Король стрільців: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Десять літ пізніше др. Кук, професор на університеті Колюмбія в Каліфорнії, стукне себе пальцем у лисий череп і скаже:

— Так! Проф. Кренґель був капітальний дурень.

Він крикне до своїх студентів: «Ґуд бай, бойс!», застромить люльку в зуби і замкнеться в ракеті власної конструкції. Та ракета матиме вигляд величезної кулі. В горішній та в долішній частині цієї кулі заінстальовані будуть мотори, що витворюватимуть могутню енергію. Професор Кук, що сидітиме у вигідній кабіні кулі, гляне на хронометр і потисне засувку число 1. Мотори горішньої частини стануть працювати, і ракета зі страшною скорістю (4 км на сек.) полетить угору. Коли куля знайдеться у сфері магнетичного притягання Місяця, проф. Кук задержить мотори горішньої частини, а потисне засувку число 2. Тепер підуть в рух мотори долішньої частини. Енергія, яку витворюватимуть в противнім напрямку ці мотори, не поборе, однак, вповні сили притягання Місяця. Та саме завдяки тому сила упадку зменшиться до цього степеня, що ракета проф. Кука зовсім легенько сяде собі на поверхні Місяця.

По трьох годинах проф. Кук в той самий спосіб поверне знов на землю. Він відчинить дверцята, вийме люльку з рота і крикне до своїх студентів:

— Так! Я також капітальний дурень. Ґуд бай, бойс!..

Потім зачинить дверцята, скине шлийки і повіситься на засувці число 2 в ракеті власної конструкції. Біля трупа знайдуть пізніше таку писульку:

«Мені дуже прикро, що я ціле своє життя посвятив на це, аби стрілити одну велику дурницю. Подорож на Місяць зовсім не рентувалася. Це країна порожніх кратерів, покритих вічним ледом. Терен не надається навіть до фільмових знимок, тому що там немає воздуху.

Луї Дж. Кук».

Крамар Сень Свистун

Вісім літ крамарював Сень Свистун, колишній скорострільчик, а тепер 60-процентовий інвалід УГА, в нашій кооперативі.

За той час мінялися голови, мінялися справники і скарбники, мінялися календарці та оголошення на стінах, мінялися товари та їхні ціни, а крамар Сень Свистун все стояв за білою лядою, високий та кремезний, широкий шрам через чоло, в полинялій стрілецькій блюзі. Сень Свистун був старим воякою, за Австрію і за тата Франц-Йосифа боровся, в «штурмбатальйоні» служив, на трьох фронтах воював та дослужився навіть одної зірки, двох медалей і п’ятьох дір у голові.

А як цісар татуньо вмер, а за ним і старенька Австрія розсипалась, мов спорохнявіла діжка, підійшов цуґсфірер Петруняк до фрайтра Свистуна, що сидів в окопах, серед хижих вертепів італійських гір на люфі «свого» скоростріла і глодав кусень старої підошви, та й каже:

— Ну, Сеню, вже Австрія фертік! До цього часу воювали ми за чуже, тепер треба за своє стати!.. Там, на Україні, наші брати добувають волю, треба йти помагати!

— Гир! — відрубав фрайтер Свистун. — Як іти, то йти! — Сховав недоїджену підошву в кишеню, закинув свою «машину» на плечі — і напрям на Галилею ходом ррруш! — почвалав, аж закурилося.

…А в 1919 році, на сам Великдень, як сонце сходило, десятник Сень Свистун лишив свою праву ногу в дротяних засіках, в Зубрицькім лісі, під Львовом… Додому вернув калікою. Два киї, завошивлена сорочка і гумова протеза — це були всі його достатки.

Дома вже батька не застав — мадяри повісили, матері не застав, бо давно спочила під березами, з хати — ні сліду не лишилося, гранат розвалив. Застав лиш пусте подвір’я з поломаним тином і садок, зарослий терном та бур’янами. Цілими днями сидів він тут самітний, а сонце гріло його блідо-землисте лице, подіравлену голову і два дубові киї. Та згодом сусіди заопікувалися калікою, приодягли, нагодували, до здоровля привели… А літа — йшли…

Аж раз в неділю кличуть Сенька до громади. Прикульгав він до громадського будинку — а тут народу по береги! За столом — поважніші господарі і колишній четар УГА Гарасимяк між ними. Ов! Зніяковів інвалід УГА Сень Свистун, станув біля дверей, випрямив свої поторощені костомахи, здер догори мережане шрапнелем чоло — стоїть хлоп, гей на звіті.

А тут Гарасимяк встає із-за стола і говорить:

— Маємо до тебе діло, Сеню. Ми хочемо заложити в нашому селі кооперативу. Все вже полагоджене, нема в нас тільки крамаря. Чи згодився б ти в нас крамарювати?..

— Так єсть, голошу слухняно, пане четар! — різким басом зарапортував Сень Свистун і стукнув дубовими киями до долівки.

