Ци я знаю…

Та спокуса була завелика. Старий ще вагався, непохочував, але в його душі вже таїлося бажання виграти!..

— То, каете, за дуляр — заплатите два?..

— Так! За п’ять — десять, за десять — двацять, за доляр — два!

— Ба!..

Старий поміркував, поміркував, потім роззувся з одного личака, добув з нього вовняну онучку, з онучки білу шматину, а зі шматини — жмут зелених папірців… Грачам заіскрилися очі. Тепер всі три чигали над старим, гей кати над грішною душею. Рябопикий прихапцем накрив долонею крайню карту і шепнув старому.

— Ґаздо! Ставте на цю, що я тримаю! Це лялечка!..

Бойко тремтячою рукою положив доляра і обернув карту.

Була чиста, білесенька… Програв. Паяц миленько всміхнувся й загорнув гроші до кишені. Старий лише по полах вдарився.

— На маєш!.. О то-сте мене нарадили!.. Пішов дуляр, як у дим…

А Паяц вже наново розкладав карти та співав свою «американську трамбулянку». В тім одна карта випала йому з рук, і він схилився, щоб її підняти. В цьому ж менті рябопикий зручно вхопив з його колін другу карту і показав старому: це була «лялечка»… Рябопикий взяв її в зуби, легко загнув один кінчик і знов поклав на своє місце. Бойко зрозумів у мить, куди стежка в горох. Не розбираючи довго, поставив цілих п’ять долярів на назначену карту. Обернув… і глухо зойкнув. Карта зі загнутим кінчиком була чиста. П’ять долярів йно хвостом мелькнуло…

Старий мов не той став. Як ужалений, зірвався з лавки та схопився руками за голову.

— Йой, Боженьку!.. Люди добрі!.. Ба що ж я роблю?.. Та то не мої гроші… Пане, паночку ласкавий!.. Віддайте той раз, віддайте!..

Та його вже ніхто й не слухав. Ціла «Родина» пантрувала тепер саме, як би то хитро і мудро звіяти з ваґону. Найстаріший брат рушив попереду. Приязно поклепав бойка по плечах і сказав сміючись:

— Ну, стрийку, то трудно. Сліпий у карти не грає. Треба було краще дивитися. Бувайте здорові і тримайтеся вітру.

Старий широко розкрив очі і твердо стиснув ґудзувату палку в жилавій руці.

— А шахраї, а видридушники! То ви всі три були в змові?! Стій, не пущу! Віддайте мої пінязи!..

Та тут нараз найстарший брат в «Родині», що мав шрам через чоло, а течку на акти під пахвою, розмахнувся з усеї сили і тріснув бойка п’ястуком межи віч, тоді як середущий, з віспуватою пикою та жіночою парасолькою, зацідив «стрийкові» «з вінкля», під бороду. А наймолодший в «Родині» Паяц, оцей милий хлопчина з рум’яним личком і синіми очима, для кращого розмаху відступився взад і копнув старого в живіт. Потім вирвав йому з-за пазухи решту зелених папірців, мов той в’юн, плигнув на плятформу, а звітам по залізній драбинці смикнув на дах. Вслід за ним, насунувши капелюхи на очі, чкурнули і старші брати.

Бойко не відразу звалився з ніг. Як запаморочений, чіпаючись стін та лавок, він ще пустився навздогін за грачами. Та у дверях захитався і важко грянув горілиць на землю. З його грудей вилітав тихий стогін. З рота і носа червоною стрічкою слезила кров і капала на запорошену долівку…

Від цеї події минуло кілька літ. Вчора ввечері, вертаючи зі Львова, якось несподівано зустрів я знов того самого бойка. Він навіть мало що змінився… Те саме черстве, бронзове обличчя, та сама щира усмішка під сивіючим вусом, ті самі білі, як ріпа, здорові зуби. В роті торчала люлька, набита махоркою, між колінами — ґудзувата палка і малий вузлик, що з нього пахло житнім хлібом.

Я почав з ним розмову.

— Вас, — кажу, — здається, напали були раз бандити в оцім поїзді?..

Старий добув люльку з рота і нахилив праве вухо.

— Як каете?..

Я повторив своє питання дещо голосніше. Він помовчав добру хвилю, а потім вдарився рукою по чолі.

— А!.. Ви, певно, каете ведлук тих ґунцвотів, що то грали на ту якусь… іно вимовити… Ая, ая. То мене тоді так вирихтували. Ну, але то вже буде кавалок часу… Чекайте-но! Ая: так, так… Мій Микольцьо брав тоді шіфкарту до тої Канади… А!.. Та то, чуєте, сам чоловік собі винен… Бігме-ну! Дурний-вім був, та й тілько. П’ядесять дулярів пішло спати, так во, якби раз плюнув!.. Ладний ґрейцар, чуєте… Га, най там…

Старий похитав головою, здорово потягнув з люльки і пустив мені під ніс хмару їдкого диму.