Усі в регіт, а Сень стоїть, мов не свій. Засоромився, як малий хлопчик, землисте обличчя зашарілося від напливу крови.

— Сеню, це не війна! — каже, сміючись, Гарасимяк. — В нас у кооперативі всі рівні, всі мають однакові права. А коли а пропоную тобі заняття крамаря, то не говорю це від себе самого, тільки в імени збору всіх тут нас присутних… Отже не я, а Загальні збори запитують тебе, чи годишся…

— Так єсть, голошу слух… — почав Сень і замовк. Не знав, сердега, кому тепер «слухняно голосити».

Крамарювати — це нелегка штука! Це гірший дідько, як найбільше загрожений відтинок на фронті… Та що! На фронті, то ти пан! Сидиш собі в рові, як у Бога за дверми, та й кропиш з «Максима» куди попало. А тут… Обставили чоловіка зі всіх сторін скриньками, мішками, бочками, склянками, той репетує давай йому то, а тому то, а тому то, — ну і роби, що хочеш, і дій, що хочеш, хоч головою бий до цеї гемонської паки з білою цератою!.. Такі невеселі думи снував інвалід Сень Свистун в перших днях своєї діяльности на полі кооперації. А ще, як всадили йому під ніс вагу з тягарцями, а лядовий денник, а книгу довжників, а ключі, а підручну касу, а фактури — то хлописько, як то кажуть, збаранів до чиста! В першій хвилі хотів натягнути шапку на вуха і тікати щосили о одній осиротілій нозі… Та потім поміркувався. Га! Пропав капшук і штири ґрейцарі, пане десятнику Свистуне! Асентерований раз, нема рекурсу! Каменій тепер за лядою і не рипайся, бо за дезерцію куля в лоб!! Ех, прокляв тоді Сень Свистун і себе, і свою долю горбату, кожне деко, кожну кісточку цукру.

Все йшло йому, як з Петрового дня. Вага десь погубила тягарці, як квочка курята, в лядовій книжці понасмаровував таке, що й сама Кооперативна Рада не розчовпала б ні крихти, тут переважив, там не доважив, тут недоплатив, там переплатив, тут сіль пішла на землю, там пляшка з оцтом розбилася — біда! Але хоч Сенькова голова була дірава, як решето, — то все-таки його хлопський розум не вспів ще зовсім з неї вивітрити. За тиждень-два наш Сень знюхав уже письмо носом, як то кажуть, і з грубшого познайомився з новим фахом. Був уже досить ділово образований, бо знав, що фактурою мила завивати не можна, що цукорки з нитками мішати не треба і що баньку з нафтою пхати межи міхи з крупами — таки не слід. Набрався рівноваги в руках, став точно важити, добре числити і порядно записувати. Писав поволеньки, зі скупленою увагою, кожне слово починав великою буквою, а при кінці малював товсту точку. А що хлопець був з роду дотепний і балакучий, то скоро всі його полюбили. Умів заговорити і до малого, і до старого, з кожним собі порадив, кожного вдоволив. Бувало, прийде дівчина за голкою — а тут, як на злість, сьогодні не стало. Тоді наш Сень як зачне приговорювати, а жартувати, моргне раз, моргне другий (гарний був, вражий син, хоч з діравим чолом), то дівчина й не оглянеться, як вертає домів зі синкою до білля, чи з пастою до чобіт.

— Таке то було недавно нещасливе, — говорили ґазди. — Лазить то, бувало, за лядою, гей тіло без душі… А тепер — звивається, як цізорик, хоч і каліка рахувати.

— Ая! Нараз прийдеш два дека купити, то він тобі нагорне з десять, потім з дев’ять надкине, а з деко по столі розсипле, і таки недоважить… А тепер не встиг чоловік сказати, чого треба, — вже все приготоване! І чистенько всюди, вага — аж світиться, дуже ладно!..

— Е, що така куропатва варта! — бурчить якийсь невдоволений. — Наліпив скрізь табличок, гей в бюрі, — ані закурити, ані плюнути по християнськи, ані носа висякати, шапку скидай, як у церкві… тьфу!..

Що як що, але боргувати не любив Сень страшенно. Це смерть його була! Бувало, прийде покупець до склепу: Сень і заговорить до нього привітно, і пожартує, а як зайде мова на «книжку» — наш крамар відразу осовіє. Скривиться, як середа на п’ятницю, тягне ту нещасливу книжку з полиці, немовби на тортури його брали за неї… Особливо не міг він терпіти того, як молоді парубки боргували ріжні витребеньки, а потім не віддавали довгу. Таким довжникам він прямо дихати не давав на кожнім кроці.

— О, о, вже йде цей пан, що завжди бере цукорки на кредит! — говорив. — Чи тебе, Ганю, з пам’яти викинуло, що ти хочеш йти заміж за такого діловода? Він сотика при душі не має!..